Радомир Мокрик, дослідник історії та культурології

Мене радує, що теми шістдесятників та дисидентів починають з'являтися в популярній культурі. Це має велике значення, оскільки може надихнути багатьох на більш глибоке дослідження цих явищ. Це постійний процес, який повинен продовжуватися, щоб в перспективі дати свої плоди.

(гасло, яке було висловлене письменником і культурним діячем Миколою Хвильовим у радянському контексті 20-х років ХХ століття)

Радомире, чи можна вважати Радянський Союз особливою імперською моделлю, і які його відмінності від Російської імперії?

Основна відмінність між Російською та Радянською імперією в контексті України полягала в тому, що Російська імперія явно визначала українську національну концепцію, а також політичні проекти, культуру і мову як ворожі та загрозливі. У XIX столітті Російська імперія вдавалась до репресивних заходів, запроваджуючи заборони. Це робилося відкрито та без вагань.

Радянський союз, незважаючи на те, що переслідував подібні цілі, позиціонував себе під лозунгами "братерства, рівності та культурного розвитку". Однак його принципи були глибоко лицемірними і фальшивими. Він створював ілюзію демократії, стверджуючи, що ніхто не обмежує українську мову, а національна культура розквітає. Але насправді ситуація була зовсім іншою.

Це і є ключова відмінність. Особи, які приєдналися до руху опору, змушені були пройти довгий шлях глибокого аналізу радянської реальності. Наприклад, існувала думка, що в Українській РСР не відбувалася русифікація, адже українською мовою виходило величезна кількість книг. Однак ця точка зору була хибною і представляла собою лише маніпуляцію.

- А сьогоднішня Росія, чи можна її також назвати з певними імперським і колонізаторським проєктом?

Звичайно! Кілька років тому в Удмуртії стався випадок самоспалення Альберта Разіна. 10 вересня 2019 року в Іжевську, де 79-річний соціолог вчинив цей жахливий вчинок перед будівлею Державної ради, він висловив протест проти русифікації та загибелі удмуртської мови. Ця подія справила на мене глибоке враження, адже на фотографії, зробленій перед його самоспаленням, він тримав табличку з цитатою Расула Гамзатова: "І якщо завтра моя мова зникне, то я готовий сьогодні померти". Таке враження викликало те, що ці ж слова 50 років тому написав Василь Стус у листі до Андрія Малишка в 1962 році, коли перебував у Горлівці.

Мене вражає, як сучасна політика Російської Федерації вражаюче нагадує стратегії Радянського Союзу стосовно України. Проте є суттєва відмінність: ми вже далеко за межами цієї імперії і прагнемо остаточно звільнитися від її впливу. Водночас, на своїй території Росія продовжує реалізовувати аналогічну колонізаторську політику стосовно підкорених народів.

Ця війна, що її веде Росія проти України, має явний колоніальний відтінок. Пропаганда, яка виходить з Кремля, а також особисті висловлювання Путіна чітко відображають колоніальні уявлення про український народ. Вражаючим моментом є реакція Юлії Навальної на запитання про деколонізацію Російської Федерації — вона зазначила, що в Росії проживають люди зі спільним культурним корінням та контекстом, і поставила під сумнів необхідність їх роз'єднання. Це свідчить про те, що навіть представники російської опозиції сприймають століття русифікації, насильства і гніту як певне надбання. Таке колонізаторське мислення характерне не лише для російських еліт, а й для ширших верств населення. Отже, сучасні події в Росії чітко вписуються в колоніальну парадигму.

"Не соромся - це твоя батьківщина. Не соромся - це Україна."

(Скрябін, трек "Сам собі країна", 2002)

- Я б хотіла поговорити про період 90-х, ну і десь до 2014 року. Мені здається, що в цей період Росія дуже активно працювала саме як колонізатор. Пам'ятаю засилля російських радіостанцій, російськомовної преси, телеканалів, серіалів, книжок російською мовою, фільмів російського виробництва. Це породжувало стале уявлення про відсутність якісного україномовного продукту. Вам не здається, що до 2014-го року у них був реальний шанс поглинути Україну "м'якою" силою?

Так, їхня робота була досить результативною. Процес повзучої русифікації виявився успішним. Незважаючи на бурхливий розвиток української культури в 90-х роках, у 2000-х ми опинилися в обставинах, коли Росія змогла, застосовуючи різноманітні ресурси, створити однорідне культурне середовище.

Ми слухали однакову з росіянами музику, дивились однакові серіали. Це була цілеспрямована стратегія Росії. Успішна, бо в нас держава явно не мала чи бажання протидіяти, чи розуміння важливості культури і навіть медійного простору - відділеного і самобутнього.

Безумовно, все це призвело, зокрема, до того, що коли Росія вторглась на схід України в 2014 році, вона достатньо успішно просувала на Захід уявлення про "громадянську війну". На Заході багато людей сприймали Крим, скажімо, як культурно і мовно російський простір. Та навіть всередині нашого суспільства, здається, однозначного консенсусу в цьому питанні тоді не було.

Я впевнений, що "найкращий варіант" з російської перспективи полягав у культурному асимілюванні України, подібно до того, як це було реалізовано з Білоруссю.

А що ж сталося не так у них?

- Майдан. Все пішло не за планом. Справжня проблема почалася в момент, коли Україна оголосила, що не прагне стати такою Білоруссю, яку ми бачимо сьогодні. Іншими словами, ми визначилися як незалежна, унікальна країна зі своєю культурою та мовою.

І тоді росіяни зрозуміли, що в них не залишається інших варіантів для примушення України до повернення в певну форму союзу. Збройна агресія, власне, в моєму розумінні, - це реакція Росії на те, що білоруський план для України провалився. І чим далі Україна виходить з імперії, фізично чи метафізично, тим агресивнішою стає Росія. Без України Російська імперія, так, як вони собі її уявляють, не може бути повноцінною.

Чи замислювалися ви, що мене вразило в цій історії? 2013 рік, коли розпочався другий Майдан. Інформаційний простір був повністю русифікований, а історія ретельно переписана, ніби українці масово забули про свою культуру. Як же тоді вони могли захищати те, чого не знали? І раптом – вибух, бажання до справжньої незалежності... Як ви це пояснюєте? Звідки з'явилися ці люди з проукраїнськими цінностями?

Я впевнений, що це характеристика, яка властива нашій спільноті, нашому народу. Громадянські протести, такі як Помаранчева революція або Революція Гідності, за своєю суттю мають багато спільного з духом дисидентського руху. Ця традиція протесту в Україні зберігалася навіть у найскладніші часи. Наприклад, під час Голодомору є задокументовані випадки бунтів і повстань, що свідчить про непохитний дух опору.

Українці, як нація, насправді ніколи не були повністю підкорені. Це усвідомлення власної значущості та ваги завжди було притаманне українському народу. У Білорусі не було дисидентського руху в таких масштабах, як в Україні. Мені здається, що успіхи наших двох революцій були закладені на основі досвіду опору під час радянських часів.

Отже, я вважаю, що в цьому є щось глибоко українське. У будь-якій складній ситуації ми завжди маємо чимало активістів, готових до боротьби та самопожертви.

"Ми рухаємось вперед, за нами згасають вогні ліхтарів, але ми не зупиняємось."

Марія Бурмака, трек "Ми йдемо", випущений у 1994 році.

- Я хотіла поговорити про відповідальність. Русифікація і культурне поглинання України Росією відбувалися за підтримки багатьох українців: діячів медіапростору, менеджерів, музикантів, журналістів, письменників і навіть вчителів. Ці люди багато що робили з наївності, але не могли не розуміти, що вони роблять. І постає питання відповідальності тих, хто був причетний до цих процесів. Чи треба ставити це питання нині?

Це було б надзвичайно позитивно. Якби наша спільнота могла переглянути власну історію і визнати моральну відповідальність тих, хто вплинув на сучасну ситуацію. Проте давайте розглянемо це з більш простої точки зору: у нашому парламенті все ще присутні явно проросійські депутати, які були обрані демократичним шляхом. Вони ж не виникають нізвідки, ці люди? Це і є справжня проблема.

Ми знову опинилися в складній ситуації, і, як зазвичай, не піднімаємо, або хоча б не наполягаємо на темі відповідальності через наш характер. Важливо усвідомити, що йдеться не про помсту. Це, скоріше, питання аналізу та усвідомлення причин проблеми, щоб уникнути їх повторення в майбутньому.

В останній час активно обговорюється питання дистанціювання від російської культури та її заперечення. Чи не є це способом уникнути відповідальності за минулі роки?

Ця реакція, по суті, є цілком природною. Проте ми часто не намагаємося зрозуміти, що ж саме відбулося. Я сприймаю це крізь призму постколоніальної травми. Сподіватися, що 24 серпня 1991 року наше суспільство кардинально зміниться, буде готове підтримати кандидатів як Чорновіл чи Лук'яненко та за одну ніч зруйнує радянські пам'ятники - це наївно.

Добре, що в часи Великої війни ми взялися серйозно переосмислювати цей досвід. Я, радше, позитивно на це дивлюся. Бо навіть для достатньо толерантної нашої спільноти настала мить, коли ми готові переглянути усталені уявлення про російську культуру, про Булгакова, Пушкіна, про місце, яке вони тут займали у свідомості.

Нам презентують нові прем'єри незнайомих вистав. Нічого не зупинить цю ідею, адже настав її час!

Сергій Танчинець, виконавець гурту "Без Обмежень", презентував пісню "Героям" у 2020 році.