"Рік самотності: Новий фільм Наталки Ворожбит 'Демони' досліджує теми глибокого та суттєвого."

Фільм, у якому Руслана Писанка виконала свою фінальну роль, демонструє конфлікт з Росією не лише в повсякденному житті, а й на містичному вимірі.

Колись, через багато років, майор Єгор Єрмілов, сидячи в окопі під дроном, що за мить має скинути на нього міну, згадає той давній вечір...

Ні, я трохи випередив події.

Одного негожого листопадового дня жителька села Глибоке на Полтавщині, вдовиця середніх років Ніна (Руслана Писанка) пішла на закупи в сільмаг до подруги Ліди (Тетяна Степанова). І уздріла там такого собі Славіка (Олексій Мітін). Який мандрує Україною в пошуках себе. Бо він, значицця, російський письменник. І береться Славік віднести торбу з покупками до Ніни додому. Та й там і лишається.

Наталка Ворожбит розпочала свою кар'єру як драматургиня. Її п'єси успішно ставили як в Україні, так і за кордоном, зокрема у Великій Британії. В українському кінематографі вона активно реалізує свої проекти з другої половини 2010-х, спочатку виступаючи в ролі сценаристки. Серед її робіт — фільми "Кіборги" (2017), "Дике поле", адаптоване з роману Сергія Жадана "Ворошиловград" (2018), та серіал "Спіймати Кайдаша", заснований на "Кайдашевій сім'ї" Нечуя-Левицького (2020). Прем'єра її повнометражного режисерського дебюту "Погані дороги", який отримав нагороду на Венеційському фестивалі в рамках "Тижня критики", стала однією з найзначніших подій кіносезону 2020 року.

Процес створення фільму "Демони" можна охарактеризувати як справжню драму. Ідея перенести на екран пʼєсу Наталки, написану у 2005 році, виникла завдяки продюсеру Юрію Мінзянову. Державне агентство України з питань кіно виділило 25 мільйонів гривень, що майже повністю покривало бюджет, але зйомки затягнулися через пандемію COVID-19 та повномасштабну агресію. Коли фільм був готовий на 90%, світ залишився без Руслани Писанки. Загалом, від початку проєкту до премʼєри в "Жовтні" минуло сім років. Фільм має трагічний мартиролог: Мінзянов пішов з життя ще на етапі підготовки; гафер Олександр Дроздов, фокус-пулер Роман Плахотнюк та асистентка художниці з костюмів Ігор Климович загинули в бойових діях.

Дія фільму "Демони" розгортається в проміжку з листопада 1993 року по листопад 1994 року, і структурована на глави, які позначені, наприклад, як "лютий-березень 1993". Титри оформлені на яскравих декоративних тарілках з візерунками та анімаційними персонажами. Проте, попри таку стилізацію, картина насправді не зосереджена на дев'яностих, хоча ця епоха останнім часом викликає значний інтерес у наших кінематографістів. Хоча в фоновому режимі можна почути радіо, що згадує Будапештський меморандум і самогубство Курта Кобейна, у обох випадках це звучить більше як жарт, хоча перший з них не є особливо веселим.

Цей фільм не стосується лише дев'яностих, а радше відображає більш тривалу й складну ситуацію.

Село протягом десятиліть було простором, де українська культура могла виживати. Проте, після Другої світової війни, а особливо після здобуття Незалежності, традиційний фольклор став обтяжливою догмою. Ворожбит, однак, сприймає Глибоке не через просвітницьку або романтичну призму, а швидше через призму міфотворення. Кожне застілля вражає своєю бароковою пишнотою. Багато хто зауважує гоголівські мотиви у фільмі, і, на мою думку, це особливо стосується зображення їжі – з кольоровою пристрастю, гідною автора "Вечорниць на хуторі біля Диканьки". Не можна не згадати також про метушню базару, що розгортається під вікнами Лідиної крамниці.

Дивне це село, сповнене таємниць. Тут не відчувається влади, ані світської, ані церковної, проте всім відомий Сергійович (Золтан Алмаши) користується безмежним авторитетом. Саме до нього приходять за розумінням питань буття і смерті. Сергійович приймає відвідувачів у приміщенні, що нагадує або будинок культури, або святилище, оточене загадковими статуями незнаних ідолів. На центральній площі замість Леніна (який, до речі, стояв тут лише кілька хвилин) чи Шевченка велично простягає свої руки Посейдон, з риб’ячим хвостом і тризубом – настільки ж незвичайний, як і доречний. По сусідству з Ніною живуть три "Косопизди" – жінки, які, хоч і виглядають доброзичливо, здатні запровадити когось у могилу.

У спальній кімнаті звичайної господині розташувався справжній поганський вівтар. Тут можна покататися на мотоциклі, навіть якщо закінчився бензин. Мертві сідають за одним столом з живими. Тут приземляються парашутисти з іншого світу.

Ніна, безумовно, є втіленням божевільного краю. Вона вражає своєю красою, ніжністю, запалом, працездатністю, сарказмом, харизмою та невідпорною чуттєвістю в коханні. Водночас, її покірність має свої межі, а у гніві вона може бути страшною. Кожен момент з нею є яскравим нагадуванням про те, наскільки наша кіноіндустрія її недооцінила.

У цьому великому світі, переплетеному з яскравими барвами наддніпрянського життя та таємничою містикою, з’являється росіянин на ім'я Славік. Він молодий, носить окуляри і має сором'язливий характер. Ніна, з іншого боку, відчуває ностальгію за культурою північного сходу: у молодості, аби розважитися, вона видавала себе за росіянку, захоплюється характерним "чтоканням" і навіть назвала свою собаку Москва. Спочатку це створює ілюзію порозуміння та гармонії, але незабаром стосунки Славіка з Ніною перетворюються на спіраль маніпуляцій і насильства. Славік, хоч і не є майстром господарства, часто зловживає алкоголем і чинить тиск на Ніну. Їй бракує сил, щоб його вигнати. Після чергового нападу він знову вдає із себе невинного, і все починається заново.

Окрім цього, у цій грубій реальності існує ще один вимір. Адже Ніна не лише оповідає про містичні історії — вона постійно спостерігає їх, бачить тих, хто вже пішов із життя, тих, хто живий, ненароджених та тих, хто був посланий.

Метафізика Славікова кардинально відрізняється. Він захоплюється читанням недорогих пригодницьких романів і мріє створити щось подібне. Часом уявляє себе персонажем з таких книг – російським шпигуном на ім'я Єгор Єрмілов, який планує здійснити переворот в Україні.

Звичайно, символіка тут є дуже помітною. Чи була вона присутня в первісному тексті п'єси, чи виникла пізніше — не має великого значення. Ми довгий час не могли звільнитися від "русского духа"; навіть після 2014 року мільйони українців щороку відправлялися до Москви на заробітки, а проросійські політичні сили без перешкод діяли в парламенті.

Так хто ж насправді ці демони? Наші отруйні на язик, безумні "косопизди"? Чи, може, це Славіки, які безперервно повертаються сюди, немов їх сюди притягує щось, щоразу залишаючи по собі все більш криваві сліди (і тут не можна не згадати роман Стівена Кінга "Інколи вони повертаються")?

Але куди це веде? Коли мова йде про образну локацію, на думку приходить не стільки Гоголь, скільки інший письменник. Маркес у своєму творі "Ста років самотності" підкорив своє вигадане містечко, сповнене привидів і дивацтв, нездоланній долі, описаній на старовинних пергаментах. І тепер ми також зазнаємо атаки жахливого, давнього урагану. Але ми не Макондо — ми Глибоке. Не сподівайтеся нас зламати. А ми вас, негідники, потопимо.