Сергій Мазаний, керівник художнього напрямку Театру Драміком.

"Квач", оснований на п'єсі Миколи Куліша, завершить важливий етап: Драміком стає українським театром.

Сотий сезон Дніпровського академічного театру драми та комедії - це не просто свято ювілею, а й чудова можливість обговорити трансформації, які театр зазнав останнім часом. Від переходу на україномовний репертуар і кардинальної зміни глядацької аудиторії до нових гастрольних маршрутів, сучасної драматургії та створення камерного арт-простору "Кімната 4.97" - театр активно шукає власні рішення на виклики, з якими стикається під час війни.

Про цю еволюцію, відповідальність за столітню спадщину та бачення майбутнього Драміку на наступні сто років, в інтерв’ю Укрінформу поділився директор і художній керівник Сергій Мазаний.

- Пане Сергію, що для вас означає цифра "100" у віці театру? Це передусім історія, яка вже склалася, чи відповідальність за те, яким Драміком буде в наступні сто років?

Мабуть, другим важливим аспектом є відповідальність, і саме про це ми прагнемо говорити відкрито. Варто зазначити, що наш театр розпочав перехід на україномовний репертуар не після початку повномасштабного вторгнення, а ще раніше — першу виставу українською мовою ми представили в 2019 році. Хоча юридично театр змінив свою назву з "російської драми ім. М. Горького" ще в 2016-му, закон дозволяв використовувати субтитри та інші легкі варіанти (нібито ми толерантні), тому протягом цього часу жодної вистави українською не було. Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, питання толерантності відійшло на другий план — одразу з репертуару зникли 29 вистав. В результаті театр залишився з п'ятьма виставами, з яких дві були казками. І тут розпочався потужний творчий процес: ми відчували внутрішній порив, мотивацію і велике бажання довести, що ми живі, готові до роботи. У 2023 році ми вже презентували 11 нових прем'єр.

Скільки вистав наразі представлено в репертуарі Драмікому?

Наразі в нашому репертуарі представлено 22 вистави. Ми зазнали змін і продовжуємо еволюціонувати, закладаючи основи, на яких наш театр зможе працювати ще протягом наступних ста років. Проте існує певна дилема: історично наш театр, Драмік, має російське походження, і деякі з наших колег, як прихильники, так і критики, ставлять питання: чи нормально, що ви були засновані на основі трупи московського Малого театру? Але це частина нашої історії, і ми не можемо її ігнорувати. Водночас ми знайшли історичні свідчення, що Дмитро Филимонович Красицький, правнук сестри Тараса Шевченка, був директором театру, коли він був заснований у 1927 році. Також він у 1928-1930 роках очолював літературну частину Першого театру Української Радянської Республіки імені Шевченка, відомого як "Шевченківці". Тепер виникає питання: чи нормально, що директор одночасно керував російським і українським театрами? Такі часи були, але ми живемо в іншій епосі. Я не є аналітиком чи істориком, щоб оцінювати цю ситуацію, але хочу підкреслити зміни, які почали відбуватися в театрі ще до 2022 року і які сьогодні стали абсолютно очевидними.

Ми усвідомлюємо і спостерігаємо: аудиторія насправді зазнала змін.

- Як за останні роки змінився ваш глядач і як ця трансформація впливає на репертуарну політику театру?

На жаль, багато мешканців Дніпра покинули місто, і за офіційними даними, нині в Дніпрі проживає близько чотирьохсот тисяч переселенців – це практично половина населення. Ці люди прибули з районів, де немає навіть культурних центрів, не кажучи вже про театри. Вони становлять абсолютно нову аудиторію. Зазвичай, театри формують свою глядацьку базу протягом 5-15 років, але в умовах нашої швидкої зміни обставин та постійного переміщення населення, як можна досягти цього?

Ми помічаємо, що публіка дійсно змінилася. Театр — це вид мистецтва, до якого необхідно готуватися; бажано знайомитися з ним змалку, аби зрозуміти те, що художники вкладають у свої твори. Ми співпрацюємо з міською адміністрацією Маріуполя, Донецькою адміністрацією, а також з різними спілками та громадськими організаціями, які займаються питаннями переселенців. Ми прагнемо залучити цих людей усіма можливими шляхами. Однак ми усвідомлюємо, що якщо хтось вперше відвідує театр, навіть найглибша і змістовна вистава може залишитися для нього непоміченою.

З іншого боку, нам часто дорікають: от, у вас немає вистав про війну, ви про це не говорите... А я наведу контраргумент - у нас люди не хочуть чути про війну, бо вони від неї вчора поїхали. Я буваю в театрах Західного регіону України - там інша історія, ці теми вони активно підіймають, і їм подяка, бо це потрібно. Але наша аудиторія інша. У нас кожні десять хвилин гепає, чи хочуть люди чути про це ввечері на виставі? Давайте відверто, напевно, ні. Їм хочеться відволіктися, розвантажитися, поспілкуватися, отримати спектр емоцій, і тут я як керівник маю ухвалити відповідальне рішення, балансувати на межі, щоб був контент і розважального, позитивного характеру, і разом з тим - сенсового, розумного, цікавого. Мені здається, цей баланс нам вдається втримувати.

Ви піднімаєте питання про важливість балансу. Як сьогодні ви вирішуєте, яка вистава має потрапити до репертуару: творіння з високою художньою цінністю чи та, що точно збиратиме глядачів?

Це непросте питання, оскільки вибір стає все складнішим. З одного боку, ми несемо відповідальність за столітню спадщину, і прагнемо продемонструвати, як сучасний театр може передавати глибокі і значущі ідеї. З іншого боку, виникає питання: як ці ідеї будуть сприйняті? Чи зрозуміють їх глядачі, які раніше не відвідували театри? Баланс — це надзвичайно важливе поняття, яке повинно пронизувати всі сфери нашого життя. У нашому репертуарі близько сімдесяти відсотків становлять розважальні вистави, що включають не лише комедії, а й трагікомедії та сатиру. Насправді, комедій не так багато, і найулюбленішою з них є "Занадто одружений таксист" (за п'єсою Рея Куні), яка йде у нас вже понад два десятиліття. І слава Богу, хай люди приходять, сміються і насолоджуються відпочинком!

Усім режисерам - і штатним, і запрошеним, я відверто кажу: зверніть увагу, аудиторія, з якою ви будете говорити, - це люди, травмовані війною. Будь ласка, врахуйте це: якісь жахливі речі - через лайт, через призму позитиву. Можна вивести на емоцію не тільки через страшні трагічні картини, це можна зробити легше, грамотно й професійно.

ІЗ ШЕСТИ-СЕМИ ПРЕМ'ЄР НА РІК У НАС ОДНУ-ДВІ СТАВЛЯТЬ ЗАПРОШЕНІ РЕЖИСЕРИ

Ви навмисно створили можливість для запрошення режисерів до вашого театру. Що саме робить цю співпрацю такою цінною для вас, і наскільки часто ви звертаєтеся до цього формату?

Коли я вперше став керівником театру, мене вразила атмосфера замкнутості. Закритість – це ознака мертвого театру. Тому я розпочав запрошувати режисерів, і ця практика стала основою моєї стратегії на багато років уперед. З шести-семи прем'єр щороку одну-дві ставлять запрошені митці. Хоча це незначна частина, причини криються в фінансових питаннях та реалізації проєктів: деякі режисери бояться приїжджати через безпеку, а також існують труднощі з логістикою, оскільки театр працює за сезонним графіком. Наприклад, під час новорічних свят ми намагаємося заробити, тому постійно йдуть покази вистав, і цей період фактично виключається з виробничого процесу. Проте співпраця з кількома запрошеними режисерами на рік справно збагачує репертуар. Кожен із них приносить унікальний стиль, що є цінним досвідом для акторів, які мають можливість працювати з різними митцями, такими як Ігор Матіїв, Олександр Самусенко, В'ячеслав Жила, Антон Меженін, Артем Вусик та інші.

Драміком активно проводить гастролі по Україні, зокрема завітає до Києва, Кропивницького та Черкас. Чи відрізняється сприйняття ваших вистав глядачами в різних містах?

Безсумнівно: у кожному місті є своя унікальна аудиторія. Навіть коли ми відправляємося до Запоріжжя, всього в 80 кілометрах від Дніпра, ми стикаємося з абсолютно новими глядачами. Їх реакції також істотно відрізняються. Це, безумовно, безцінний досвід для акторів – виступати на іншій сцені та відчувати зовсім інші емоції від публіки.

У моїй управлінській стратегії з самого початку було передбачено активне гастролювання театру. На початку розмови я зазначив, що у 2026 році театр відмінив 29 вистав і залишився лише з п'ятьма. З таким обмеженим репертуаром важко проводити гастролі, але ми не сиділи без діла. З гордістю можемо відзначити, що наша вистава "Месопотамія" вже побувала в Києві, Миколаєві, Одесі та Харкові. А "Скрудж та Різдвяне Диво" мандрує Україною вже третій рік поспіль. Це приносить мені велике задоволення, а для нашого колективу є важливим кроком у розвитку.

Це дивовижно, коли вистава отримує нове життя та мандрує по країні.

- "Месопотамія" за Сергієм Жаданом - досить складний матеріал. Як ви ризикнули включити його до репертуару і як публіка сприймає цю постановку?

Цей матеріал дійсно має свої складнощі. Почну з режисера. Коли я запрошую когось до співпраці, ми обговорюємо критерії та основні характеристики, які б хотіли бачити в репертуарі, а потім режисер ділиться своїми ідеями. Важливо, щоб художник реалізував свої справжні бажання, адже це його творчий процес, і він має відчувати натхнення працювати на новій сцені. Сучасна драматургія займає важливе місце у нашій програмі. Коли Артем Вусик запропонував три п'єси, серед яких була "Месопотамія", я спочатку задумався, як можна втілити дев'ять новел у виставу. Розпочався діалог, і його зацікавленість призвела до того, що він створив інсценізацію, поєднавши три новели в одну оповідь. Враховуючи, що Артем завжди прагне експериментувати та освоювати нові театральні прийоми, ми вирішили ризикнути. Я щасливий, що "Месопотамія" вже третій рік є частиною нашого репертуару. Звісно, був час прем'єри, коли глядачі активно приходили, зараз спостерігається певний спад, але тепер вистава почала гастролювати. Це чудово, коли постановка отримує нове дихання і подорожує країною.

Як ви вважаєте, наскільки сучасна українська драматургія постачає театрам нові твори? Чи відкриті ви до співпраці з менш відомими авторами та до експериментів з їхніми п'єсами?

Дозвольте мені трохи детальніше висловитися. Враховуючи вищезазначені фактори та оцінюючи потенційні ризики, я маю сказати наступне: українська драматургія наразі перебуває на початковому етапі свого розвитку, і цей процес тільки розпочинається. Це означає, що попереду нас чекає чимало викликів і помилок. Ми активно долучаємося до читань у рамках "Драма Панорама" — унікальної щорічної антології сучасної української драматургії, які традиційно супроводжуються акторськими читаннями. У грудні минулого року наш театр приймав читання, під час яких глядачі мали змогу побачити перформанс за п'єсою Анни Галас "Хроніки евакуйованого тіла і загубленої душі", поставленою Оленою Аль Юсеф. Наразі ми вже працюємо над плануванням наступних читань сучасних драматургів і обираємо, які з них варто ставити. Щоб зменшити ризики, про які ви згадували, ми плануємо проводити ці заходи в камерному форматі. Щодо відомих авторів, ми підходимо до їхніх творів з більшою впевненістю, але також розуміємо важливість підтримки менш відомих імен, можливо, в рамках експериментальних проектів. Це дозволить нам зрозуміти, чи буде це цікаво аудиторії.

АРТ ПРОСТІР "КІМНАТА 4.97" БАГАТОФУНКЦІОНАЛЬНИЙ - ВСЕ КРІМ СЦЕНИ ТАМ МОЖЕ ЗМІНЮВАТИСЯ

Ми поступово переходимо до обговорення вашого нового камерного арт-простору "Кімната 4.97". Яке значення має ця назва і яку роль ви плануєте відвести для цього майданчика?

Все досить легко - "Кімната 4.97" означає, що вона розташована на четвертому поверсі за адресою: вулиця Яворницького, 97.

Ми самостійно, без жодної зовнішньої фінансової підтримки, реалізували косметичний ремонт, створивши особливу атмосферу. Весь простір оформлений у відтінках сірого, а проекційне обладнання дозволяє транслювати зображення на будь-яку стіну. Найважливіше — ми заклали принцип універсальності: цей простір має можливість адаптуватися під різні потреби. Сцена є стаціонарною, але все інше можна змінювати для проведення майстер-класів, мистецьких проектів, творчих вечорів, презентацій або читань п'єс.

У цьому місці ми також будемо демонструвати камерні постановки. Офіційне відкриття "Кімнати 4.97" відбулося 12 вересня з прем'єрою моновистави "Птах на горищі" від Олега Михайлова.

Наш театр має унікальну конфігурацію, завдяки якій, коли відбувається вистава на великій або малій сцені, ми не можемо проводити інші заходи. Проте, розташування на четвертому поверсі відкриває нові можливості для проведення різних подій одночасно. Це ще один крок у нашому розвитку, зокрема, створення умов для молодих художників.

Протягом години роботи я часто отримую звернення від молодих режисерів, які ще не здобули популярності: "Чи можна у вас поставити виставу?" Як зазвичай реагує театр? Питаємо: "Де ти вже працював? Які маєш роботи? Покажи своє портфоліо." Якщо це абсолютно нове ім’я, то відповідь зазвичай звучить як: "На жаль, ми не можемо ризикувати фінансами." Але ж кожен з нас колись отримав підтримку і віру від когось, хто допоміг нам зробити крок вперед. Тож чи справедливо завжди відмовляти? А раптом перед нами майбутній Іван Уривський? Саме тому ми вирішили створити платформу, де молоді митці зможуть реалізувати свої ідеї. Наразі ми працюємо над проєктом, який триватиме шість місяців, і, можливо, для нього буде запроваджена грантова програма. Ми зберемо молодих талантів, надамо їм можливість працювати в нашому просторі з усім необхідним обладнанням. А потім експертна рада оцінить результати, і якщо робота заслуговує на увагу, ми покажемо її глядачам. Для нас важливо, щоб молодь мала реальні шанси для самореалізації.

- Ви говорите про створення нових вистав і підтримку молодих митців. А за яких обставин театр, навпаки, змушений прощатися з постановкою та знімати її з репертуару? Наскільки болісним є таке рішення, якщо вона художньо вдала, але не збирає глядачів?

- З одного боку, спочатку це болісне питання, а з іншого - цілком природний процес, кожна вистава має свій ресурс. Він може закінчитися через три покази, а може - через сто три. Вистави можна розділити за трьома параметрами: ті, що йдуть на базі театру, фестивальні, гастрольні. І перед прийняттям рішення важливо визначитися: якщо кожен із цих ресурсних параметрів уже вичерпано, а ми, у свою чергу, зробили максимально все, щоб це перевірити, то який сенс її далі тримати? Навіть якщо вона гарна, а люди не ходять, то що за театр без глядача? Інакше це вже не театр, а музей. І тут показник навіть не якість: вона може бути хороша, але в нашому динамічному житті актуальність сенсів змінюються дуже швидко. Може статися й таке, що вистава, яку списали, колись знову набере актуальності. Але це життя. Ми живі люди.

ВИСТАВА "КВАЧ" МОЖЕ ВИЯВИТИСЯ НЕЛЕГКИМ ДИАЛОГОМ, ОСКІЛЬКИ ЧИМАЛО ЖИТЕЛІВ ДНІПРОПЕТРОВЩИНИ ВІДДАЮТЬ ПЕРЕВАГУ РОСІЙСЬКІЙ МОВІ.

Свій ювілейний сотий театральний сезон театр розпочав прем'єрою комедії "Квач", що досліджує теми метаморфоз. Чому саме ця п'єса стала знаковою для цієї важливої події, і чи здатна ця постановка стати початком нової ери в історії театру?

Ми ретельно аналізували, яку виставу обрати для відкриття нашого ювілейного, сотого сезону, адже це подія, що увійде в історію. "Квач" — адаптація п'єси "Мина Мазайло" відомого автора Миколи Куліша. Режисер Дмитро Леончик з Чернівців здійснив практично повну переробку твору, проте основна тема, яка порушується в оригіналі, залишається актуальною і в нашій інтерпретації. Вона особливо резонує з теперішньою мовною ситуацією в нашому регіоні. Хотілося б помилятися, але здається, що ми спостерігаємо повернення до використання російської мови, яку я чую значно частіше, ніж у перші місяці після початку повномасштабного вторгнення. Тому ми вирішили підняти цю тему в спілкуванні з нашою аудиторією. Я усвідомлюю, що це може бути складна розмова, адже багато людей у Дніпропетровщині спілкуються російською. І справа не тільки в специфіці нашого регіону, а й у тому, що сюди переїхали багато людей з інших областей, де російська мова є звичною. Хоча ця розмова може бути незручною, вона відображає справжню суть театру. Ми порушуємо питання не лише самоідентичності та мовного питання, а й торкаємося аспектів життя нашого регіону — міста Дніпра та Дніпропетровської області.

На мою думку, ця вистава стане свідченням того, що ми остаточно відмовляємося від наративу про те, що ми є театром Росії. Вона підкреслить, що ми вже давно є українським театром.

Якщо розглядати Драмік сьогодні, що для вас є пріоритетнішим - вибір вистав чи концепція театру як місця культури?

Наша мета полягає в тому, щоб перетворити Драмік на щось більше, ніж просто театр. Це має стати простором для різноманітних творчих ініціатив, адже театр є синтетичним мистецтвом, що поєднує в собі музику, художні образи, костюми та реквізит. Репертуар, безумовно, є важливою складовою будь-якого театру, а стабільний репертуар — основою його успішної діяльності. Щодо концепції, я прагну створити місце, яке надихає та куди хочеться повертатися. Бажано, щоб наші глядачі сприймали театр не лише як арену для вистав, а як середовище, де панує творчість, натхнення, живе спілкування, творчі виставки, зустрічі, майстер-класи та студії. Все, що сприяє культурному розвитку особистості.

Ми прагнемо розвивати співпрацю, проте нинішні обставини не дозволяють нам планувати й ставлять все на паузу.

- Якою є ваша думка щодо співпраці з іншими театральними колективами? Чи вважаєте ви, що спільні вистави та обмінні проєкти можуть мати потенціал?

Я завжди прагну до такої форми співпраці. Якщо говорити про регіональний аспект, то ми маємо партнерство, наприклад, з Молодіжним театром, де працюють актори, які виступають як у нас, так і в них. У нас укладено меморандум з Черкаським театром, який передбачає обмін гастролями, але наразі це ускладнене через безпекові обставини. У майбутньому мені б хотілося розвинути більш тісну співпрацю з одним із театральних колективів у Києві.

Колаборація та створення спільних вистав є важливими елементами професійного розвитку як акторів, так і художників і сценографів. Ми прагнемо сприяти такій взаємодії, проте нинішня ситуація ускладнює можливість прогнозування, планування та врахування ризиків, які можуть виникнути в будь-який момент, змушуючи нас ставити все на паузу. Проте ми маємо надію: ми продовжуємо працювати і очікуємо на кращі часи, аби реалізувати наші плани.

- Які три вистави з репертуару ви порадили б тим, хто хоче вперше познайомитися з вашим театром?

- Я насамперед порадив би вистави, яких ви більше ніде в Україні не побачите. Адже наші "Таксист", "Лісова пісня", "Кассандра" теж гарні, але ви їх можете подивитися в театрах інших міст. Натомість виставу "Мадам Рубінштейн" за п'єсою австралійського драматурга Джона Місто ви ніде не побачите! Це історія Хелени Рубінштейн. У ній відкривається всесвіт індустрії краси, бо саме вона була першою офіційною жінкою-мільйонеркою, яка заснувала салони краси, вигадала туш, денний і нічний креми, розподілила їх за типами шкіри. Це байопік режисера Ігоря Матіїва, який він поставив на заслужену артистку України Неллі Масальську, яка дуже органічно грає цю роль.

Із постановок, яких ви ніде не побачите або, принаймні, побачите не в такому варіанті, - це видовищна комедія у стилі кабаре "Шантрапа" за мотивами п'єси Панаса Саксаганського. У нас вона досить провокативна.

Ще я порадив би наш сімейний мюзикл "Скрудж та Різдвяне диво". До речі, жанр мюзиклу (як і кабаре) не характерний для нашого театру, тому що ми не є музично-драматичним театром, у нас немає солістів-вокалістів чи оркестру. Але розвиток наших драматичних акторів, які проходять навчання, призвів до того, що ми можемо вже й такі жанри опанувати. Можливо, це ще не найвищий рівень, але для драмтеатру, я вважаю, дуже круто.

- Пане Сергію, що дає наснаги і сили вам і вашому колективу продовжувати створювати театр попри війну?

Першочергова відповідь на цю ситуацію — це те, що ми всі відчуваємо на собі: людям необхідна підтримка. І театр може стати джерелом цієї підтримки. Це жива комунікація, безпосередні емоції та можливість на деякий час забути про буденні турботи. Це інший світ, своєрідний всесвіт, у який заходиш і поринаєш в нову реальність, у абсолютно інший вимір. Коли мені важко, я запитую себе: кому ж легше? Чи справді хлопцям легше? І що ми можемо зробити тут, на місці? Ми можемо підтримати людей, співпрацюючи з різними групами, бачимо, наскільки їм це потрібно, як вони змінюються після нашої допомоги і дякують за можливість відволіктися хоча б на півтори-дві години.

По-друге, мабуть, саме ця цифра "100" у віці нашого театру є тим, що не дозволяє нам зневіритися, зупинитися або визнати, що більше немає сил. Це спадщина, яка передасться наступним поколінням, і щоб через сто років, десь, можливо, на іншій планеті, двоє людей могли вести бесіду про український театр.

Люба Базів. Київ.

Фото Миколи Мʼякшикова та надані Дніпровським академічним театром драми та комедії