Пйотр Валентинович: "Моя бабуся є унікальним зв'язком між Польщею та Україною. На жаль, цю інформацію знає зовсім небагато людей."

В історії України та Польщі можна знайти героїв, які здатні об'єднати ці дві нації. Безсумнівно, але про багатьох з них ми знаємо занадто мало. Однією з таких видатних постатей є Анна Валентинович, відома як "Мати Солідарності". Цікаво, що про існування її української родини вона дізналася лише наприкінці свого життя. Для її сина та онука відкриття українського коріння стало справжньою несподіванкою, адже значну частину їхньої української родини вони зустріли вже після трагічної загибелі матері та бабусі в авіаційній катастрофі під Смоленськом.

Українка з Волині, яка пережила чимало випробувань, могла б стати символом для обох народів, вважає її онук Пйотр Валентинович. У бесіді з Тижнем він ділиться своєю ініціативою звернутися до президентів України та Польщі з пропозицією вшанувати пам'ять Анни Валентинович, наголошуючи на важливості збереження історії та сприяння порозумінню між українцями та поляками.

Яким чином з'явилася концепція висунути Анну Валентинович як кандидатуру для Українського Пантеону, що могла б символізувати обидва народи — український та польський? Чи отримала ваша організація відповідь від української влади на цю ініціативу?

-- Ця ідея з'явилася відразу, і тут, по суті, не було про що особливо роздумувати, бо подібну діяльність ми вели в Україні й раніше. Ми організовували симпозіуми, наприклад, в Острозькій академії. Бували в різних місцях в Україні, показували документальний фільм про бабусю -- про її коріння, походження і про те, що вона зробила для Польщі, як її громадянка. Водночас це не змінює того факту, що вона народилася в українській родині і за походженням є українкою.

Ми знаємо про нашу непросту історію, але це те, що треба владнати, бо ж ми жили як два народи на одних землях. І зараз ідеться саме про те, що у нас є прекрасна постать бабусі -- героїні обох народів. Президент України Володимир Зеленський, з усією повагою до нього, бо чинити спротив такому гіганту як Росія, здатен не кожен, має право не знати про Анну Валентинович, так само, як і багато українців не знають про неї. Саме тому ми, як товариство, діємо і на території Польщі, і на території України, щоб наблизити цю постать до обох народів -- польського й українського.

Ми усвідомлюємо, що найбільша небезпека завжди надходить зі Сходу, з території Росії. Це пережили обидва наші народи, і ви продовжуєте відчувати це сьогодні. Лише через співпрацю та братерські зв'язки ми можемо захистити себе від цієї серйозної загрози, яку представляє Росія.

Росія завжди має одну і ту саму мету -- підкорити та домінувати над іншими. Це завжди відбувалося через людське горе і величезні страждання. Навіть коли нас нібито визволяли, бо насправді вони нас не визволяли, вони йшли на Німеччину.

Незважаючи на все, навіть під час радянського контролю, справжня історія знаходила свої шляхи передачі. Вважаю, це також сприяло і пришвидшило появу "Солідарності". Цей масштабний суспільний рух об'єднав близько 10 мільйонів громадян. Виникнення "Солідарності" сталося внаслідок звільнення моєї бабусі з роботи.

Проте в цілому саме це підштовхнуло до створення листа до обох панів президентів — щоб, можливо, уникнути вигадки штучних героїв і виявити тих, хто дійсно заслуговує на це звання, чи не так?

Чи отримали ви яку-небудь реакцію від президента Навроцького, президента Зеленського або, можливо, від інших представників України?

-- На сьогодні, а вже минув певний час (інтервʼю записувалося 11 серпня, а лист-звернення до президентів Польщі та України зʼявився 10 липня -- Ред.), жодної відповіді ми ні від кого не отримали.

На мою думку, первинне право на прийняття рішень чи ініціювання діалогу повинно належати президенту Володимиру Зеленському. Щодо президента Кароля Навроцького, який також не відповів, сподіваємося, що його думка з цього приводу все ж існує і, можливо, з часом принесе результати. Мені здається, що ця ідея просто "перебуває в повітрі".

-- Однією з цілей товариства "Турбуючись про отчий дім" ім. Анни Валентинович є відбудова польсько-українських відносин? Чи є, на вашу думку, можливість для порозуміння між нашими народами?

Я, безумовно, переконаний у цьому — не з-за того, що я безтурботний оптиміст, зовсім ні. Я також зустрічаюся з щоденними труднощами, як і всі інші, як і ви, як мільйони, а насправді мільярди людей в усьому світі. Але я справді вважаю, що тут є можливість для покращення.

Історичні аспекти потрібно обов’язково вирішити, адже ми повинні повернути родинам залишки, щоб вони мали змогу поховати їх належним чином. Проте, на мою думку, війна — це не найзручніший час для таких справ. Головне — не втрачати з уваги цю проблему.

Я особисто щиро сподіваюся, що це порозуміння можливе. Зокрема, завдяки бабусі, адже вона -- своєрідний міст між Польщею та Україною. Проблема в тому, що про це якось надто мало людей знає, а політиків це, здається, взагалі не цікавить. Таке враження, ніби їм вигідно, щоб цей дивний, невпорядкований стан тривав якомога довше.

І це нагадує мені діяльність російських спецслужб, адже й раніше російська та німецька агентура применшувала і принижувала і польську, і українську сторону. Чому так відбувається, коли ми вже все це усвідомлюємо, не знаю.

Як виникло товариство "Турбуючись про отчий дім" імені Анни Валентинович? Чи було вже на початку його заснування однією з основних цілей сприяння польсько-українському діалогу?

Одного разу ми зібралися в колі друзів у Варшаві, де нас приймав польський режисер Єжи Залевський. Він, зокрема, відомий своєю документальною стрічкою про бабусю, знятою в парі з Кшиштофом Войцеховським. Цей фільм, під назвою "Звідки ми родом, хто ми, куди ми йдемо", був представлений у 2021 році. І саме тоді я, так би мовити, "вистрелив" ідеєю: чому б не заснувати товариство чи фонд, який би вшановував пам'ять бабусі, її коріння і демонстрував, що вона насправді є героїнею обох наших народів? І, на мій подив, ця пропозиція отримала схвалення від усіх присутніх.

Нас було близько 15 осіб, серед яких представники Товариства родин Прокляних солдатів, Янек Карандзєй — відомий діяч антикомуністичної опозиції в Польщі часів комуністичного режиму, і Весю Клея, також відомий як Веслав Уклея, співзасновник Незалежної студентської асоціації (NZS). Зібралася невелика, але потужна команда, що володіє глибокими знаннями про справжню історію "Солідарності". Усі учасники оцінили цю ідею, і так усе почалося.

Початковою метою стало вшанування пам'яті Анни Валентинович шляхом відродження симпозіумів "Турбуючись про отчий дім", які колись організовувала сама бабуся. Проте ми також плануємо обговорювати нові теми. Ці симпозіуми важливі, оскільки нинішні виклики відрізняються від тих, з якими стикалася бабуся під час їх проведення, хоча деякі з тих старих загроз все ще залишаються актуальними. Наприклад, моя перша ідея для симпозіуму "Турбуючись про рідний дім" полягала в розгляді загроз, пов'язаних з членством Польщі в Європейському Союзі.

Чи підтримуєте ви зв'язок із родичами в Україні? Мабуть, за час, поки ваша бабуся була жива, вам вдалось зустрітися лише з кількома з них, а решту ви познайомились вже після її відходу?

До смерті бабусі я мав нагоду познайомитися лише з Олею, яка є рідною сестрою Анни Валентичнович і на рік старша за Ольгу Любчик. Одного разу бабуся підготувала для мене несподіванку. Вона зателефонувала і сказала: "Пьотрусь, приходь на обід, у мене для тебе сюрприз". Коли я увійшов, переді мною з'явилася жінка, що дуже нагадувала бабусю, але водночас була зовсім іншою. Це була Оля.

Тоді я вже був в курсі, що у бабусі є родичі в Україні, але не уявляв, що їх стільки. Коли разом із Юрком Залевським вирушили туди, щоб зняти фільм про бабусю, виявилося, що її коріння простягається аж під Одесу.

Чесно кажучи, я був шокований і кількістю живих родичів бабусі, і всіма цими родинними зв'язками та коренями. Довго мусив записувати все на аркуші паперу, бо в якийсь момент почав плутатися.

Схоже, що родинне дерево суттєво розширилося після тих подорожей...

Отже, покійний Микола Пашковець, який був двоюрідним братом Анни Валентинович (ред.), займався створенням генеалогічного дерева нашої родини. Він навіть стверджував, що наші корені ведуть до Северина Наливайка.

-- То характер Анни Валентинович, певно, у цих коренях...

Ще до того, як я з'явилася на світ, бабусі поставили діагноз рак, і лікарі прогнозували їй всього пів року життя. Вона завжди говорила, що вдячна Богу за кожен новий день, цінує його і прагне провести його якомога змістовніше. Як можна зламати людину, яка так віддано підходить до кожного моменту свого життя? Немає жодних шансів. Ані комуністам не вдалося її зламати, ані будь-кому іншому. Вона була великою жінкою, хоч і невисокого зросту.

Зараз ви підтримуєте контакт з родичами?

Відверто кажучи, я вже тривалий час не відвідував Україну. Востаннє зустрічав українських родичів, якщо не помиляюся, під час церемонії відкриття пам'ятника, або, точніше, бюста, на подвір'ї польського посольства в Києві.

Це, до речі, стало для мене дещо несподіваним, адже спочатку у нас були зовсім інші плани. Кличко тоді висловлював думку, що пам'ятник має бути встановлений у центрі міста, а згодом я дізнався, що мова йшла про якийсь майдан або розв'язку. Потім отримав інформацію, що від цієї ідеї вирішили відмовитися через ремонт дороги чи щось подібне. Не знаю, чим це врешті-решт закінчилося, але бабуся знову опинилася "за ґратами", тільки тепер це сталося на території польського посольства (погруддя Анни Валентинович розташоване на території посольства Польщі у Києві -- Ред.). Тоді там був Анджей Дуда, я також був присутній, після чого відбулися якісь урочисті заходи.

Це, схоже, було останній раз, коли я відвідував Україну і мав можливість побачитися з Толіком та Катею (Катерина – молодша сестра Анни Валентинович, а Анатолій – її син – Ред.). У Ґданську ж мешкає частина нашої родини з Одеси, які перебралися сюди після початку повномасштабної агресії.

-- В українських медіа зʼявлялися також повідомлення про плани встановити памʼятник Анні Валентинович і у Рівному. Чи відомо вам щось про плани встановити памʼятники у рідних для бабусі місцях?

-- Що стосується пам'ятника, на жаль, мені нічого не відомо. Проте в місці, де бабуся навчалася, встановили меморіальну дошку. Церемонія була дуже зворушливою. У нас також є приміщення — влада Рівного погодилася надати його для Кімнати пам'яті, присвяченої бабусі. Поки що цей проект потребує додаткової роботи, процес трохи затягнувся, але його можна реалізувати. Я з радістю передам туди пам'ятні речі, фотографії та інші сувеніри. Слід лише навести порядок, хоча я не певен, чи варто це робити зараз, адже ніколи не знаєш, де може впасти ракета, і було б дуже шкода, якби вона влучила саме в це місце.

Коли ви розмірковуєте про особистість вашої бабусі, що, на вашу думку, в цій фігурі може стати спільним зв'язком між українцями та поляками?

Ми, як два сусідні народи, маємо багато спільного — як у культурному, так і в цивілізаційному плані. Щиро кажучи, я вірю, що моя бабуся мріяла б про те, щоб ми знову об'єдналися в злагоді та мирі, утворивши потужну силу. Адже, об'єднавшись, наші народи здатні протистояти будь-яким викликам, незалежно від того, звідки вони походять — з сходу чи заходу.