Спогади без вінків

Цей проєкт, як і багато інших наших гуманітарних ініціатив, має всі шанси на успішну реалізацію, сподіваюся, що з душею, глибоким розумінням та естетичним підходом. Згодом він може стати невід’ємною частиною нашого ментального простору: для одних – священним місцем, для інших – буденністю. Саме цього я найбільше остерігаюся. Український пантеон заслуговує на значно кращу долю.

Усі, хто хоч трохи знайомий із ситуацією, пам'ятають етапи просування концепції Пантеону — від майже недосяжної мрії Грушевського до зусиль сучасних активістів, які беруть участь у різних етапах узгодження (зокрема, в розмежуванні проектів пантеону і військового кладовища) і, зрештою, до президентського законопроєкту, представленого в червні. Тепер необхідно вирішити, які саме особистості мають бути представлені в цьому храмі пам'яті, щоб відобразити український героїзм і креативність. Наприклад, чи повинен Василь Кук спочивати поруч з Миколою Скрипником? І як же їм буде разом у цьому місці вічного спочинку?

Стоп-стоп! Ми кажемо: "у храмі"? Тут якраз час повернутися до етимології. Πάνθειον, як відомо, грецькою дослівно означає "всі боги". У ІІ столітті н.е. у Римі спорудили язичницький храм на честь не одного якогось античного бога, а всіх разом: Юпітера, Юнони, Феба, Мінерви, Венери, Нептуна, Діани, Вулкана тощо. На той момент проєкт мав цілком конкретну політичну мету: просувати ідею божественної природи постаті імператора, усього лише. Ідею підхопив аж у кінці XVIII століття французький Конвент (уряд): у щойно збудованому храмі св. Женев'єви розмістили могили видатних співвітчизників: Вольтера, Руссо (який взагалі-то був швейцарцем) і кількох діячів Французької революції, яких зараз, за винятком Марата, ніхто не згадає. За цим рішенням теж читалася цілком зрозумілий сучасникам контекст: керівники революції по черзі намагалися принципово замістити християнство щойно сконструйованими культом "Розуму" та культом "Верховної Істоти", ініціатива не прижилася, храм повернули Церкві й наступне поховання відбулося там через п'ятдесят років. Словом, тут присутня відчутна язичницька підбивка, волелюбні французи можуть собі дозволити.

А що з нами? Я не маю на увазі залишки язичницьких традицій у нашому щоденному житті — вони існують і їх варто зберігати, оскільки це частина нашої спільної історії. Але давайте зосередимося на феномені офіційних пам'ятників, які можна знайти в кожному місті та селі. Зовсім нещодавно в центрі уваги були пам'ятники Владіміру Лєніну та Невідомому солдату. Однак тепер постамент, який раніше займав Ленін, впевнено зайняв Тарас Шевченко. Часто він не просто заміщає комуністичного кумира, а й виконує його функції. Варто нагадати, що європейські, а згодом і американські пам'ятники видатним особистостям є прямим нащадком античних статуй богів — я вже згадував про це і не втомлююсь повторювати. Італійці епохи Відродження почали наслідувати своїх римських предків, встановлюючи фігури своїх князів та полководців у бронзі та камені, не прирівнюючи їх до богів, але залишаючи натяк, зрозумілий сучасникам. З XVII-XVIII століття ця тенденція поширилася по всій Європі, включно з Російською імперією, і античний вплив десь потроху втратився. А далі на "одній шостій" відбулася цікава еволюція: замість забороненої релігії більшовики запровадили квазірелігійний культ, а "монументальна пропаганда" (автори В. Лєнін, А. Луначарський, І. Сталін) стала невід’ємною частиною цього процесу.

Комусь, напевно, потрібно нагадати, що в діяльності Комуністичної партії було стільки релігійних елементів, що її можна було б назвати церквою вірних. Справді, складний процес вступу до партії (своєрідне хрещення), виключення з неї (анафема), регулярні партійні збори (літургія), пленуми (синод), з'їзди (собор) - це все нагадує релігійні обряди. І це зовсім не дивно, адже серед керівництва більшовиків, окрім Сталіна, було чимало колишніх семінаристів: Мікоян, Подвойський, Сємашко, Шаумян, а також Луначарський, який, хоч і не навчався в семінарії, в молодості мав тісний зв'язок із церквою. Регулярні урочисті концерти в клубах, театрах і концертних залах нагадували релігійні містерії зі своїм чітким сценарієм, а на вулиці, зазвичай біля пам'ятників, проходили своєрідні хресні ходи. І сьогодні, нехай мене засуджує сучасна спільнота вірних, те, що відбувається з пам'ятниками, нагадує дії язичників, які скидають чужі ідоли, щоб встановити свої. Я маю особливе ставлення до пам'ятника Кобзарю в Києві, адже ще в університеті дізнався, що в певні дні покласти до нього квіти може бути небезпечно для кар'єри: це може призвести до звільнення. У радянські часи навіть шанування Шевченка майже автоматично вважалося ознакою політичної ненадійності, яку слід було компенсувати додатковими демонстраціями лояльності. Натомість у наші дні нічого не заважає прийти в урочистий день разом з організованою публікою, покласти вінок, послухати тріо бандуристок з інструментами, які не мають нічого спільного з традиційною бандурою, насолодитися "народними" піснями, що є новинкою межі ХІХ і ХХ століть, помилуватися синьо-жовтими стрічками і штучними квітами, а також поринути в урочистий пафос моменту... Наче недільна меса... Поклоніння...

Виявляється, вміння шанувати потребує особливих навичок, культурних традицій та емоцій, так само, як і практика молитви. Прихильники церкви Лєніна поклонялися його статуям, бо їх позбавили можливості та здібності молитися. Для решти людства це не стало серйозною проблемою. Християни здавна ховали своїх визнаних діячів у церквах, і чим більше їх шанували, тим престижнішою була обрана церква. Вестмінстерське абатство в Лондоні, собор святого Петра в Римі, собор святого Віта в Празі – усі ці місця славляться подібними традиціями. Коли я відвідав собор святого Івана Хрестителя у Варшаві, я був вражений, побачивши південну стіну, повністю вкрите могильними табличками і скульптурами. Там були представлені такі постаті, як Станіслав Понятовський, Іґнацій Падеревський, Генрік Сенкевич, Кшиштоф Пендерецький та Юзеф Пілсудський, не кажучи вже про Романа Дмовського! Згодом я дізнався, що Пілсудський спочиває у Вавелі в Кракові, а Дмовський - у родинному склепі, а в св. Яні залишилися лише кенотафи – символічні пам’ятники, що є загальною католицькою практикою. Отже, весь сенс цієї традиції полягає в тому, що ти не приходиш до храму, аби молитися своєму кумирові, а приходиш, щоб звернутися до Бога за свого улюбленого героя.

Ми справді маємо потребу в спільних героїв, однак не завжди знаємо, як правильно з ними взаємодіяти. Нам необхідно виховати в собі почуття поваги, яке не обов'язково повинно супроводжуватися істеричними емоціями. Вшанування не рівнозначне містичному перебуванню у спогадах чи сльозах. Пам'ятати – це означає усвідомлювати важливість певної особистості у своєму світогляді та емоційному досвіді. І ще – вдячність. Ні більше, але й не менше. Пам'ять не слід плутати з болем. Тому атмосфера майбутнього або уявного закладу повинна бути зовсім іншою, ніж те, що уявляють студенти, відвідуючи літургії біля пам'ятників. Це інтелектуальне та емоційне зусилля кожного відвідувача, мета якого – відчути Україну як єдину спільноту.

Мені на думку відразу спадає книга Олексія Сокирка "Творці історії", яка торік вийшла у видавництві "Темпора". Кількадесят діячів цивілізаційного масштабу, які доклалися до формування, свідомого чи несвідомого, української ідентичності. Починаючи від княгині Ольги й закінчуючи Павлом Скоропадським, вочевидь передбачається другий том, і це буде найцікавіше, враховуючи сьогоднішній контекст. Серед іншого належить визначитися із сакраментальним питанням: чи означає поховання під одним дахом діячів, які за життя були смертельними ворогами, знак майбутнє примирення? Чи готові ми визнати, що не всі наші спільні предки однаково мали рацію, будучи при цьому нашими предками?

Ясна річ, що сьогодні говорити про толерантність, примирення, визнання чужих помилок та ілюзій ще зарано. Надто вже все на волосині. Але якщо все-таки дійдуть руки до цього проєкту, якщо знайдуться для нього кошти поруч із грошима на дрони-перехоплювачі та крилаті ракети, принаймні слід наполягти, щоби це стало місцем єднання, а не казенного збудження, думання та підбивання попередніх підсумків, а не формального замилування минулим. Колективна свідомість і без того складається з міфів і легенд, протиставити цьому можна лише знання. Пантеон -- для того, щоби згадувати й дізнаватися. А кому кортить помолитися -- он поруч церква.