Німеччина в новій військовій епосі: чи закінчується ера пацифізму?

Німеччина намагається переписати власну політичну ідентичність. І саме тут знаходиться головна драма.

Контракт, який тримався 77 років

22 квітня 2026 року міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус представив у Берліні стратегію "Відповідальність за Європу". Формально це не перший документ такого типу: уряд Німеччини і раніше публікував рамкові безпекові доктрини. Але нинішній документ відрізняється за функцією. Він визначає, якими мають стати збройні сили і яку роль Німеччина прагне відігравати в Європі.

Стратегія чітко визначає Росію як основну загрозу, ставлячи амбітну мету перетворити Бундесвер на найсильнішу конвенційну армію в Європі до 2039 року. Для більшості країн це могло б виглядати як стандартний процес стратегічного планування. Однак для Німеччини це означає переосмислення моделі, яка була закладена після завершення Другої світової війни.

Після завершення Другої світової війни у 1945 році Федеративна Республіка Німеччина свідомо інтегрувала обмеження у свою військово-політичну структуру. Основний закон країни забороняє підготовку до агресивних воєн, а принцип "ніколи більше" перетворився на не лише моральну декларацію, а й на практичний орієнтир для державної політики. Це означало систематичне обмеження військової автономії.

Бундесвер, заснований у 1955 році в рамках НАТО, не сприймався як самостійний військовий інструмент. Він функціонував у межах колективної системи стримування. Парламентський контроль, відсутність традиційного генерального штабу та залежність від американського ядерного стримування стали невід'ємними складовими цієї моделі, а не тимчасовими рішеннями. Німеччина свідомо вирішила обмежити свою військову роль в обмін на отримані гарантії безпеки.

Ця концепція базувалася на двох основних припущеннях: надійності американських гарантій та передбачуваності поведінки Росії. Навіть у 1980-х роках, коли в Європі розміщувалися американські ракети середньої дальності, численні протести не вплинули на стратегічний напрямок. Внутрішній пацифізм мав свої обмеження, коли йшлося про залежність від Сполучених Штатів.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну обидва припущення втратили чинність. Росія перестала сприйматися як передбачуваний актор, а американська політика -- як гарантовано стабільна в довгостроковій перспективі. Це створило для Німеччини структурний тиск: або переглянути власну роль, або залишитися в моделі, яка більше не відповідає реальності.

У цьому контексті нова стратегія є не просто реакцією на війну. Це спроба переозначити місце Німеччини в європейській системі безпеки. Йдеться про перехід від ролі частини колективного стримування до ролі опорної конвенційної сили континенту. Формально Німеччина залишається в межах НАТО, але її функція всередині альянсу змінюється.

Таким чином, мова йде не просто про чергову модернізацію збройних сил. Це процес поступової відмови від післявоєнної моделі самообмеження. Стратегія Пісторіуса вказує на зміни не лише у військовій політиці, але й у фундаментальних принципах німецької державності в контексті забезпечення безпеки.

Zeitenwende: між словом і інституцією

27 лютого 2022 року канцлер Німеччини Олаф Шольц виступив у Бундестазі з промовою, яка стала важливим кроком у формуванні нової стратегії безпеки для країни. Він використав термін "зміна епох" (Zeitenwende), підкреслюючи, що це є переломним моментом, що може порівнюватися з подіями 9 листопада 1989 року. У практичному плані це передбачало створення спеціального фонду обсягом 100 мільярдів євро, зобов'язання підвищити витрати на оборону до 2% від ВВП та відмову від політики "зміни через торгівлю" (Wandel durch Handel), яка протягом багатьох років була основою німецько-російських відносин.

На рівні політичної риторики це було різке розширення допустимого. Але між декларацією і інституційною реалізацією існує структурний розрив, який не долається швидко.

Перші роки після проголошення Zeitenwende продемонстрували масштабність цієї проблеми. Використання спеціального фонду відбувалося повільно не через брак ресурсів, а внаслідок обмежень самої системи. Німецька модель закупівель в оборонній сфері, що ґрунтується на складних процедурах і строгому парламентському контролі, виявилася неадекватною для швидкого нарощування можливостей. Виробники вимагали укладення довгострокових контрактів для розширення виробництва, тоді як міністерство оборони уникало таких зобов'язань через правові ризики. Як результат, виник системний розрив між бюджетними рішеннями та реальним постачанням техніки.

Стан бойової готовності певних систем, зокрема винищувачів "Єврофайтер Тайфун", виявився під впливом накопичених структурних недоліків. Це пов'язано з тривалою недостатньою фінансовою підтримкою, розрізненим плануванням та інерцією в процедурах.

Схожі тенденції спостерігалися також у процесі розгортання 45-ї танкової бригади Бундесверу в Литві. Незважаючи на політичні пріоритети, темпи реалізації залишалися обмеженими через інституційні ресурси.

Zeitenwende 2022 року був політичним сигналом і декларацією намірів. Стратегія "Відповідальність за Європу" 2026 року це вже спроба перевести ці наміри у формат системної військово-політичної доктрини.

Саме в цьому переході від політичного рішення до інституційної здатності - і формується ключовий сюжет німецької трансформації.

Яка справжня суть стратегії?

Документ з'явився цього тижня - і він справді незвичайний. По-перше, формально: це перша в історії Бундесверу повноцінна військова стратегія, що поєднує стратегічний документ і план розвитку збройних сил в єдиний пакет. Значна частина його особливо оперативна частина залишається засекреченою. Пісторіус пояснив це так: "Інакше нам доведеться додати Путіна до списку розсилки".

Проте істинне значення полягає не в тому, що залишається прихованим, а в тому, що проголошується публічно. І в цій ситуації існує три основних зсуви, які мають більшу вагу, ніж будь-які статистичні дані.

Перше, що варто відзначити, — це зникнення чітких меж між військовими і цивільними сферами. У стратегічному документі чітко окреслюється суть сучасних конфліктів: противник не зосереджується на атаках на армію, а намагається вразити суспільство в цілому — його інфраструктуру, інформаційний простір, державні інститути та енергетичні системи. Поняття "оборони" тепер не обмежується лише функціями Бундесверу. Резервні сили, які протягом багатьох років вважалися другорядними і призначеними для надзвичайних ситуацій, тепер мають статус, що дорівнює активним підрозділам. Міністр Пісторіус охарактеризував резервістів як "з’єднувальну ланку між армією та громадянським суспільством", що свідомо стирає межі між "ними" (військовими) і "нами" (громадянами).

Другий - технологічна асиметрія як стратегія. Документ відмовляється від логіки фіксованих кількісних показників -- конкретного числа танків, літаків або кораблів -- на користь так званої effects-based моделі планування: не "скільки", а "що може робити". Це не просто бюрократична реформа. Це визнання фундаментального факту: Бундесвер не може наздогнати Росію або Китай у кількості. Він може зробити ставку на якість, швидкість, точність і технологічну перевагу -- штучний інтелект для обробки розвідувальних даних, масові дешеві дрони, системи довгострокового удару, кіберспроможності. Україна стала тут невимовленим, але очевидним уроком: сторона, яка вміло використовує технологічну асиметрію, може протистояти масі.

Третім важливим аспектом є те, що Росія згадується безпосередньо. Це, без сумніву, ключовий елемент документа, який допомагає зрозуміти ідеологічну позицію Берліна. Формулювання "Росія готується до військового конфлікту з НАТО, переозброюючись та вважаючи використання військової сили законним способом просування своїх інтересів" демонструє відсутність дипломатичної обережності, адже тут немає натяків чи метафор. Це свідчить про зміну в доктрині. У порівнянні з попередньою Стратегією національної безпеки 2023 року, де згадки про Москву були значно м'якшими, документ 2026 року є набагато більш відвертим.

Кількісна оцінка стратегії виглядає наступним чином: до середини 2030-х років передбачається наявність 460 000 військовослужбовців (з них 260 тисяч активних та 200 тисяч резервістів), що є суттєвим збільшенням порівняно з нинішніми 184 000 активних. Бюджет на 2026 рік становитиме €108 мільярдів, включаючи основний бюджет та спеціальний фонд. Поставлена мета — досягти €152 мільярдів до 2029 року, що відповідатиме приблизно 5% від ВВП, що значно перевищує мінімальні натівські вимоги у 2%. Panzerbrigade 45 у Литві є першим реальним кроком у рамках "рамкової нації" (Framework Nation), яка є основою всієї структури.

Та цифри лише верхівка айсберга.

Реальність і амбіції: три системні бар'єри

Головною загрозою для нової стратегії є не Росія, а сама Німеччина.

Закупівельна бюрократія є складною системою, яка формувалася роками під впливом оптимізації в умовах миру, парламентського контролю та поділу відповідальності, щоб жоден посадовець не ніс особистої відповідальності за помилки. Нова ініціатива передбачає окремий план зі скорочення бюрократії – "Entbürokratisierungs- und Modernisierungsagenda 2026", що включає 153 конкретні заходи та 580 етапів реалізації. Цей крок є свідченням того, що Берлін усвідомлює системність проблеми. Питання полягає в тому, чи вистачить політичної волі для її реального вирішення, а не лише для поверхневого спрощення.

Пісторіус сам визнав це відкрито: "У нас є гроші, і ми запустили закупівлі. Але ми не контролюємо всі змінні". Зростаючий попит на системи ПРО з боку близькосхідного ринку вже стискає глобальні виробничі потужності - і Бундесвер стоїть у тій самій черзі, що й десятки інших армій.

Асиметрія в амуніції. Це, напевно, найбільш неприязна реальність нової військової доктрини. Росія щорічно виробляє близько 1,5 мільйона артилерійських снарядів, в той час як загальний обсяг виробництв Європи та НАТО залишається нижчим за цю цифру. Навіть рекордні бюджетні асигнування не перетворюються на боєприпаси миттєво: між виділенням фінансових ресурсів, укладанням контрактів, розширенням виробничих можливостей і фактичним виготовленням продукції проходять роки, а іноді й десятиліття. Стратегічний підхід визначає правильні акценти: тривалі удари, безпілотники, системи протиповітряної оборони. Однак жоден з цих акцентів не буде реалізовано доти, поки промислова база не пройде через складний період адаптації.

Кадровий дефіцит є третім обмеженням, і він тісно пов'язаний із запитанням, чи дійсно Німеччина зазнала культурних змін, а не лише риторичних. Ціль у 460 000 військових – це не реальна мета, а лише орієнтир для планування. На сьогоднішній день у збройних силах налічується близько 184 300 активних військових. Рекрутинг дійсно набрав обертів: у 2025 році Бундесвер залучив на 28% більше нових солдатів порівняно з аналогічним періодом 2024 року. Проте збільшення на 44% від теперішнього рівня до запланованого – це не лише питання реклами. Це стосується готовності суспільства, яке виросло на принципах пацифізму, відправити своїх дітей на військову службу.

Тут виявляється істинний розрив між прагненнями та фактичними обставинами.

Суспільство: між підтримкою і страхом

Соціологічні дослідження останніх двох років формують неоднозначний, але чіткий образ ситуації.

Підтримка фінансування оборони в Німеччині дійсно зросла: близько 67% населення виступає за значне збільшення оборонного бюджету, а майже 69% підтримують концепцію загальноєвропейських збройних сил. Для порівняння, у 2015 році ця підтримка ледь досягала 49%. Це, безумовно, свідчить про зміни. Проте, поряд із цими позитивними показниками, є й інші: лише 38% німців готові самі взяти до рук зброю в разі агресії проти країни. Більшість виступає за розширення армії, але не бажає бачити свого сина серед її рядів.

Ставлення до обов'язкової служби ілюструє цей розрив особливо яскраво. Дослідження Університету Білефельда 2025 року показало, що близько 52% підтримують повернення призову -- але серед молоді 18-24 років ця цифра падає до 32%, тоді як серед людей старше 60 -- злітає до 67%. Жінки більш критичні (47%), ніж чоловіки (59%). При цьому жодна з конкретних моделей організації служби не отримала більшості: найпопулярніша -- добровільна федеральна служба з вибором між армією, соціальною чи цивільною -- набрала лише 28%.

Цей феномен можна охарактеризувати як "обережний авталізм": громадяни готові інвестувати в свою безпеку через фінансові витрати, але не мають бажання жертвувати для цього власним тілом або здоров'ям своїх дітей. І це не є лицемірством; це свідчить про раціональну позицію суспільства, яке вже понад двадцять поколінь виховується на принципі, що армія є злом, якого варто остерігатися.

Новий закон про військову службу, що вступає в силу з початку 2026 року, вирішує цю суперечність з технічною витонченістю: призов закріплений у законодавстві як "резервний варіант" на випадок, якщо добровільний набір не виявиться ефективним. Таким чином, обов'язкова служба формально існує, але наразі не буде реалізована. Це дає можливість урядовій коаліції підтримувати публічний імідж "ми не повертаємо призов", хоча механізм уже юридично готовий до застосування. Це політичний хід, але не вирішення суттєвої проблеми.

Внутрішня політика: альянс та його суперники

Стратегія "Відповідальність за Європу" є також внутрішньополітичним ініціативою коаліції Мерца, і нам слід відверто визнавати цей факт.

Фрідріх Мерц прийшов до влади з мандатом, якого не мав Шольц: "рішучість" після розпаду коаліції. Процес переозброєння відкриває можливості для поєднання консервативної ідентичності — сили, суверенітету та надійності — з проєвропейським підходом. Час, обраний для впровадження цієї стратегії, збігається з тим, що Вашингтон починає демонструвати чіткіші сигнали щодо зміщення фокусу на Індо-Тихоокеанський регіон, що не є випадковістю. "Відповідальність за Європу" — це не лише реакція на загрози, але й амбіція зайняти нову роль.

Проте в Бундестазі не існує єдиного "пацифістського блоку". Є опозиція до цієї стратегії, але вона має складний і різноманітний характер.

BSW (рух "Сара Вагенкнехт" — ліво-популістська партія, яка відійшла від традиційних лівих сил кілька років тому) та Die Linke (партія "Ліва", спадкоємиця комуністів Східної Німеччини) займають незмінну позицію в рамках антимілітаристської традиції. Їхній девіз "Nie wieder Krieg" — "ніколи знову війна" — є не просто гаслом, а основою їхньої ідентичності. Ця переконаність залишається незмінною, навіть якщо її не всі підтримують.

AfD (Альтернатива для Німеччини, ультраправа партія) пропонує зовсім інакше -- не через пацифізм, а через євроскептицизм і те, що дипломатично можна назвати "відкритістю до діалогу з Москвою". Ці дві опозиції живуть в паралельних політичних всесвітах: ліві -- проти армії як такої, праві -- проти армії в цьому конкретному геополітичному контексті, що передбачає орієнтацію на НАТО і солідарність з Україною. Те, що вони часом опиняються по один бік у голосуванні, не означає, що вони союзники.

Підтримка цієї ініціативи є досить значною і охоплює різні політичні партії. Вражаючі цифри: 84% виборців ХДС/ХСС (консервативний блок Мерца), 86% СДПН (центристська ліва партія Шольца) та 87% Зелених виступають за концепцію спільної оборони Європи. Коаліція Мерца діє в середовищі, де вже існує активна підтримка з боку суспільства – залишається лише визначитися з темпами реалізації та деталями.

Кінець пацифізму? Ні. І так.

Повернімося до заголовного питання.

Пацифізм, як офіційна державна концепція, поступається місцем новим підходам. Це безперечний факт. Документ "Відповідальність за Європу" свідомо і назавжди розриває з традиційною логікою, у якій Бундесвер функціонував як "армія стримування", що покладалася на американську підтримку та уникала активних дій. У цьому документі пряма згадка про Росію. Технологічна перевага стала визначальним пріоритетом. Цивільне суспільство залучається до оборонних стратегій. Резерви отримують нове осмислення.

Проте пацифізм як культурний феномен все ще існує. Він проявляється в протиріччі між підтримкою військових витрат і небажанням йти на службу. Цей дух живе в 80% виборців партії Die Linke, які виступають проти призову. Він відображається в молодому поколінні віком від 18 до 24 років, де лише третина підтримує обов'язкову військову службу. Також він виявляється у виробничих затримках і бюрократичних процедурах, які перетворюють величезні бюджети на повільні закупівлі.

Справжній кінець пацифізму наступить не тоді, коли міністр оборони підпише стратегічний документ. Він наступить тоді, коли перший Eurofighter вилетить у заплановані терміни, перший артилерійський завод почне виробляти снаряди в достатній кількості, і перший призовник не оскаржить свою повістку в суді.

Доки це не стане дійсністю, Zeitenwende продовжує бути тим, чим був з 2022 року: це процес, а не одноразова подія. Результати цього процесу ще не окреслені. Стратегія "Відповідальність за Європу" не є його фіналом, а, можливо, першою вагомою спробою реалізувати бажаний результат.

Цей матеріал створений з урахуванням стратегічних документів Міністерства оборони Німеччини (квітень 2026), інформації від Forsa/DGAP (2025), моніторингу конфліктів Білефельда (2025), а також аналітичних матеріалів з Euronews, Defense News і Chatham House.

Якщо ви виявили помилку в написанні, будь ласка, дайте нам знати.