"Ноги стали схожими на звивистий шлях. Час сказати прощай. Я залишу цей світ..." -- ветеран, згадуючи про війну, травми та сенс свого життя.

"Я зателефонував друзям і висловив бажання піти на фронт."

Професія сучасного козака, якій він віддався до початку великої війни, була характерною та виключно чоловічою – ковальство. Це ремесло стало частиною життя Віктора з 14 років.

З юних років я проявляв зацікавленість до історії та міфології, зокрема єгипетської та скандинавської. Часто проводив час у лісі, намагаючись відтворити традиції норвезьких та козацьких культур. Це, безперечно, призвело до мого захоплення ремеслами, -- ділиться спогадами ветеран.

Одного разу, повертаючись з лісу, Віктор вирішив спробувати свої сили в ковальстві, використавши розжарену кочергу, щоб викувати ніж. Він робив усе так, як бачив у фільмах і намагався втілити свої ідеї. З того моменту ковальство стало його справжньою пристрастю. У рідному місті Віктор обійшов усіх майстрів з обробки металу, поки не знайшов свого наставника. Основними напрямками його роботи стали виготовлення металевих конструкцій і художнє ковальство, але він також із задоволенням створював кольчуги та навіть мечі.

Коли юнакові виповнилося 18 років, Крим був захоплений російськими військами, і в Україні спалахнула війна. Віктор розповідає, що мав бажання служити в АТО, але через різні бюрократичні труднощі його не призвали.

Я відвідував військово-лікарську комісію п'ять разів, і в останній раз, коли застряг у черзі, просто не витримав. Зім'яв приписне і заявив, що більше не збираюся кудись йти. Тобто я намагався вступити до армії, але виявився лише ще однією жертвою бюрократичних процедур, -- говорить ветеран.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, чоловікові виповнилося 27 років. Він зізнається, що, як і більшість українців у той момент, вірив, що це все швидко мине. Віктор піклувався про свого важкохворого дідуся, але одночасно активно займався волонтерством, виготовляючи ножі та бронепластини для військових. Після смерті дідуся він зрозумів, що настав час самому стати на захист країни і приєднатися до армії.

- Мені було б принизливо вважати себе чоловіком, якщо мене оберігають такі ж хлопці. Я ж великий і сильний, чому я маю ховатися за спинами інших? Ніколи! - стверджує "Кузнец".

Ознайомтеся також з матеріалом: "М*скаль ніколи не залишає в живих": спогади ветерана про страхи на передовій, ампутацію та початок нового етапу життя.

Проте відбулася й унікальна тригерна подія.

Одного разу до мене в кузню завітав чоловік у формі й попросив виготовити величезний ніж. "Я цим буду ріжучі дії робити," -- заявив він. Я вже кілька років займаюся виготовленням ножів і відповів йому, що такий великий інструмент абсолютно непрактичний, і він навряд чи зможе його носити. На це він відповів: "Я взагалі-то прийшов тебе захищати, а ти не вдячний". Це мене дуже розлютила. У мене в руках був молот, і, на щастя, я спочатку просто штовхнув його, бо якби махнув молотом, міг би опинитися за гратами. Тоді я зрозумів, що така особа точно не зможе мене захистити. Він не захистить те, над чим я працював роками. Більше того, після війни з'являться такі, які говоритимуть, що вони мене захищали, а я не зможу нічого їм відповісти. Це мене дуже засмутило. Де ж моя гідність? -- розмірковує ветеран.

Віктор почав дзвонити всім своїм друзям, які вже приєдналися до Сил оборони.

- Я висловлював своє бажання йти на фронт: "Хотів би взяти участь у війні". Але оточуючі наполегливо рекомендували мені почекати, адже в той момент було вже чимало охочих, -- ділиться чоловік.

Згодом Віктора запросили до себе знайомі мотоциклісти з Територіальної оборони.

Було шосте ранку, я перебував у гостях, коли отримав дзвінок: "Ну що, ти не змінив рішення щодо участі у війні?" Я підтвердив, що залишаюсь при своїй думці. Хлопці додали: "Тоді до полудня приїжджай до Києва, щоб пройти військово-лікарську комісію," -- сказав ветеран.

Чоловік швидко зібрав свої речі, віддавши бабусі всі свої заощадження, залишивши лише невелику суму на цигарки. Він вирушив до столиці, де вступив до підрозділу "Халепа 13", а згодом потрапив до розвідувального взводу "Котики" 130-го Окремого батальйону 241 бригади Територіальної оборони.

"Інтуїція закликала — щось піде не так."

Два дні на полігоні, день на кордоні з білоруссю, а далі передислокація -- Лисичанськ.

- Перша місія -- артобстріли під Лисичанськом. Вогонь на 360 градусів. Все вибухає, САУ по полю їздять, хаос. І в цьому хаосі на ентузіазмі ми намагалися якось рухатися. Перші три місяці я спостерігав за собою наче зі сторони, як в кіно, немов би це відбувається не зі мною, а з якимось казковим персонажем. І це, певною мірою, давало сил. Я взагалі не знав ані голоду, ані страху, ані втоми, -- розповідає ветеран.

За два з половиною роки на бойових на сході, чоловік отримав чотири (!) поранення, та кожного разу він повертався в стрій. Та, на жаль, п'яте поранення, яке військовий дістав поблизу Часового Яру в селі Ступочки, змінило все.

Ось ще один варіант: "Не пропустіть: "Викинь крісло та піднімайся": ветеран "Азову", який втратив ніжку, підкорює вершини, займається йогою та пробує вейкбординг."

Це була операція зі створення нових позицій для піхотних підрозділів. Чоловік не вперше опинявся на цьому напрямку, тому команда Віктора детально проаналізувала тактичну ситуацію та зібрала всі необхідні дані. Ніч перед виходом була похмурою, і боєць зізнається, що відчував тривогу.

— Інтуїція просто кричала, що щось піде не так, — згадує Віктор.

Та часу вагатися не було, адже ворог напирав і треба було терміново завести людей на позиції. Група виїхала на пікапі, та серед військових був один, який постійно відволікав Віктора розмовами, заважаючи зосередитися на завданні.

У загальному, планування виглядало ідеально, проте стався непередбачений інцидент: наші сусіди по позиціях не змогли утримати свою ділянку, і туди вже зайняли позиції ворожі міномети, -- ділиться спогадами ветеран.

Почався щільний обстріл, ситуація змінилася критично. Між прильотами мін чоловік став віддавати швидкі і різкі накази побратимам.

- Часу на пошук укриття чи бліндажів не було. Єдине, що можна було зробити – це кинутись у "зеленку", розбігтись у різні сторони і впасти на землю, – розповідає військовий.

Та під час цих маневрів, одна з мін поцілила прямо біля ніг військового.

Мене раптом скрутило так, ніби я став креветкою. Контузія. Відчув глухий удар по ногах, і вони заповнилися теплом. І тут я зрозумів — я "триста". Важко. Мої ноги стали схожими на серпантин, як прикраси на ялинці. Я не кричав і не заціпенівав, просто намагався вдихнути і видихнути. Мене трясло, тіло стало слабким, і я зрозумів, що терміново потребую допомоги, — згадує Віктор.

Чоловік спробував перевернутися на спину і та встати на коліна, але шалений біль просто не дав йому цього зробити.

- Тоді в мене виникла думка: ось і все, настав час прощатися. Саме так завершиться моя подорож. Я піду з життя... Було таке усвідомлення, що це фінал мого шляху, - ділиться своїми переживаннями співрозмовник.

Згодом переважною стала думка про юнаків, яких військовий доставив на позиції.

Вони абсолютно не мали уявлення, де знаходяться, куди слід рухатися і що робити далі. Я ж єдиний на цих позиціях, хто усвідомлює ситуацію. Тільки у мене та ще у одного хлопця була рація, але його місцезнаходження залишалося загадкою. І з цією проблемою потрібно було щось вирішувати, -- стверджує військовий.

Раптом повз Віктора пролетів силует українського солдата — саме того, хто постійно заважав йому дістатися до позицій. "Кузнец" закричав, що отримав поранення, і його товариш миттєво кинувся на допомогу.

- Мені так хотілося йому вмазати по пиці, але й подякувати, що він прибіг мені на допомогу, -- каже Віктор.

Борючись із панікою, військовослужбовець допоміг "Кузнецю" накласти турнікети на ноги. Тим часом евакуаційний пікап уже чекав на узбіччі, але товариші не змогли підняти Віктора, адже він був чоловіком великої статури та важив понад 100 кілограмів. Тож бійця довелося тягнути крізь кущі. Коли Віктор нарешті опинився в кузові пікапа, він змушений був прийняти нову реальність своєї травми.

Читайте також: "Мені здавалося, що я роблю мало, тому пішов у військо": історія бійця, що втратив ноги на сході, але мріє про танець з коханою

Потік свідомості: я ж був високого зросту, і в той пікап ніяк не вмістився, тож лягти довелося поперек. Найбільшим моїм страхом було каліцтво, і ось воно здійснилося. Але вже через кілька хвилин я перейшов до стадії прийняття: цікаво, як хлопці, які отримали травми або ампутації, продовжують жити. Вони ж якимось чином справляються. Мабуть, це буде життя з новими, складнішими викликами. Рівень труднощів — ветеран. Що ж, напевно, буде цікаво боротися з труднощами такого життя, — розмірковує "Кузнец".

Розслаблятися не було жодної можливості. По нерівній дорозі, де кожна ямка викликала муки в пораненому тілі, Віктора швидко доставили до Костянтинівки, однак стабілізаційний пункт там не виявився. Тож, його побратими ще сильніше підтягнули турнікети і вирушили далі до медиків у Дружківку, де йому зробили операцію.

"Я вибрав свій шлях у житті."

Військовий прокинувся в Дніпрі.

- Дивлюсь вниз... бл*ха муха, коліна мені не зберегли. Як же так? У мене ж були коліна. Та їх не зберегли, і ніхто не пояснив чому. Та я особливо не рефлексував на цей рахунок, бо ж якщо відрізали, то вже не повернуть. Я розумів, що найлегшим шляхом до того, щоб не рефлексувати, не думати про погане, було б просто залишитись у посадці та не кричати, що я "триста". Але ж я чомусь вирішив крикнути. Тобто обрав життя. А якщо так, то я обрав і всі його виклики. Я маю поважати власний вибір. Так само, як колись обрав піти на війну. Було страшно, та я ж не дав задню. І тут так само я не маю це робити, -- розповів ветеран.

Всього через кілька днів після ампутації, Віктор, який воював на Бахмутському напрямку разом із побратимами з США, отримав несподіване пропозицію — пройти остеоінтеграцію. Цей сучасний, а в певній мірі ще експериментальний метод протезування передбачає вживлення титанового імплантату в кісткову тканину, до якого потім приєднується зовнішній протез. Для здійснення цієї процедури йому потрібно було вирушити на інший кінець світу — в Австралію.

XXI століття. Я не бажав обмежуватися технологіями, що нагадують XIV століття, коли просто надягали на ногу якийсь ковпак і прикріплювали дерев’яну милицю. Нехай краще цю милицю вмонтують безпосередньо в кістку. Я вирішив, що це стане цікавим експериментом та гарним прикладом адаптивності. Те, що буде інтегровано в моє тіло, повинно хоча б вібраціями передавати відчуття дотику, — розповідає військовий.

У підсумку, це справді сталося: з моменту ампутації до перших кроків на протезах пройшло всього 36 (!) днів, що є вражаючим досягненням.

Швидше всіх у світі!

- Я сприймаю вібрації, відчуваю дотики на поверхні. Навіть коли людина торкається мого протезу, вважаючи, що я цього не помічаю, я насправді відчуваю ці хвилі. Оточуючі залишаються в шоковому стані, -- ділиться боєць.

Звичайно, це досягнення можна було б пояснити тільки "міцним козацьким", однак, направду, без характеру і волі це було б неможливо. Чоловік зізнається, що на протезах відчуває себе цілком мобільним.

Звісно, проблемою досі є сходи без перил, і це для мене серйозний виклик. Однак, мої товариші-військові з подібними травмами зауважують, що я став для них прикладом у питанні повернення до активного способу життя, -- ділиться своїми думками співрозмовник "ФАКТІВ".

Боєць зазначає, що його історія не просто про війну, поранення та протезування. Для чоловіка є важливим, який меседж він, як ветеран, несе суспільству своїм життям.

Ветерани повинні підвищити свій позитивний вплив та значущість у суспільстві. Ключовим аспектом цього процесу є освіта та рівень освіченості. Сьогодні багато говорять про необхідність присутності ветеранів в усіх сферах життя. Проте, на мою думку, це повинні бути кваліфіковані ветерани з відповідними знаннями, а не просто для заповнення вакансій. Люди повинні нести відповідальність перед суспільством і країною, яку вони взяли на себе під час служби. І навіть після поранення ця відповідальність залишається. Як приклад, я повернувся на військову службу, виконую обов'язки у сфері цивільно-правових відносин і активно беру участь у Ветеранському корпусі. Ця ініціатива належить Андрію Білецькому, а я очолюю уманський осередок та планую розвиватися в цій структурі, - підсумував Віктор Богоявленський.

Особи з інвалідністю в Україні мають можливість отримати підтримку через платформу EnableMe Ukraine. Ви можете звернутися до фахівця з будь-якими запитаннями та отримати безкоштовну консультацію в спільноті EnableMe.

Раніше "ФАКТИ" розповідали історію бійця, який після ампутації пише альбом авторських пісень і малює картини.