Від повоєнної антиутопії до метушливого крижня. У київському кінотеатрі "Жовтень" стартував десятий "Тиждень критики".

Кінофестиваль "Київський тиждень критики", або просто КТК, був заснований у 2017 році, коли стало очевидно, що нове українське кіно стало важливою частиною культурного ландшафту. Цей фестиваль відзначається унікальним підходом, який акцентує увагу на активній участі одного з найбільш дискусійних сегментів кіноіндустрії — критиків.

Окремий конкурс з назвою "Тиждень кінокритики" існує на всіх фестивалях категорії "А": у Каннах, Берліні, Венеції та Локарно. Денис Іванов, голова компанії "Артхаус Трафік", натхненний цими прикладами, започаткував новий фестиваль, який, принаймні, у назві відображає їхній дух. Проте КТК не був звичайним конкурсом; це скоріше було втіленням концепції кіноклубу в розширеному форматі. Люди збиралися, щоб насолодитися нестандартним, експериментальним та авторським кіно. Кожен фільм презентував куратор – кінокритик, який його відібрав. Після завершення показу проходила дискусія, на якій обговорювали переглянуте.

Це було справжнє мистецьке свято для кіноманів. Міжнародна програма включала фільми-переможці престижних фестивалів, таких як Канни, Берлін, Венеція, Локарно, а також американський "Санденс". Українські премʼєри представляли нові роботи національного арт-хаусу. У секції класики кінематографу глядачі мали унікальну можливість, ймовірно, вперше в житті насолодитися шедеврами світового кіно на великому екрані: фільмами Бергмана, старого Голлівуду та найкращими з жанру наукової фантастики. У "Форумі" завжди демонстрували шість стрічок: три українські, обрані міжнародними критиками, і три закордонні, відзначені нашими експертами. Відомі режисери, такі як Йоакім Трієр, виходили на відеозв'язок після показів, щоб поспілкуватися з українською аудиторією. Невдовзі до програми додалася і конкурсна частина: під час відкриття "Тижня" почали вручати премію "Кіноколо", яка присуджувалася українськими критиками.

Досить швидко КТК став відомим як найінтелігентніший та найестетичніший кінофестиваль в Україні. Проте цього року організатори вирішили призупинити "Тиждень" на невизначений термін. Причина, на жаль, є доволі звичною для культурної сфери – постійна нестача фінансування.

Отже, на десятий "Київський тиждень критики" варто відвідати якомога більше сеансів. Це особливо актуально, адже в програмі буде безліч цікавих фільмів, включаючи добірку українських стрічок, які дебютували на фестивалі з його заснування. Далі ми розповімо про найвидатніші з них.

"Атлантида" (реж. Валентин Васянович, Україна, 2019)

Гран-прі на конкурсі Orizzonti Венеційського фестивалю кіно.

У 2019 році Валентин Васянович намагається зазирнути в майбутнє, в контексті АТО/ООС. Він зображає життя двох ветеранів Збройних Сил України на Донбасі в 2025 році, вже після здобуття перемоги. Сергій та Іван, яких виконують справжні військові — Андрій Римарук та Василь Антоняк, працюють на сталеливарному заводі і живуть у занедбаному будинку. Обидва страждають від серйозного посттравматичного стресового розладу, а навколо них розгортається спустошений, деформований пейзаж: ріки та підземні води забруднені небезпечними солями з покинутих шахт, промислова діяльність зупинена, а міста напівпорожні. Іван, зрештою, втрачає надію і вчиняє самогубство, завод закривається. Сергій ж залишається на плаву завдяки новим можливостям: він розвозить питну воду та допомагає парамедикині Каті (Людмила Білека, також військовослужбовиця) в ексгумації безіменних могил. Взаємні почуття Каті й Сергія стають тим світлом надії, яким Васянович завершує свою стриману антиутопію.

Близько 50% кошторису фільму надано Держкіно України.

"Мої спогади мовчазні" (реж. Антоніо Лукіч, Україна, 2019)

25-річний композитор і звукорежисер Вадим (Андрій Лідаговський) хоче емігрувати до Канади. Для цього на замовлення діаспорного бізнесмена треба записати голоси закарпатських тварин, зокрема, спів рідкісної птахи -- крижня метушливого. Проте в хід експедиції втручається мати героя (Ірма Вітовська).

Ця комедія сповнена гумору. Вадим, який ніколи не змінює свого безжального виразу, постійно потрапляє у кумедні ситуації. Його мати, що надмірно опікується цим незграбним генієм, сама стає джерелом сміху у своїх спробах створити щасливе життя для них обох. Паралельно розгортається сюжет, в якому звучать голоси тварин і легендарного крижня, навколо якого Лукіч формує цілу міфологію. Не оминає увагою й різноманітні традиції, включаючи й цілком сакральні. Поєднання людського і тваринного, релігійного та комічного, материнського й синівського створює дотепну та зворушливу композицію.

Фінансування фільму здійснено за підтримки Державного агентства України з питань кіно.

"Проблемні шляхи" (Наталія Ворожбит, Україна, 2020)

"Нагорода веронського кінооб'єднання" на "Тижні критиків" Венеційського фестивалю.

Наталія Ворожбит у своєму повнометражному дебюті, заснованому на її однойменній п'єсі, демонструє руйнівний вплив війни на душі та свідомість людей. У фільмі представлено п'ять новел, які зосереджені на темах шляхів – як реальних, так і метафоричних, що символізують небезпечні вибори.

На блокпосту зупиняють пʼяного директора середньої школи, впевненого, що військові ховають у себе одну з його школярок. Нетіпака хоче вернути її до бабусі. Бідові дівчата-підлітки, байдикуючи на автобусній зупинці у прифронтовому містечку, сперечаються про стосунки з українськими військовими. По нічному шосе солдат і медсестра везуть у машині загиблого офіцера, котрий був для згорьованої жінки не тільки командиром, а й коханим. Проросійський бойовик затягує до підвалу українську журналістку з наміром зґвалтувати. Розгублена містянка намагається заплатити сільському подружжю за курку, яку збила машиною, але селяни з неї жорстоко збиткуються. Ворожбит, збираючи колекцію суспільних травм, конструює на екрані отаке малобюджетне, але цілком переконливе пекло, щодень поглиблюване війною.

Фільм був створений за фінансування Українського культурного фонду.

"Стоп-Земля" (реж. Катерина Горностай, Україна, 2021)

"Кришталевий ведмідь" отриманий юнацьким журі в рамках конкурсної програми Generation 14plus на Берлінському кінофестивалі; Гран-прі "Золотий Дюк" на Одеському міжнародному кінофестивалі.

Головні герої повнометражного режисерського дебюту Горностай -- київські старшокласники Маша, Яна та Сеня. Аби правдиво відтворити реалії сучасної школи, режисерка взяла інтерв'ю у понад 200 українських тинейджерів і відтворила їхні образи у фільмі: зірки класу, блазні, аутсайдери. На носі у них іспити, які ускладнюються закоханостями, страхами, інтригами.

Підлітки прагнуть знайти відповіді на вічні питання. Як жити, коли дитинство залишилося позаду? Як зважитися запросити на танець хлопця, у якого закохана? Як справитися з депресією? Як відпустити спогади про пережите на Донбасі? У Катерини Горностай вийшла надзвичайно чуттєва та хвилююча стрічка, що розкриває тему переходу від дитинства до дорослого життя на фоні війни.

Фінансову підтримку фільму надали Держкіно, Український культурний фонд, Український інститут.

"Ля Палісіада" (режисер Філіп Сотниченко, Україна, 2023)

Нагорода ФІПРЕССІ на Роттердамському міжнародному кінофестивалі.

Фільм розпочинається в сучасності. Здавалось би, безтурботний пролог раптово переривається жахливим побутовим злочином — пострілом, в якому дівчина вбиває хлопця. Це стає відправною точкою для основного сюжету, в якому центральними персонажами є батьки нещасливої пари: слідчий з особливо тяжких злочинів, майор Ільгар Сабітов, та судовий психіатр, старший слідчий ГПУ Олександр Будніков, які розслідують в Ужгороді вбивство одного з своїх колег. Перед ними постає складна дилема, особливо перед психіатром: визнати молодого підозрюваного на ім'я Богдан неосудним (для цього є обґрунтовані причини) або відправити його на страту. Дії розгортаються навесні 1996 року, за кілька місяців до скасування смертної кари в Україні.

Сотниченко не виносить суджень, не бавиться з бандитською екзотикою. Йому йдеться про суть: ціну життя. Котре навіть у звільненій країні приречене, бо все ще діє успадкований від радянської тиранії варварський звичай мститися смертю за смерть. Будніков і Сабітов реагують і діють інерційно. Ось що вдалося відтворити Сотниченкові з моторошною переконливістю: наші 1990-ті як життя за інерцією. Інерцією настільки ж непомітною, наскільки всеохопною і згубною.

Фільм отримав фінансову допомогу від Держкіно, Українського культурного фонду та Гетеборзького кінофонду (Швеція).

"За перемогу!" (реж. Валентин Васянович, Україна, Литва, 2025)

Найкращий фільм програми Platform, Міжнародний кінофестиваль у Торонто.

У цьому фільмі Васянович знов уявляє Україну після перемоги. І знову головні герої -- самотні чоловіки середнього віку. Причому всі виконавці грають під власними іменами, і ніхто з них не є професійним актором: сам Васянович, звукорежисер Сергій Степанський, оператор Михайло Любарський, кінохудожник Влад Одуденко, продюсер Володимир Яценко. Самотні вони тому, що їхні дружини разом із дітьми, покинувши країну після 24.02.22, так і лишилися за кордоном. Васянович писав цей сценарій на основі реальних життєвих ситуацій.

Власне, чим вони всі зайняті -- знімають фільм про самих себе. Тобто маємо кіно всередині кіно. Васянович майстерно заплутує глядача, так що вже не відрізнити: перед тобою правдива, причому небезпечна подія, чи ще один дубль? Всілякі халепи й аварії просто-таки переслідують героїв, але ці биті життям чоловіки сприймають усе стоїчно й інколи навіть із викличним гумором. Васянович зробив доволі переконливий фільм про кіно як терапію.

Проект реалізовано в рамках міжнародної копродукції за участю українських студій Arsenal Films, ForeFilms та литовської компанії M-Films.

"Сліди" (реж. Аліса Коваленко, Марися Нікітюк, Україна, Польща, 2026)

Приз глядацьких уподобань програми Panorama Dokumente на Берлінському кінофестивалі.

Ця документальна драма розповідає історії шести українських жінок, які стали жертвами зґвалтувань та катувань, вчинених російськими агресорами. Важливо зазначити, що Аліса Коваленко особисто пережила подібні випробування, про що вона відкрито говорила у своєму повнометражному дебюті "Аліса в країні війни" (2015).

Однак у новій стрічці Коваленка і Нікітюк акцент робиться не лише на фіксації воєнних злочинів. Ключовим елементом сюжету стає увага до громади, яка відмовляється замовчувати свої переживання та активно допомагає іншим жертвам. В центрі оповіді – Ірина Довгань, колишня полонянка проросійських угрупувань. Сьогодні вона є активісткою і займається документуванням свідчень жінок, які постраждали на деокупованих територіях. Це дозволяє створити колективний портрет травми та підкреслити силу солідарності жінок, які підтримують одна одну. Завдяки цьому в фіналі залишається промінь надії.

Проєкт отримав фінансову та організаційну підтримку від міжнародного фонду Dr. Denis Mukwege Foundation, заснованого Нобелівським лауреатом Денісом Муквеге, а також від SEMA Ukraine — української спільноти жінок, які пережили насильство під час війни.