Від темряви чорних дір до творчості Данте: чому фізика, філософія та поезія є важливими для нас.

Автор Алла Мосієвич Мультимедійна мисткиня, поетка та авторка текстів. Учасниця Революції Гідності. Працює з темами свободи, гідності, діалогу та стійкості. З 2021 року проходила системне навчання у Просторі Гідності та Empathy Ukraine, де освоювала практики емпатії та ненасильницького спілкування. Авторка програм art recovery та фасилітаторка емпатійних груп.

Початок осені традиційно повертає нас до Дня знань. Але в країні, над якою літають ворожі дрони і балістика, слово "знання" звучить трохи інакше. Фізика, математика, програмування й інженерія тут давно не просто предмети з розкладу. Від них буквально залежить, що долетить, що перехоплять і хто прокинеться наступного ранку.

У війни немає часу на погано вивчені уроки

Астрономію я люблю ще зі школи, астрофізику ж відкрила для себе багато років тому -- коли YouTube раптом відчинив двері до майже безмежної космічної аудиторії.

У фізики дивовижний діапазон. Сьогодні її закони допомагають інженерам створювати системи, що мають захищати людей, -- або технології, здатні руйнувати міста й життя, -- а наступної миті відкривають портал до чорних дір, часу і походження Всесвіту.

І тут починається парадокс: що далі людство просувається у пізнанні світу, то частіше стикається не лише з відповідями, а й із новими величезними знаками питання. Можливо, одна з важливих навичок XXI століття -- мистецтво не знати всього.

Реальність фантастичніша за фантастику

Це особливо яскраво проявляється в астрофізиці. Коли ви занурюєтеся в теми чорних дір, спотворення часу, темної матерії, сингулярності або виникнення Всесвіту, ваше внутрішнє "я, яке вважає, що розуміє, як усе працює" починає тихенько збирати речі. У такому контексті наукова фантастика виглядає досить стриманою.

Чим більше часу проводиш, слухаючи кваліфікованих учених, тим більше захоплює їхня здатність спокійно проголошувати: "Цього ми наразі не знаємо" або навіть "Цілком ймовірно, що ми ніколи не зможемо це з'ясувати". Це не є проявом слабкості, а свідченням професійної доброчесності, усвідомленням меж знань і шанобливим ставленням до реальності.

У цьому контексті Сократ, зі своєю відомою скептичною позицією щодо прагнення завершити дискусію в момент, коли ще є нез’ясовані питання, виглядає надзвичайно актуально.

Не все можна перевірити самому -- тому так важливо, кому ми довіряємо

Одним із моїх провідників у цей дивний Всесвіт останнім часом став фізик Михайло Висоцький.

Парадоксально, але що ясніше Висоцький пояснює складні речі, то виразніше проступає сама складність світу. Є моделі, які працюють блискуче, але не всюди складаються в одну цілісну картину. Наука здатна перевертати наше уявлення про світ, але що ширшим стає горизонт знання, то виразніше видно, наскільки малими залишаються наші кроки до розуміння. Ніби й чула про все це раніше, але у Висоцького окремі шматки раптом починають складатися докупи.

Відкрила для себе цього фізика за дуже невеселих обставин -- після того, як цього літа російська атака зруйнувала його житло. І тут поруч із фізикою неминуче постає ще одна дисципліна -- наука совісті.

Сучасні технології не завжди є запорукою високої культурності.

Інженерія прекрасно відповідає на "як". А от "навіщо" -- питання вже іншого порядку. Тут до розмови долучаються культура, філософія, поезія, релігія -- різні способи осмислювати людину, її вибір і сенс дії.

Можливо, саме цим можна пояснити мою зацікавленість у точці перетворення, де наука сплітається з вірою в щось вищу -- у тому, що реальність не обмежується лише тим, що ми вже можемо описати і зрозуміти.

Мене особливо вражає траєкторія Олександра Філоненка — публічного інтелектуала та богослова, який розпочинав свою кар'єру в галузі експериментальної ядерної фізики. Цей перехід від фізики до обговорення людських цінностей, віри та сенсу життя здається мені цілком логічним. Слухаючи його лекції про Данте, я знову усвідомлюю, що зв'язок між формулою, сингулярністю та поезією значно ближчий, ніж ми зазвичай вважаємо. Як фізика, так і великі літературні твори ведуть нас до місць, де звичне закінчується, і починається щось, що перевищує наше розуміння.

Що більше слухаю людей, які по-справжньому глибоко знають свою справу, то менш дивним здається шлях від фізики -- до Данте, від Всесвіту -- до любові, душі й сенсу.

Не все, що виглядає фантастично, є плодом уяви.

Схоже, що астрофізика ближча до Бога, ніж здається. Не тому, що наука має відповіді на метафізичні питання. А тому, що дуже добре лікує людське "цього не може бути".

Схоже, що саме в цьому місці зароджується та метамодерна оптика: знову знайти можливість серйозно обговорювати сенс існування, водночас зберігаючи критичний підхід. Сумніватися — і вірити. Мати знання — і залишати простір для таємниць. Використовувати наукові досягнення — і не втрачати здатність дивуватися.

Чим більш ускладненим стає наш світ, тим більш дивною виглядає звичка класифікувати знання у чітко визначені категорії. Фізика — в одну сторону, поезія — в іншу, інженерія — окремо, а культура — ще десь. Сьогодні багато захоплюючих інновацій виникають на перетині технологій та гуманітарних дисциплін. Найзначніші прориви часто з’являються саме там, де ці межі втрачають свою непроникність.

Тут мені згадується Богдан Гаврилишин -- наш всесвітньо відомий економіст, за першою освітою інженер-механік. Він залишив прекрасну формулу: "Вчитися. Мріяти. Діяти". А своїм найкращим учителем називав священника-василіянина, який учив не приймати догми сліпо, а "ставити все під питання, думати", обговорювати й перевіряти.

Мені здається, це прекрасне сусідство: віра, яка не боїться питань, і знання, яке не соромиться власних меж.

Живе знання погано почувається в клітці. Воно любить виходити за межі дисциплін, поєднувати речі, які ще вчора здавалися непоєднуваними, і заводити людину зовсім не туди, куди вона планувала. Ймовірно, майбутнє якраз і народжується там, де різні способи пізнавати світ припиняють змагатися й починають працювати разом.

Рішення, яких нам бракує, нерідко з'являються там, де одна дисципліна нарешті починає слухати іншу

І, схоже, нам усім доведеться трохи краще опанувати мистецтво не знати всього. Не поспішати закривати питання лише тому, що відповідь не вміщається у звичну картину світу. Залишати місце для нового знання, подиву, віри й таємниці.

Іноді щирий варіант "Не маю уявлення. Проте це мене дуже цікавить" цілком може слугувати хорошим стимулом для подальших дій.

І, гадаю, саме в цей момент Сократ лише б кивнув головою.

А можливо, Данте перебуває десь між зірками – так само.

Бо що більше ми дізнаємося про цей дивний Всесвіт, то менш дивною здається думка, що найцінніше знання іноді починається саме там, де закінчується впевненість, що ми вже все зрозуміли.