Не бажаю підтримувати цього хижака - фотограф і боєць з Азова Роман Закревський розмірковує про темряву, любов та красу в умовах війни.

"Я завжди мав бажання зафіксувати війну на фото, - поділився чернігівський фотограф і військовий Роман Закревський. - Уявляв, що подорожуватиму світом, відвідуючи різні країни та "гарячі точки". Але, на жаль, війна знайшла мене тут."

2023 року Закревський доєднався до "Азову", щоб фільмувати війну так, як уміє - з любов'ю до людей та в пошуках краси там, де її, здається, не мало би бути.

Незважаючи на втому, втрати та особисті зміни, цієї весни Роман поділився на Фейсбуці такими словами: "Я продовжую служити світлу. І його вистачить для всіх. Навіть якщо хтось намагається його забрати, воно завжди здобуде перемогу над темрявою. У цьому світлі я не самотній. І ніколи не був, і ніколи не буду. Адже світло притягує до себе тих, хто прагне бути близьким до нього".

Закревський поділився своїми переживаннями та роздумами у своїй першій книзі під назвою "Я стою у довгій черзі разом з іншими військовими", яка була представлена в Києві в липні.

Журналіст УП поспілкувався з Романом щодо естетики і почуттів, обговорив темні сторони життя та етичні рамки роботи документалістів, а також звернувся до питань самосвідомості, світу навколо і перспектив на майбутнє.

"Бачу людей красивими"

- Романе, на обкладинці вашої сторінки в Фейсбуці фото за 2023 рік. Де воно зроблене?

У Чернігові, на околиці міста, поруч з Катерининською церквою.

- На ньому сонце, модний моторолер, дорослі гуляють з дитиною, парочка сидить на траві. Про що ця світлина та чому досі на обкладинці?

Це розповідь про моє рідне місто, де я провів своє дитинство, обійшов кожну вулицю і зафіксував на камеру всі його куточки. Це зображення того життя, до якого я мрію повернутися після нашої перемоги.

Чому людина вирішує взяти в руки камеру? Щоб зафіксувати навколишню дійсність чи, навпаки, втекти від неї, створивши власний альтернативний світ? А як це відбулося у вашому випадку?

Для мене, колись сором'язливого, але активного малюка, камера стала вікном у світ. Зробивши кілька випадкових знімків на плівку, я зрозумів, що хочу вчитися цьому ремеслу. Я усвідомив, що камера формує певний образ людини, яка її тримає: маючи фотокамеру, ти автоматично стаєш фотографом. А якщо ти фотограф, то, напевно, знімаєш весілля — це найбільш поширене уявлення, з яким я стикався.

Пізніше камера стала моєю мовою любові. Я дуже люблю людей, бачу їх красивими. Зазвичай я фотографував так, що люди дізнавалися про знайомого себе з нового для них кута, відкривали себе заново. Найбільший кайф, коли людина каже: "Невже це - я? Не такий вже і страшний (чи страшна)". Я думаю, ця магія відбувається завдяки любові.

Чимало людей вважають, що особа з камерою є цинічною і не проявляє емоцій до подій, які відбуваються під час катастроф. Наскільки ви насправді відчуваєте те, що знімаєте?

Якщо висловлюватися дуже просто і загально, то я здійснюю це з абсолютною відвертістю.

Під час облоги Чернігова, коли в будинок на Чорновола влучила бомба, я відчув, що маю йти туди з камерою. Коли я прибув на місце, мої думки були лише про зйомку: фокус на передньому та задньому планах, деталі, налаштування різкості, діафрагму та витримку. Це був один з тих моментів, коли реальність нагадувала жахливий фільм.

А коли я долучився до війська, почав їздити знімати на позиції, треба було багато спілкуватися з бійцями, дізнаватися, наприклад, як працює міномет, ще щось. Це інші обставини, декорації, на яких намагаєшся бути близьким до воїнів, але не заважати, працювати з максимальною повагою до їхнього чину.

Ознайомтеся також із статтею: "Біжить по лезу". Як фотограф Рістенко потрапив під окупацію, став аеророзвідником і перетворив світанки на сутінки.

"Цей знімок - вираження емоцій"

Нещодавно Єфрем Лукацький поділився знімком загиблої родини, яку затиснули уламками зруйнованого будинку в Києві. Це спровокувало жваві обговорення в соціальних мережах та професійних колах. Яке у вас ставлення до питання етики у воєнний час?

У мене існує особисте правило: не завдавати шкоди і не порушувати межі. Я прийшов у цей світ не для того, щоб руйнувати, а щоб створювати. Якщо фотографія може заподіяти шкоду, я відмовлюсь її публікувати. Це стосується всього, навіть якщо на зображенні зафіксований невдалий вираз обличчя людини під час портретної зйомки. Навіть якщо ця світлина мені подобається через якусь незвичну міміку, що поза контекстом виглядає як мистецький витвір.

Цю парадигму я би застосовував і на випадки фільмування жахливих речей. Я давно перестав фіксувати чорнуху, бо не хочу годувати цього вовка. У світі без мене вистачає людей, які займаються цим професійно. Це зовсім не моя тема.

Але коли ми сперечаємося про етичність чи не етичність, то все дуже індивідуально, залежить від багатьох факторів. Якщо казати зовсім чесно, абстрагувавшись на мить від цього морального питання, у тому фото (Лукацького - УП) мені хотілось низ кадру відрізати. Бо його порівнювали з "Гернікою" (картиною Пікассо - УП), а знизу світлини було багато зайвого місця.

Кажуть, що ці знімки є необхідними, адже без них світ не знатиме істини про нашу війну.

- На мій погляд, вже достатньо було фотографій, які показували жах усього, що відбувається. Це фото мало би більший ефект, якби його опублікували (вперше - УП) на якійсь глобальній виставці, створеній українськими інституціями для того, щоб розповісти світу про цю війну. Десь у Луврі, скажімо, чи десь іще. А коли подібне є в інтернеті на тлі всього цього хайпу, то виникають питання. Це дуже тонка, слизька тема.

На мій погляд, ефективність подібних зображень дещо перебільшена, оскільки весь цей шум навколо них, хоч і досить голосний, все ж залишається в межах нашої закритої спільноти.

Так. Ця світлина - вираження емоцій. Вона наповнена криком. Але який саме це крик? Це нагадує момент, коли ви прогулюєтеся вулицею і чуєте звуки, але не можете зрозуміти, що насправді відбувається.

- І якщо часто кричати, люди можуть звикнути до цього крику й не звертати на нього уваги?

Є таке явище.

- А які у вас стосунки із зовнішнім світом? Чимало українців дуже ображені на те, що наш біль глобально ніби не помічають.

Я служу в армії, де маю своє власне ком'юніті, і не дуже заглиблююся в усі гучні новини та заяви. Звісно, через соціальні мережі до мене доходять деякі з найбільш резонансних подій, але я зосереджений на своїй справі, яка тісно пов'язана з людьми, з якими спілкуюся та яких поважаю. Для мене важливий простий момент - коли я передаю людині зроблену мною фотографію. Це має велике значення не лише для того, кого я зобразив, але й для моєї присутності в його житті.

Звісно ж, було би класно, якби мої роботи потрошку виходили кудись далі, за межі України, розмовляли зі світовою аудиторію, але всьому свій час. Я зараз не намагаюсь кричати до світу, "якати". Пливу, як кораблик великої флотилії. Бачу інші, знайомі, схожі кораблі. Ми обмінюємося контактами, працюємо, комунікуємо. І ця флотилія, як би це пафосно не звучало, прямує в напрямку перемоги.

Ознайомтеся також: Соєр з Русанівки. Сюжет про загиблого героя "Азову", чию історію він просив не розповідати іншим.

"В їхніх очах палає молодіжний вогонь."

Ви часто розмірковуєте про красу в її різних проявах, але чи може вона знайти своє місце під час війни?

Краса оточує нас повсякчас. Вражаюче виглядає, коли з пострілу гармати виривається полум'я, мов спалах. Іноді навіть пожежа в лісі може виглядати вражаюче, незважаючи на небезпеку, що вона несе для тих, хто поблизу. Природа залишається прекрасною, незважаючи на всі жахливі вчинки, яких завдає їй людство.

Якщо, знов-таки, є любов, то і краса не зникає на війні. Якщо є розуміння, для чого все. Саме розуміння нашими воїнами, заради чого вони б'ються, на мій погляд, створює простір для краси, яку можна побачити, відчути, передати іншим.

Краса – це суть любові. Це той особливий момент, коли, зупинивши свій внутрішній діалог, ти здатен виявити у простих речах всю безмежність світу. Це момент, коли персонаж твору Германа Гессе "Сіддхартха" спостерігає своє відображення у воді і бачить безліч образів. І в усіх цих образах – він сам.

Отже, ваш метод роботи з матеріалом залишився незмінним з моменту, коли ви вступили до армії?

Так, все те, що я зафіксував у звичайному житті, стало надзвичайно важливим тут. Є люди, яких я ціную, історії, які не потребують вигадки — вони виникають природно, мають свою основу і сенс, які просто потрібно ловити. Тут присутня краса, вогонь у очах молодих, адреналін, гра зі смертю та відчуття наповненості існування. Усі принципи, якими я керувався раніше, у військовому середовищі стали найбільш актуальними. Я відчуваю, що знайшов своє покликання.

Які знімки інших фотографів справили на вас найбільше враження в 2022 році? Які з них для вас символізують все те, що ми пережили?

- Треба згадувати... Наприклад, фото бійця з "Азовсталі". Є ще фотографії з Ірпеня, коли був розбомблений міст, а люди перебирались по дерев'яній кладці.

Яка з ваших фотографій приходить вам на думку найчастіше?

- Все, що вдалося зробити під час облоги Чернігова. І ту фотографію, яку відібрали на першу шпальту The New York Times. Я би вибрав іншу, але зіграв той момент, що ось цей зруйнований будинок, а через сто метрів мій, в якому я виріс. Ще через сто метрів, в інший бік - підвал дитячої лікарні, де ми ховались з родиною.

У мене був момент, коли я знімав чергу автомобілів, в якій цивільні люди намагалися залишити Київ. Проте я не зміг захопити всю цю чергу повністю, оскільки не мав в своєму розпорядженні ширококутного об'єктива.

Читайте також: Параноя та комфорт. Паралельні світи (кіно)оператора дрона Ярослава Пілунського

"Застели своє ліжко зараз"

У одному з ваших інтерв'ю 2025 року ви зазначали, що світла вистачає для всіх. Однак цієї весни в Facebook з'явився коментар: "Я відчуваю себе, як засохлий шматок м'яса". Чи зменшилася кількість світла?

Ні, я так не вважаю. Перша цитата стосувалася глобального сприйняття світу, тоді як друга описувала внутрішні переживання, які виникають, коли накопичується занадто багато емоцій або переживань. Це можна охарактеризувати як стрес, виснаження, посттравматичний синдром або щось подібне.

Існують речі, які повільно накопичуються, не викликаючи уваги, а потім раптом стає важко. Саме в таку мить я опинився. Я відчував, що ніхто не потребує мене, і що я втратив здатність відчувати емоції. Усе це нагадувало безсильність.

Ці невловимі деталі, що з часом накопичуються, простіше передати словами, аніж через зображення?

- Так, текст зараз - дуже зручний для мене інструмент для подібних рефлексій, передачі якогось стану. Якби, наприклад, я був зараз переважно сам, без великої кількості людей навколо, то передавав би свої емоції, мабуть, через зйомку автопортретів.

Крім того, ідеї для текстів з’являються самі по собі. Ніколи не ставлю собі завдання: "Ось зараз сяду і напишу щось!". Моя книга виникла з ситуацій, які я раніше не переживав. Спочатку з’являлася думка, я записував перше речення, і далі все розвивалося без зусиль. Це було водночас дивовижно і приємно для мене. Я вважаю, що це своєрідна класика: людина, що переживає війну, пише про неї, не зберігаючи це в собі, не мучачись роками.

Чи були б ви готові відмовитися від своєї книги та від війни як засобу досягнення цілей, якби у вас була така можливість?

- Було би класно, якби всього цього не було (посміхається). Я й до цього фотографував, і мені було добре без війни. Якби можна було віддати все, що в мене є в плані творчості, я би це зробив.

Тут є захоплюючий філософський аспект: я водночас є автором цих рядків і в той же час залишаюсь відстороненим від них. Це схоже на одну двадцять п'яту секунди — момент, коли затвор камери відкривається. Його важко зафіксувати, лише фотоапарат здатен це зробити. У масштабах людського існування ці тексти виглядають як... Тож було б цікаво, якби їх не існувало. Можливо, варто поговорити з кимось, щоб все повернути на свої місця (сміється)?

Одного разу ви описали фотографію як свій захист і знаряддя, що супроводжують вас. Чи не виникає у вас враження, що це не просто щит і меч, а... якщо не символ віри, то щось інше?

- Тягар? Дякую, звісно, що ви кажете так, ніби я суперглибока людина, але мені здається, що я поверхневий у цьому плані. Я маю на увазі, що бачу закономірності в людській природі та вмію це зафільмувати. Але я точно не відчуваю себе якимось месією. Мені просто пощастило, тому що я знаю, чим хочу займатися.

Я відчуваю глибокий зв'язок з природою речей, людей і самою собою. У певний момент я інтуїтивно почав шукати цю взаємодію. Все, що зі мною відбувається, є результатом цього пошуку. Я сприймаю себе як частину великого природного циклу. Те, що я переживаю, не є моїм тягарем, а радше можливістю зрозуміти щось важливе про життя і поділитися цим знанням з іншими. Слава Богу, моя доля не така трагічна, як у багатьох українських художників.

Чи відкрили ви для себе якісь нові істини про життя після 2022 року?

Якщо у тебе є бажання щось здійснити, не зволікай, виконай це сьогодні, адже завтрашній день може не настати. Навіть у найменших справах: заправ своє ліжко прямо зараз, адже завтра може не бути настрою на це.

- А що б ви зробили після перемоги?

- Покупався би голяка в озері в Чернігові (сміється). Не знаю... Ми якось сиділи з подругою, Вірою Курико, вона писала статтю, і я подумав, що більшості людей здається, що після перемоги має бути щось таке пафосне. Можливо, з нами це робила раніше пропаганда - 9 травня, паради, все таке. А насправді це, мабуть, буде звичайний день, і я відчую перемогу, коли перестану відчувати постійний напряг.

Також рекомендуємо: Опанування природних сил. Історія життя азовця Ярослава "Фірста" — від його дитячих років до трагічної загибелі в Оленівці.

"Зберігати справжні коштовності"

- Ця війна вже є найбільш задокументованою з усіх попередніх. Як не загубити весь цей масив інформації для майбутнього посеред іншого контенту?

Є два важливих аспекти. Перший: істинно справжнє завжди знайде спосіб бути поміченим і залишиться у якійсь формі. Існують речі, які не підлягають контролю чи вигадці. Вони виникають природно, у свій час. Серед величезного обсягу інформації, яка накопичується наразі, неодмінно з'явиться щось, що в майбутньому дозволить нам зрозуміти та відчути, що відбувалося під час цієї війни. Тому не варто турбуватися про це.

З іншого боку, було би чудово, щоб з'явилась інституція, яка би систематизувала, каталогізувала все, що є. Багато людей займаються документуванням війни, плюс у самих військових дуже багато матеріалу, відзнятого на ті ж самі "гоупрошки" (портативні екшн-камери - УП). По факту, про це вже потрібно думати.

Я впевнений, що хтось уже намагається працювати у цьому напрямку. Проте важливо, щоб цим займалися не лише поодинокі активісти. Як показує досвід, наприклад, у моєму Чернігові: якщо ти прагнеш відвідати цікаву подію, доводиться організовувати її самостійно (усміхається). Так само і в даному випадку: якщо хтось бажає, щоб пам'ять про цю війну була якомога більшою, потрібно об'єднувати зусилля та створювати для цього необхідні умови.

- Вам не здається часом, що фото як жанр програє коротким відео та мемам?

Меми стали унікальним методом спілкування, своєрідною мовою. Серед моїх колег є чимало молодих людей, для яких меми є основним засобом комунікації. Я відчуваю себе дещо відірваним, адже не володію необхідними контекстами. Це ще один спосіб донесення інформації.

Якщо певний формат здатен передати глибокий зміст, він залишиться актуальним. Мене не цікавлять ті речі, що створені лише для того, щоб заповнити час. Все, що не належить мені – мені не потрібно. Ви бачили цю сцену? Сігурні Вівер, акторка, відома за роллю у фільмі "Чужий", повертається, а там стоїть він – чудовисько, і говорить: "Мені не потрібно нічого чужого" (сміється).

У нашому корпусі нещодавно з'явився відео, на якому людина використовує одноразовий плівковий фотоапарат — ось вам і про мистецтво фотографії. Багато знайомих, з якими я спілкувався, казали: "О, яка в тебе камера! А в мене така ж". Така щирість і відкритість цих людей обов'язково відобразиться в їхніх творчих роботах. Навіть у безмежному інформаційному потоці можна знайти справжні шедеври.

У мене на цей випадок є заготовочка. Якщо взяти роботи якогось відомого фотографа, всі, які він відзняв за свого життя, і скласти кожну з цих часток секунди, то вийде, грубо кажучи, півтори хвилини. Так само і з фотографією - проходить багато часу, все зайве зникає, та залишається найголовніше.

У вас накопичилося чимало чорно-білих фотографій, зроблених на плівку. Чому так? Можливо, тому що сучасний світ позбавлений нюансів і в ньому все виглядає однозначно?

Власне, це відображення певної традиції. Коли я усвідомив, що можу знову працювати з плівкою, зокрема у середньому форматі, в мені зародилася ідея, що зображення з минулих конфліктів часто асоціюються з чорно-білими відтінками.

Чи не простіше акцентувати на епічності та історичності подій, що відбуваються в даний момент?

По-перше, я уявляв собі, що їх можна створити вручну, а не за допомогою цифрових технологій. Вірив, що зможу зібрати архів, який згодом зможу друкувати. А ще один аспект, що має практичний характер, полягає в тому, що чорно-біла плівка коштує менше, ніж кольорова, що дозволяє зробити більше знімків. Одна кольорова плівка дорівнює двом плівкам "чебешні".

Потім я подумав, що було би класно все це знімати на колір. Колір я люблю, я завжди в основному знімав на колір. Так - "чебешна" фотографія якось по-своєму працює, вона драматична. Але першочергово мені подобається, що це - традиція, принаймні в моєму сприйнятті.

- Є щось таке, що вас, людину, яка народилась на кордоні з РФ, здивувало в росіянах після 2022 року?

- Я побачив вперше їхніх полонених, коли ми знімали для каналу бригади "Азов". Почув історії, як вони вбивали своїх і все інше. Бачив їх поряд... У мене була така швидка думка, що можна зробити їх портрети. Але я відразу зрозумів, що не хочу фотографувати цих, вибачте, п*дарів на камеру, на яку я роблю світлини азовців. Настільки примітивних істот, як ті російські військові, я не бачив. Це така чорнуха, просто кабзда! Це якийсь зовсім інший світ, просто жесть!

- Навіть краплі краси там немає?

Ці люди — справжні персонажі, розумієте? Якби я мав талант драматурга, міг би зобразити їх у своїх творах, але це не те, що мене цікавить або до чого я схиляюся у своєму сприйнятті світу. На ділі, зовсім не дивно, чому вони поводяться так, як поводяться. Це, напевно, наслідок кармічного впливу тієї системи, в якій вони постійно перебувають.

Дозвольте задати, можливо, тривіальне і не зовсім вдале питання, адже війна все ще триває: до чого ви прагнули б повернутися, коли вона закінчиться?

Ох, це дійсно непросте запитання, хоч виглядає і звично (пауза). По-перше, я б хотів відчути атмосферу рідного дому. Я маю на увазі не лише місце, а й ті емоції, які асоціюються з ним – вони дуже багатогранні.

Якщо говорити про мої професійні прагнення, я мрію відкрити студію, де люди зможуть просто приходити, щоб фотографуватися. Це місце стало б для мене можливістю реалізувати свій досвід, здобутий на даний момент, і займатися мистецтвом. У пам’яті спливає постать чеського фотографа Судека, який втратив руку під час Першої світової війни. Незважаючи на це, він зміг створити свою студію та продовжувати творчу діяльність.

Ось так я уявляю цю ситуацію.