Стивен Митен: Тайны языка. Как наши беседы стали мостом из каменного века – Блоги

Как появился язык? Когда наши прародители начали переходить от элементарных звуков и восклицаний к созданию первых слов, а затем к формированию языков, способных выражать сложные идеи и объединять людей? Почему именно язык стал ключевым преимуществом Homo sapiens, которое оказало значительное влияние на развитие человеческой цивилизации? И как возникло более 7000 языков, на которых сегодня общается человечество?

Вот оригинальный текст.

Британський археолог Стівен Мітен пропонує новаторський підхід до вивчення походження мови, спираючись на сучасні відкриття в галузях археології, лінгвістики, антропології, психології, генетики та нейронаук. Він досліджує еволюцію людства, починаючи з появи перших представників роду Homo майже 2,8 мільйона років тому, і демонструє, як розвиток мозку, виготовлення кам'яних інструментів і освоєння вогню сприяли формуванню символічного мислення та створенню людських спільнот. Мітен переконливо аргументує, що мова не лише стала результатом еволюційних змін, а й виконала роль каталізатора, який відкрив нові горизонти для абстрактного мислення, розвитку сільського господарства, виникнення цивілізацій і, врешті-решт, змінив наш світ.

Ця книга, написана з глибиною та вражаючою майстерністю, досліджує, як саме мова сформувала нашу людську ідентичність.

Замовити книгу Стівена Мітена "Загадка мови. Як ми за допомогою спілкування проклали шлях із кам'яної доби", видану видавництвом "Локальна історія", можна за цим посиланням.

Про автора: Стівен Мітен (нар. 1960) - британський археолог, професор ранньої праісторії Редінґського університету. Вивчає первісну добу, походження землеробства та когнітивну еволюцію людини (виникнення мислення, мови й музики). У 1983 році здобув ступінь бакалавра з праісторії та археології в Шеффілдському університеті, а за рік - магістра з біологічних обчислень у Йоркському університеті. Року 1987-го захистив докторську дисертацію з археології в Кембриджському університеті. Один із основоположників когнітивної археології, що поєднує дані археології з психологією, нейронауками та філософією свідомості. Провадить багаторічні польові дослідження в Західній Шотландії та Південній Йорданії. У 2004 році Стівена Мітена обрано членом Британської академії.

Серед його найвизначніших творів можна виділити: "Передісторія розуму: Когнітивні витоки мистецтва, релігії та науки" (1996), "Після льодовикового періоду: Глобальна історія людства 20 000 - 5000 рр. до н.е." (2003), "Співаючі неандертальці: Походження музики, мови, розуму та тіла" (2005), "Спрага: Вода та влада в давньому світі" (2012) та "Мовний пазл: Як ми вийшли з кам'яної доби" (2024).

ЗОБРАЖУВАЛЬНІ ТА ДОВІЛЬНІ СЛОВА

Давній принцип лінгвістики стверджує, що звукова форма слова випадковим чином пов'язана з його значенням. Наприклад, англійське слово "dog" не має ніякого зовнішнього подібності до собаки і не відтворює її звуки. Аналогічно, у французькій, німецькій, маорі та польській мовах існують інші терміни — chien, hund, kuri, pies — жоден з яких не є інтуїтивно зрозумілим для позначення того ж самого тварини. Щоб їх засвоїти, потрібно вчитися, і це визнання приймається всією мовною спільнотою. Чи могли Homo heidelbergensis, володіючи голосовим трактом, схожим на сучасний, вже використовувати, вивчати та спільно використовувати слова з випадковими значеннями? Якщо так, то яким чином відбулася ця радикальна еволюція від простих звуків, подібних до буркотіння або гавкоту шимпанзе?

Ще один тип слів давно вже визнали, але в лінгвістиці йому традиційно надавали менше значення: це зображувальні слова, відомі ще як звуко-символічні слова. Не будучи довільними, ці слова наслідують одну чи більше властивостей своїх референтів: їхні звуки, розмір, форму, рух або текстуру. Обидві назви можуть бути оманливими: зображувальні (iconic) означають, що звук і жест наслідують щось інше; звуко-символічні - хибна назва, бо символізм може бути синонімом довільности, а сутність цих слів полягає в тому, що вони не довільні. Третя назва для таких слів - образні.

Ономатопеї є яскравим прикладом звукової відповідності, як-от у словах "бух", "хлюп", "гоп". Інші терміни також відображають рухи та відчуття своїх референтів, а також їхню зовнішність. Протягом минулого століття лінгвісти часто ігнорували ці слова, і навіть Стівен Пінкер у своїй книзі "Мова як інстинкт" (1994) назвав їх "курйозною цікавинкою". Проте за останні два десятиліття зображувальні слова почали здобувати визнання як важливий елемент у процесі мовного розвитку у дітей, а також, можливо, у формуванні мови наших предків. Недавні наукові дослідження свідчать про те, що ці слова могли стати своєрідним містком між звуками, які видавали наші древні предки, і першим використанням абстрактних термінів, хоча точний момент цього переходу залишається невідомим.

Проте, це зовсім не нова концепція, а лише свіжий погляд на значення, яке набули образні слова в розумінні мислителів з античності та епохи Просвітництва, що стосуються створення слів і виникнення мови. Таким чином, нам потрібно скласти надзвичайно цікавий фрагмент мовної мозаїки, що об'єднує давні та сучасні ідеї про розвиток слів.

Зображувальні слова відігравали ключову роль у творчості таких видатних мислителів епохи Просвітництва, як Жан-Жак Руссо (1712-1778), Мойсей Мендельсон (1729-1786) та Йоганн-Ґотфрід Гердер (1744-1803). Вони розмірковували над питанням, як людська мова могла виникнути з тваринних звуків, не маючи при цьому знань про еволюцію людини чи різноманітність мов, а також без можливостей аудіозапису та доступу до обширних даних. Їхні концепції часто відкидались як прості імітаційні теорії або теорії випадкових вигуків. Такі зневажливі визначення не враховували глибину думок, елегантність та інтелектуальні виклики, що містились у їхніх обґрунтуваннях. Однак, щоб краще зрозуміти цю тему, варто звернутися ще далі в історію, до античних Афін.

Антична мудрість про слова

Кратил сидить на сходинці одного атенського храму й розмовляє зі своїм приятелем Гермогеном. На дворі - 420 рік до н. е. Обидва дискутують, як слід називати речі. Кратил стверджує, що має бути правильна назва для речей, незважаючи на те, як їх називають тепер. Гермоген відповідає, що будь-яка назва може бути правильною, бо назви довільні, схвалені згодою в межах мовної спільноти.

До храму підходить Сократ і приєднується до розмови. Він переконує Гермогена, що його погляд зумовлює те, що будь-яка нова назва, дана якійсь речі, повинна бути не менш правильна, ніж попередня. Ці слова спонукають Гермогена непокоїтися за наслідки численних назв для однієї речі, коли всі однаково слушні.

Після довгого розгляду етимології назв Сократ висловлює думку, що колись існували первісні назви, з яких виникли всі інші. Ці первинні назви, на його думку, відображали суть об'єктів, коли звуки, що їх утворювали, вимовлялися язиком або губами. Наприклад, звук /r/ міг би асоціюватися з рухом, оскільки для його вимови язик виконує активні дії. У той же час, назви для гладких і рівних предметів, напевно, використовували б звук /l/, адже для його артикуляції язик ковзає по ротовій порожнині. Сократ також наводить інші приклади, демонструючи, як звукові елементи передають суть предметів. Це можна вважати передвісником того, що сьогодні ми іменуємо зображувальними словами.

Начебто підтримавши погляд Кратила, що мають бути правильні назви для слів, Сократ поступово змінює свою позицію. Згодом він просить Кратила пояснити, як може бути правильна назва для всього. Скажімо, назви цифр, як-от "два" або "тридцять сім", ніколи не можна імітувати звуком. Сократ висновує, погоджуючись із Гермогеном, що хоча назви мають бути якомога подібніші до речей, вони часто бувають довільні та погоджені договором.

Цей текст базується на діалозі "Кратил", написаному Платоном (424-348 до н. е.) приблизно у 383 році до н. е. У цьому творі Платон вважає, що колись існували майстерні та освічені назводавці, які "наділяли" об'єкти світу правильними назвами, що відповідали їх сутності, таким чином створивши досконалу мову. З часом, проте, з’явилися угоди та довільність, що призвело до плутанини в мові, яку ми знаємо сьогодні. Слова, які Платон вважав "правильними", тепер можна охарактеризувати як зображувальні.

Арістотель (384-322 до н. е.) не погодився з ідеєю Платона, що назви колись були "правильні", а згодом їх замінили назви, узгоджені договором. У праці "Про тлумачення" (приблизно 350 року до н. е.) він стверджував, що назви завжди були довільні. Епікур (341-270 до н. е.) і його послідовники, епікурейці, не погоджувалися ані з Платоном, ані з Арістотелем: відкидали уявлення про назводавців, але визнавали, що довільні слова сформувалися на основі чуттєвих вражень. Їхній погляд на природний світ був фундаментально відмінним від добре упорядкованої, позачасової структури, у яку вірили Платон і Арістотель; епікурейці сприймали світ як хаотичний і вважали, що думка виникла з відчуттів тіла, а не з розуму на кшталт Арістотелевого, що містить добре сформовані концепти.

У своєму творі "Лист до Геродота", написаному, ймовірно, на початку III століття до нашої ери, Епікур висловив ідею, що процес виникнення слів відбувається в два етапи. Перший етап полягав у тому, що "люди різних народів, спираючись на свої природні особливості сприйняття та відчуттів, створювали звуки, які варіювалися в залежності від їхньої культурної приналежності та географії. Пізніше цілі племена обрали для кожного об'єкта одне загальне позначення, щоб уникнути неоднозначності в комунікації та забезпечити більш чітке розуміння значень".

Безумовно, можна вести дискусії щодо значення термінів "враження" та "по-особливому видихати повітря". На мою думку, "враження" охоплює чуттєве сприйняття природи, тоді як фраза "по-особливому видихати повітря" намагається описати це сприйняття через ономатопею або інші художні засоби. У іншій частині "Листа" Епікур зазначає, що звук, коли дерево падає, буде по-різному сприйматися в пустелі, поблизу водоспаду, серед стада овець або під час бурі. Ця різноманітність призводить до появи різних звуків, які виробляють різні народи.

У середньовіччі ідеї Епікура щодо мови та природи існування виявилися на узбіччі, оскільки схоластична теологія черпала свої інтелектуальні основи з арістотелізму. Лише в кінці XVI століття епікурейські погляди знову привернули увагу, а їхня критика Арістотеля сприяла виникненню епохи Просвітництва.

Ґотфрід Ляйбніц (1646-1716) розширив концепції Епікура щодо походження мови, стверджуючи, що випадкові значення слів формувалися не через свідомі акти найменування окремих осіб, а внаслідок тривалого соціального процесу, який поступово змінював первісні звукові враження. Проте цей еволюційний підхід незабаром був заперечений майже всіма мислителями та авторами епохи Просвітництва.