Сміх, сльози, страждання - це все переплітається в творчості. Художник Володимир Манжос розмірковує про українську красу, порівнює себе з полтавським Шекспіром та досліджує інші візуальні вираження.

Навесні 2003 року, під час гастролей, учасники шотландського музичного колективу "Nazareth" відвідали нині окупований Донецьк вперше. Коли вони зупинилися біля Театру опери та балету, рок-вокаліст Ден Маккаферті звернув увагу на пам'ятник знаменитому тенору Анатолію Солов'яненку, який родом із цього шахтарського регіону.

"It's f*cking Elvis!" - вигукнув Маккаферті, давши, як оповідає легенда, неформальну назву монументу оперному співакові, що згодом прижилася поміж обізнаних на міському фольклорі донеччан. Це стало одним із перших в Україні, щоправда, локальних мемів, які стосуються скульптури в громадському просторі.

Засліплений сяйвом сусального золота з голови до п’ят, Солов'яненко поставав у сценічному вбранні герцога з "Ріголетто" Джузеппе Верді. На постаменті автори вигравіювали: "Гордість України. Шахтарський герцог". Тому захоплений вигук Маккаферті звучав цілком обґрунтовано.

Подібні почуття, хоча й у своїй глибині, охопили художника Володимира Манжоса, коли він вперше побачив в Україні пам'ятник Шекспіру, встановлений у Полтаві.

Скульптура британського драматурга з обличчям божевільного автора, який вражаюче втілив Джек Ніколсон у фільмі "Сяйво", стала новим доповненням до колекції популярних мемів.

Спершу посол України у Великій Британії Валерій Залужний щиро привітав мешканців Полтави з важливою подією, процитувавши слова Шекспіра: "One touch of nature makes the whole world kin". У перекладі на українську, з урахуванням дружніх зв’язків між Україною та Британією, це можна інтерпретувати як: "Один дотик природи об'єднує весь світ".

Наше суспільство вражає своєю різноманітністю, і реакції людей на подібні явища дуже відрізняються, - ділиться своїми думками Володимир Манжос. - Коли я вперше побачив цю інтерпретацію Шекспіра, спочатку мене охопив сміх. Але цей сміх був змішаний із певним болем. Спочатку я сміявся, потім відчув, як сльози котяться з очей, а далі прийшов біль. І в голові виникли думки про те, що це свідчить про якийсь злий намір, про насильство, яке я не можу назвати мистецтвом, адже це всього лише візуальні жести. Врешті-решт, постає питання: чому це, власне, відбувається?

Якщо ввести в Google запит "Володимир Манжос", можна знайти інформацію про нього як про митця, відомого під псевдонімом WaOne. Він також відомий як автор вітрини нового магазину Hermès в японському аеропорту Кансай. Проте за цим, на перший погляд, простим фактом у світі комерції ховається ціла історія творчого шляху, що триває вже чверть століття. Від графіті до створення першого мурала в історії України (у співпраці з Олексієм Бордусовим під брендом Interesni Kazki) та авторського стріт-арту, який прикрашає вулиці Києва.

Твори Манжоса можна знайти у публічних просторах Іспанії, Пуерто-Ріко, Мексики, Індії, Австралії та Данії. Як це часто трапляється з українськими художниками, їхні роботи з'явилися в цих країнах ще до того, як були представлені в Україні.

УП провела бесіду з Володимиром, де обговорили поняття прекрасного і потворного. Порушили питання про призначення візуального мистецтва, яке інтегрується у вуличний простір, а також його значення для суспільства. Також розглянули, як освіта може формувати громадський простір, і як уникнути перетворення збереження колективної пам'яті на конвеєр мемів.

"З'явилася значна потреба у візуальних жестах."

- Ви сказали, що після відкриття пам'ятника Шекспіру на зміну емоцій приходить запитання, чому подібне відбувається. І чому ж?

- Протягом останніх років війни я собі на це вже відповів. У першу чергу як мураліст, бо це стосується мене. У суспільстві виникла потреба в меморіалізації, виник високий попит на різні візуальні жести, зокрема на мурали. Це призвело до того, що, на певному етапі в Києві заборонили їх малювати. Потім розробили процедуру затвердження мурал-проєктів у столиці, до якої долучають експертів, а також представників відомств КМДА.

Якщо щось виникає поза межами даної процедури, то воно вважається незаконним. Потім активуються відповідні заходи для його усунення або приховування.

Повертаючись до полтавського Шекспіра, чи не викликає у вас, як у професійного митця, почуття прикрості, що суспільство часто більше уваги приділяє чомусь незначному, а не справжньому мистецтву?

- Знов-таки, відповідь на це питання виходить з усвідомлення того, які взагалі були умови, щоби подібне стало нашою реальністю. До війни художники, галеристи, в цілому люди, які щось розуміють у мистецтві, жили у своїй культурній бульбашці. У ній були приблизно однакові цінності - не треба було пояснювати одне одному, що є добре, що погано та чому. Потім багато хто з представників цієї бульбашки поїхав з країни, а інші просто замовкли. І тоді стало доступним проявляти себе будь-кому. Робити щось із масштабністю, нахабністю.

Коли мова заходить про мурали, на сцену виходять такі особистості, як Соня Морозюк та Євгенія Фуллен. Саме після цього Євгенія Кулеба запропонувала ініціативу щодо регулювання цієї сфери на процедурному рівні, щоб рішення про проєкти приймали експерти, практикуючі художники та куратори.

Вибір смаку є досить особистим питанням. Проте що ж призводить до цього, хоч і грубого, але правдивого явища — відсутності естетики в міських громадських просторах?

- Є певний рівень падіння, пробиття культурного дна, але якщо це дно пробивається безліч разів, то планка якості опускається все нижче і нижче. Проблема в тому, що в Україні взагалі немає якоїсь системи координат, за якою можна оцінити адекватність того чи іншого проєкту. Це традиційно пов'язано із середовищем, в якому ми зростаємо, бо воно має величезний вплив.

Тут якраз йдеться про те, якими є функції візуального мистецтва в публічному просторі. Як на мене, одна з основних - освітня. Воно має показувати рівень, планку якості в самому широкому сенсі. І глобально проблема полягає якраз в освіті.

З 2018 року я часто відвідую Францію з робочими візитами, тому маю можливість порівнювати міське середовище. Там на людей впливають шедеври таких художників, як Цадкін і Роден, тоді як у нас ситуація інша. Наприклад, одна з моїх "улюблених" скульптур у столиці - це синя постать дівчини з парасолькою, розташована біля філармонії, навпроти Українського дому (встановлена на честь 75-річчя НАТО). Не хочу навіть заглиблюватися в те, що саме мене в ній відштовхує.

На відміну від Франції, де в навчальних закладах активно викладають візуальне мистецтво, організовуючи відвідування виставок і музеїв, в Україні існує так звана "літературоцентрична освіта". Ця система освіти є спадщиною радянських часів, а точніше, епохи російської імперії. У цій традиції акцент завжди робився на "великій російській літературі", зосереджуючи увагу на аналізі текстів. В незалежній Україні відбулася лише зміна фокуса: російська література була замінена на українську, проте сама концепція залишилася незмінною.

Ознайомтеся також: Ворота Маріуполя, знаки столиці. Розповідь про те, як просто знищити, але як важко стерти з пам'яті.

"Наше ніби нецікаве. Цікаво те, що на Заході"

Коли ви згадуєте літературоцентричну освіту, я відразу розумію вашу думку. Проблема не в тому, що література має якісь негативні аспекти. Справа в тому, що у нас існує значний вакуум — як у повсякденному житті, так і в свідомості людей, а також у публічному просторі. Це те, що на Заході називають "дизайном". І це охоплює широкий спектр значень, від практичного використання до естетичних аспектів.

Безумовно.

- Що з візуальної точки зору змушує вас відчувати дискомфорт у Києві?

Зокрема, можна зазначити надмірну кількість муралів (усміхається). Це, здебільшого, стосується спальних районів. Проте, можливо, мої останні два мурали на Подолі також можуть викликати незадоволення у деяких людей (один з них, "Мудрий панує над зірками", був створений у партнерстві з ГУР - УП). Але, знову ж таки, це питання суб'єктивних уподобань.

Я не прагну образити нікого, проте між справжнім авторським мистецтвом, навіть якщо воно створене на замовлення, і простою халтурою існує суттєва різниця. У випадку з тією синьою жінкою поблизу філармонії, про яку я вже говорив, ймовірно, саме так і сталося: ініціатива та концепція належали якогось чиновнику, а реалізація залишалася в межах заданих ним обмежень.

Я не маю нічого проти артистів, проте реалізація мистецького проєкту в суспільному просторі є досить складним завданням. Хоча я також займаюся скульптурою, раніше не мав можливості працювати зі скульптурними формами в публічному середовищі. І, зізнаюся, в даний момент у мене вже є один задум для Києва.

У подібних проєктах серед виконавців не одна людина. Це велика команда, яка бере участь у дуже складному процесі. Є автор, який придумує концепт, образ, а потім все це масштабується, реалізується за допомогою цілої групи професіоналів.

У Києві можна зустріти декілька варіантів Ейфелевої вежі різних розмірів. Що ж спонукає до створення копій, і чи вказує це на наявність комплексу меншовартості?

- Ну, насправді в багатьох країнах таке є. Проблема в тому, що у нас хтось, маючи непоганий бюджет, часто вдається до повторення замість того, щоб зробити щось авторське. Чи ознака це комплексу меншовартості? Так. Бо наше ніби нецікаве. Цікаво те, що на Заході. Але за час війни ситуація, на мою думку, кардинально змінилась.

Пам'ятаю, як у 2014 році я працював над муралом, присвяченим подіям на Майдані та початку АТО (робота "Час змін" на вулиці Стрілецькій, 6 - УП). Тоді на мене в соцмережах обрушилися хвилі критики. Багато людей підходили до мене в процесі роботи і запитували: "Хто дав тобі дозвіл? Що ти намагаєшся зробити?". Водночас, закордонні художники, які приїжджали, отримували від людей чай та їжу, і їм дякували: "Як приємно, що ви завітали до нас!". Ситуація змінилася: тепер я спостерігаю зовсім інший настрій - 95% людей підтримують, а лише кілька відсотків висловлюють незадоволення.

"Спостерігаю, зацікавлений, переглядаю."

- Ви сказали, що в Україні немає якоїсь системи координат, від якої можна відштовхуватися, оцінюючи адекватність якогось культурного явища. На що тоді спиратися митцю?

- З того, що я бачу серед нового покоління митців - а мені вже 45, і я не вважаю себе молодим художником, - продукт їхньої роботи не виглядає містечковим. Він доволі міжнародного рівня, скажімо так. Все це переважно завдяки інтернету, самоосвіті.

Найважливішою рисою митця є справжня пристрасть до своєї справи. Також необхідно мати прагнення постійно дізнаватися нове та зберігати мотивацію. Шлях художника — це тривала подорож. Перші десять років ти зазвичай працюєш у збиток, поки формуєш свій унікальний стиль, черпаючи натхнення з любові до мистецтва, нових знань і вражень. Саме таким чином відбувається професійне зростання.

Я не маю формальної академічної освіти. Все, що я знаю і вмію на сьогоднішній день, - результат моїх власних зусиль та самонавчання. Я продовжую вчитися, досліджую, читаю й цікавлюся новими ідеями. Дехто вважає, що достатньо закінчити художню академію, і ти стаєш експертом, який все знає. Але насправді це не так. Мистецтво — це безперервний процес, який вимагає постійного вдосконалення.

У дискусіях щодо тем, що можуть слугувати основою для мистецького вираження, часто виникає тема радянської епохи, яка є найближчою до нашого часового відрізку. Чи продовжує вона впливати на наше сучасне мистецтво?

- Візуально - так. Ідеологічно - ні. Тому я вважаю, що не зовсім правильно прибирати прям все радянське, якщо ми говоримо про декомунізацію, деколонізацію. Наприклад, мені як муралісту завжди були цікаві масштабні мозаїки часів СРСР.

Коли я тільки починав, навіть надихався ними. Якщо відкинути ідеологічну складову багатьох таких робіт, то з точки зору естетичної, професійної, з точки зору їхньої художньої, історичної цінності, подібного в незалежній Україні, на жаль, ще не було зроблено. Хоча спеціалісти є.

Що стосується радянських пам'ятників, то варто згадати про монумент Артема в Святогірську, який тепер отримав назву "пам'ятник, створений видатним скульптором І. П. Кавалерідзе" (УП).

Мені він також імпонує. Проте колись виникала дискусія про доцільність його збереження. Адже він присвячений важливій особистості і розташований у такій локації, що домінує над Святогірською Лаврою.

Так, вона підноситься над нею. Але саме в цьому і полягала концепція на той момент (усміхається) — щоб ця велична споруда перевищувала висоту церкви.

В якому становищі ми знаходимося сьогодні в порівнянні з радянською епохою, і яку роль відіграємо у світовій культурі?

- Важко сказати, хто є "ми". Немає якогось об'єднавчого фактору, центру. Є групи людей, митців, колекціонерів, які абсолютно в контексті світого масштабу, світової арт-сцени. А є частина суспільства, яка взагалі не розуміє, що відбувається.

Коли ми говоримо про місце українського мистецтва у світі, то зазвичай виходить так: де ти працюєш, там тебе і знають. Був період, більше десяти років, коли дует Interesni Kazki працював по всьому світі, будь-де, але не в Україні. І тоді багато хто дізнався про Україну саме через наші мурали.

За 26 років творчості у мене ще не було жодної персональної виставки в Україні. Так склалося. Були виставки в Римі, Парижі, Мілані, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Маямі. Бо на той момент моя цільова аудиторія знаходилась там. Після локдауна (пандемії COVID-19 - УП) я вже більше працював тут і був, чесно кажучи, дуже здивований, наскільки активна в Україні взагалі арт-сцена. Я можу, наприклад, порівняти з Польщею - у нас навіть під час повномасштабної війни набагато активніше, актуальніше, свіжіше мистецтво, ніж там.

Читайте також: "Віє, дує, як у решеті". Отець Павло Вишковський показує аварійний костел Святого Миколая

"У максимально несприятливих умовах"

Якщо звести історію України до ключових моментів і подій, вона постає як безкраїй простір хаосу та трагедій. Яке ж це – бути митцем в Україні?

Дуже захоплююче, але в той же час і надзвичайно складно. Все відбувається в прискореному темпі, з елементом небезпеки. Найскладніше, напевно, було в перші дні повномасштабної війни — знайти своє місце в цій новій реальності. Яке вже там мистецтво?! Все виглядало настільки неприродно.

Однак тепер ми усвідомлюємо, що мистецтво має свою цінність, але функціонує по-іншому. Воно знаходиться в контексті культурної дипломатії, відомої як м'яка сила. Це те, що принесе свої результати в майбутньому та вплине на наступні покоління.

Чи не викликає страху процес творення у зоні конфлікту, де кожен момент може призвести до руйнування всього?

Я розпочинав свій шлях як вуличний художник, займаючись графіті. В цій справі потрібно прийняти певні правила: ти створюєш щось, а вже наступного дня це може зникнути. Тому я ставлюсь до цього з великою спокоєм і філософським підходом: у світі немає нічого вічного. Для мене, як митця, важливіше сам процес і творчий момент. Однак, не менш значущим є і документування всього цього.

У 2004 році ми здійснили знаковий проект у Ялті. Лише з часом, коли ця робота залишилась лише у фотографіях, ми усвідомили, що це був перший мурал в контексті сучасного українського мистецтва, а також на всьому пострадянському просторі. У той час, коли інші займались графіті, ми зрозуміли, що на цьому етапі наша еволюція закінчується. Наступного кроку не було — це був тупиковий шлях. Нам потрібно було вийти за межі графіті та шукати нові художні форми.

Таким чином, ми вирішили створити якусь композицію без використання шрифтів. Так і народився наш перший мурал. На той момент навіть не існувало такого терміна в загальному вжитку, і ми про нього не знали. Цей термін використовувався лише в контексті мексиканського або американського муралізму, а також радянського монументального живопису. Проте в сучасному розумінні слово "мурал" тоді ще не було поширеним.

- Коли виникають такі явища, як полтавський Шекспір або скульптура "Впевнена", що свого часу не давала спокою львів'янам, ми впираємось в одвічне питання: що є красивим і потворним. Що для вас краса?

Щодо скульптури "Впевнена", не можу стверджувати, що вона мені особливо імпонує. Однак це, знову ж таки, питання особистих уподобань. З іншого боку, я щиро поважаю творчість митців, які роками віддано працюють у своєму стилі. Це для мене має величезне значення.

Коли творець володіє своїм унікальним поглядом та ідеями, він створює не з метою задоволення чужих уподобань, не через певні тенденції чи політичні обставини, а навпаки, всупереч їм. Власне, саме в таких умовах, коли обставини є найменш сприятливими, народжується все справжнє, професійне та якісне мистецтво в Україні.

Щодо визначення краси та потворності, це питання є вельми суб'єктивним. Для мене краса асоціюється з гармонією. Однак мистецтво не завжди повинно бути "красивим". У громадському просторі ми часто сприймаємо красиве як щось, що виконує декоративну функцію. Проте візуальне мистецтво має потенціал формувати щось значно глибше.

На мою думку, зафіксування історичних подій у той момент, коли вони відбуваються, має велике значення. Саме тоді їх сприйняття є найщирішим. Наприклад, у 2014 році я мав досвід, пов'язаний з муралом про Майдан і АТО (розташованим на Стрілецькій - УП). Дехто вважав, що я прагну піару, але насправді я намагався відобразити ці події через метафори. У моїй роботі не було жодних явних ідеологічних чи пропагандистських меседжів, тому вона залишається значущою та актуальною і до сьогодні.

Читайте також: Не хочу годувати цього вовка - фотограф і азовець Роман Закревський про чорнуху, любов і красу під час війни

"Невозможно изменить всё, що оточує нас."

Ми розпочали нашу бесіду з того, що зростаючий суспільний інтерес до меморіалізації під час війни призводить, зокрема, до різноманітних, м'яко кажучи, незвичайних візуальних проявів. Чи існують вдалi та гіднi приклади?

Я можу згадати два проекти, над якими працював Назар Білик. Перший з них присвячений меморіалізації загиблих бійців ГУР, а другий — пам’яті журналіста Павла Шеремета, що також є вдалим твором. Взагалі, стиль роботи Назара Білика полягає в тому, що коли він отримує запит, то відповідає: "Якщо я, як автор, зможу створити концепцію, яка мені цікава і сподобається замовнику, тоді ми продовжимо співпрацю. Якщо ні — то й не будемо". Саме це і підкреслює різницю між справжнім авторським мистецтвом і поверхневими роботами.

Як бути з іншими, так званими "стихійними" формами увічнення пам'яті загиблих військових, які виникають у кожному населеному пункті? Білик зазначав, що в містах і селах, на жаль, формується враження центральної площі, схожої на кладовище.

Як на мене, я здебільшого концентруюся на численних муралах, які постійно з'являються. Але, як я вже зазначав, в Києві без дотримання певних процедур неможливо просто так створити мурал. Я погоджуюсь, що місто не повинно перетворюватися на одне велике вшанування пам’яті. Попри всю повагу до кожного, хто загинув у цій війні — військових і цивільних — таке не може тривати вічно.

Яким було життя в радянську епоху, коли на кожному розі нас оточували нагадування про війну у вигляді артилерії, танків, літаків на пам'ятниках, обелісків та "вічних вогнів"?

Не можу сказати, що в дитинстві це якось сильно вплинуло на мене. Ми просто прийняли це як частину нашого життя. Але тепер, ви праві, вважаю, що нашому суспільству не варто переживати ті ж самі труднощі. Мистецтво повинно залишатися вільним від буквального тлумачення, інакше воно ризикує стати або пропагандою, або чимось абсурдним.

Якщо мистецтво надто буквальне, то може, наприклад, вийти як із скульптурою біля військового госпіталя в Києві (Герою України Олександру Мацієвському, розстріляному росіянами - УП). Вона могла б бути в якомусь музеї занадто сучасного і занадто концептуального мистецтва. Такі приклади є, коли роблять скульптури гіперреалістичні, але не в громадському просторі, та не в нашому контексті війни.

Складається враження, що в Україні існує певний стереотип щодо зображення національних героїв. Тараса Шевченка ми продовжуємо представляти в тому вигляді, в якому його змалював радянський стиль. Коли ж намагаємося увічнити сучасних кумирів, таких як Кузьма Скрябін, результат часто виходить досить "незграбним". Чи не схильні ми ідеалізувати своїх героїв, не помічаючи в них людських якостей? А може, просто недостатньо добре їх знаємо?

- Думаю, проблема та сама - низька якість освіти, надивленості, майстерності, авторського стилю. В європейських столицях теж багато суто реалістичних фігур, але там давно пішли далеко вперед. Наприклад, пам'ятник Шарлю де Голлю у Парижі - це вже не просто робота, в якій видно відому постать, а й робота із впізнаваним авторським стилем.

У реалістичному зображенні Тараса Шевченка, виконаному у формі бюста, немає нічого негативного. Проте це, на жаль, лише рівень звичайної студентської роботи.

- Київський Шевченко навпроти Університету "нормальний"?

Візуально та естетично цей об'єкт виглядає вражаюче. Поза, анатомічні пропорції та динаміка виконання – все це гармонійно поєднується. Він майстерно організовує простір навколо, стаючи акцентом у парку. Розташований навпроти університету імені Шевченка, він взаємодіє з ним, створюючи цікаву композицію. Кожна деталь продумана до дрібниць. У 1939 році це рішення було надзвичайно вдалим з точки зору композиції та просторового вирішення.

Чи існують в Україні, зокрема в Києві, місця, де можна відчути справжній комфорт? Можливо, одним із таких місць є парк Шевченка?

- Особисто для мене таких місць, мабуть, немає. Все настільки різне, та воно просто є. Я з усім, що нас оточує, погоджуюсь. Не люблю створювати собі якийсь внутрішній конфлікт через те, що в тому чи іншому просторі мене щось не влаштовує. Я звик більше фокусуватися на тому, що мені подобається.

Світ постійно змінюється, Київ змінюється. Були улюблені з дитинства місця, а тепер вони зовсім інші. Треба просто прийняти той факт, що все навколо змінюється. Так все влаштовано в природі. Тому я фокусуюсь на тому, на що безпосередньо впливаю.

У мене немає прагнення змінювати чи перетворювати все навколо. По-перше, це просто нереально. Однак найважливіше в тому, що я усвідомлюю: коли йдеться про міський простір і громадське середовище, я не єдиний, хто тут живе. Навколо мене безліч людей, і в кожного з нас своє власне сприйняття реальності. Це призводить до того, що виникають численні суперечливі проекти та візуальні акценти, які, зокрема, відображають брак поваги до інших.