Відмова від нагороди Зеленського, фінансова ситуація зі Шевченківською премією та суперечка навколо українського прапора у Венеції. Інтерв'ю з Валентином Васяновичем.

Валентин Васянович - один із найтитулованіших українських кінорежисерів, чиї роботи здобули визнання на найпрестижніших світових кінофестивалях. Його "Атлантида" підкорила Венецію, а сам режисер став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка. "Рівень чорного" представляв Україну в боротьбі за "Оскар", а "Відблиск" увійшов до основного конкурсу Венеційського кінофестивалю. Нині в українських кінотеатрах іде його нова стрічка "За перемогу!" - іронічна, відверта й подекуди болюча історія про людей, чиє життя змінила війна. На екрані з'являються сам Васянович та його друзі-кінематографісти, зокрема Владлен Одуденко, Сергій Степанський і Михайло Любарський. Вони грають самих себе, а межа між реальністю та кіно стає майже непомітною. Стрічка вже відзначили на кіноконкурсах - в Україні та за кордоном.

У бесіді з OBOZ.UA Валентин Васянович поділився своїми міркуваннями про те, чому вирішив настільки відверто представити себе та своїх друзів на екрані, а також пояснив причини, чому деякі з їхніх історій не завершилися щасливим фіналом. Він згадав про перемогу "Атлантиди" на Венеційському фестивалі та про ситуацію, коли організаторам довелося нагадати про підняття українського прапора. Крім того, Васянович розповів, чому відмовився від державної нагороди, яку йому хотів вручити Володимир Зеленський. Також він висловив свою думку про Сергія Лозницю, який, хоча й ідентифікує себе як українця, іноді публічно захищає російську культуру.

Валентино, стрічка "За перемогу!" є іронічною драмедією про післявоєнне майбутнє України. Ваш персонаж – режисер, який втратив можливість займатися улюбленою справою, але не може уявити своє життя без рідної країни. А ось його дружина з донькою вже кілька років проживають у Відні і не мають наміру повертатися. Що спонукало вас обрати саме цю тематику?

- Завжди намагаюся знімати про теми, котрі особисто турбують. Мені здається, це правильно й чесно - не вигадувати якусь абстрактну тему, а потім постійно себе емоційно подразнювати, намагатися зробити її цікавою для себе, щоб вона ятрила душу. Тут нічого такого робити не довелося, бо ця тема й так була актуальною для всіх нас - для мене, друзів. У багатьох наших сім'ях дружини з дітьми виїхали за кордон, і, на жаль, стосунки почали руйнуватися. Я сам це переживав, хвилювався за свою сім'ю, адже вона теж виїхала.

Саме тому я вирішив створити фільм на цю тему — хотілося зосередитися на цій проблемі, можливо, навіть отримати певний терапевтичний ефект. Звісно, не хотілося перебільшувати, адже тема й так є досить складною. Тож ми обрали підхід з гумором, намагаючись зробити все більш легким і веселим. Хоча для багатьох учасників цієї історії це було зовсім не смішно, але що поробиш. Так ми разом і втілили цю ідею в кіно.

На спеціальному показі фільму в київському кінотеатрі "Жовтень" ви поділилися тим, що ваша особиста історія завершилася щасливим фіналом, тоді як у ваших друзів все склалося по-різному. В якій мірі їхні життєві шляхи знайшли відображення у фільмі?

- На жаль, не всі вони закінчилися хепі-ендом, як у мене. Я бачив, як непросто люди через це проходять. Власне, це й надихнуло мене звернути увагу на цю тему. Навіть сцена, здається, третя від початку, де я пропоную своєму другу Владу Одуденку зняти кіно про сім'ї, розірвані війною, - цілком із життя. Кажу йому: "Слухай, давай знімемо про це кіно. У мене проблеми, і в тебе теж - маю на увазі ситуацію з дружиною та донькою". І раптом він починає лізти в бійку, бо йому боляче. Ну, плюс-мінус так усе й було насправді.

Сцена бійки на даху виникла абсолютно випадково. Ми проводили нашу першу репетицію, обговорюючи, як її зобразити. Тексту ще не існувало, ми лише розставили мізансцени та встановили камеру. Міша Любарський виконував кілька ролей одночасно: він був оператором, фокус-пулером і навіть тримав мікрофон для запису звуку. Ми спробували відтворити сцену, і перший дубль вийшов настільки емоційним, що ми вирішили залишити його в кінцевій версії фільму. Хоча ми ще кілька разів збиралися з усім складом і намагалися виконати сцену краще, але жоден з наступних дублів не зміг передати тієї ж енергії. У першому дублі була якась особлива магія - свіжість і щирість. Тому він і залишився в монтажі.

У стрічці є досить сміливі моменти, де персонажі відкрито діляться своїми переживаннями та не приховують своїх вразливостей. Чи не виникало у вас побоювань, що така відвертість може зіграти з ними злий жарт? Адже в сучасному світі, де так активно поширюється ненависть, люди можуть легко принизити твою щирість, висміяти або вирвати з контексту твої слова. Чи не переживали ви, що хтось згодом може пожалкувати про свої висловлювання?

Ні, ніхто не просив нічого змінювати, все в порядку. Але через цю відкритість іноді мені стає незручно дивитися на себе. Я відчуваю, ніби перебуваю у вразливому стані. Щодо критики, можливо, це так, але ми намагаємося не звертати уваги на зовнішні фактори, адже не має сенсу це обмірковувати. Головне, на мою думку, - щиро займатися тим, що вважаєш правильним. Усі були готові до цього, усвідомлювали, на що йдуть і чим займаються. Це був свідомий вибір.

Яка сцена у фільмі вам найбільше подобається?

Звичайно, ця сцена сексу є досить кумедною - вона одна з найяскравіших моментів, де друзі у жартівливій манері обговорюють можливу зйомку сексуальної сцени між Васяновичем та Владленом Одуденком. Коли ми вже підійшли до завершення зйомок, я усвідомив, що взаємозв'язок між моїм персонажем та його дружиною ще не розкритий. Я подумав: потрібно вигадати якусь сексуальну сцену, адже яке кіно без цього? Я довго мучився думками, проте жодна оригінальна ідея не приходила в голову: все, що з'являлося, вже було показано в кіно безліч разів.

Одного разу ми зустрілися з режисером Тарасом Томенком, відомим за фільмом "Будинок 'Слово'. Нескінченний роман". Ми вирішили прогулятися центром міста та випити кави. Я почав скаржитися: "Тарасе, не можу вигадати сцену сексу! Що за безглуздя?" Неприємні спогади про чудову сцену з "Атлантиди" не давали мені спокою, і раптом мене осінило: а що, як зобразити кумедну бесіду про секс-сцену між мною та Владом? Почав розвивати цю ідею й усвідомив: ось воно, те, що потрібно! Ми з Тарасом заливалися сміхом, і я відчував неймовірне задоволення. Влад також позитивно оцінив цю задумку: "Класно!". Здається, ми зробили близько п'яти дублів, а в монтаж потрапив останній.

- Я читала у ваших інтерв'ю, що ви робите дуже багато дублів - доходило навіть до 45.

У цьому фільмі подібного не траплялося. Це відбувалося під час роботи над "Атлантидою", а тут максимальна кількість дублів, напевно, становила 12-15. Кожен раз все складається по-іншому. Іноді на репетиції все виходить з першої спроби, а в інших випадках доводиться буквально битися головою об стіну, і результату немає. Немає універсального рецепту. Але іноді, щоб досягти бажаного результату, актора потрібно фізично і психологічно втомити. Наприклад, професійні актори, які довгі роки працювали в театрі, мають дещо інші звички. Вони дуже серйозно ставляться до тексту, детально опрацьовують кожне слово. Проте в кіно це не завжди потрібне, оскільки виглядає неприродно. І вони нічого не можуть з цим вдіяти! Тому іноді важливо, щоб людина втомилася, втратила контроль. Коли вона починає думати лише про те, як би швидше закінчити зйомку, зігрітися, поїсти чи відпочити, тоді й з’являється щось справжнє.

З непрофесійними акторами, такими як ми, все інакше. Іноді ми навіть не встигаємо вивчити текст до кінця. Запам'ятовуємо лише ключові моменти, а решту вигадуємо на ходу. Ти напружуєшся, імпровізуєш, шукаєш слова – і, на мою думку, це надає виступу природності, адже ти справді замислюєшся над тим, що говориш. Для мене важливо, щоб актор мислив. Коли ти заучив текст напам'ять, ти перестаєш думати і просто повторюєш. Але буває по-різному: іноді потрібний результат з'являється миттєво, а іноді – лише після багатьох спроб.

З ким складніше працювати? Це питання має різні відповіді. Усе залежить від кількості репетицій — без цього в кіноіндустрію краще навіть не заходити. Під час репетицій важливо упевнитися, що всі учасники готові до зйомок: актори, режисер, сценаристи, технічна команда — всі, без винятку. Підготовка є найважливішим етапом у процесі зйомки. Іноді це виглядає так: я запрошую всіх до себе додому. Цього разу у нас невелика історія, у кадрі максимум п'ятеро персонажів. Всі приїжджають, ми п’ємо чай, спілкуємося, а потім я пропоную: "Ну що, давайте спробуємо щось зіграти".

Наприклад, у нас є сцена, де ми подорожуємо на автомобілі і ведемо бесіду. Для цього ми ставимо стільці так, ніби сидимо в машині, і створюємо атмосферу поїздки. Починаємо імпровізувати, спочатку за сюжетом, а згодом і на інші теми. Записуємо наші розмови на телефон, робимо кілька спроб та обговорюємо результати. Того ж дня ми можемо провести ще одне коло репетицій. Після цього я переглядаю відзняте відео, аналізую матеріал — якщо все вдалося, це чудово; якщо ні, то пропоную всім зібратися ще раз. Бували випадки, коли ми просто прикріплювали телефон до дзеркала заднього виду, їздили містом і спілкувалися, імпровізуючи. Коли в процесі репетиції вдається досягти бажаного результату, наступного разу вже можна переходити до зйомки.

Ви вже частково поділилися інформацією про "Атлантиду". Як ви оцінюєте свій досвід на Венеційському кінофестивалі, де демонстрували цей фільм? Що залишило у вас найбільше враження, а що виявилося зовсім іншим, ніж ви уявляли?

Насамперед вразила сама атмосфера: літнє сонце, безкрає синє небо, пісочні пляжі і море поруч. А ще величезні споруди, які, здавалося, були зведені ще за часів Муссоліні. У всьому цьому відчувався якийсь неймовірний, незвичайний стиль. Особливо запам'ятався готель Excelsior, який, безумовно, заслуговує на шість зірок! Що стосується вражень, то найбільше запам'ятався час, проведений у компанії друзів. Ми приїхали майже всією знімальною групою, і почалося те, що завжди трапляється, коли ми разом. Усі відчували себе так, ніби потрапили в казковий світ. Ми були дуже горді тим, що саме наш фільм представляє Україну на такому престижному фестивалі.

Запам'яталася ще одна історія. Наші продюсери здійняли скандал, коли побачили, що на центральній будівлі фестивалю, де відбуваються церемонії відкриття й закриття та прем'єрні покази, серед прапорів країн-учасниць немає українського. Вони швидко десь замовили прапор, привезли його з іншого міста, усіх змусили ворушитися - і зрештою його урочисто підняли. Ми дуже цим пишалися: нарешті український прапор замайорів на будівлі Венеційського кінофестивалю! Звісно, мене вразив і прийом, і сама атмосфера. Водночас був неймовірно щасливий, але й виснажений двома днями спілкування з пресою. Це обов'язкова частина програми після прем'єри: тобі розписують графік, по пів години на кожне інтерв'ю, від ранку до вечора. Друковані видання, телеканали, записи - усе безперервно. Але це теж частина незабутнього досвіду.

Чи існує якийсь таємний спосіб, щоб потрапити на цей вельми шанований фестиваль? Можливо, ви вже пробували знайти відповідь на це питання?

Не впевнений, чи існує якийсь особливий секрет у цьому. Мені здається, що перш за все важливо залишатися максимально щирим. По-друге, корисно переглядати багато фільмів, які беруть участь у фестивалях високого рівня. У таких стрічках, як правило, присутні складні наративи та оригінальна подача сюжету. Треба звикнути до цієї складності, полюбити її і навчитися розповідати історії у подібному стилі. Наразі я просто не можу знімати інакше, адже мені до вподоби саме такий підхід до кінематографу. А далі вже як пощастить.

Коли ви беретеся за новий проект, чи мрієте про майбутні досягнення та визнання на престижних кінофестивалях? Або ж, навпаки, знімаєте так, як підказує ваше натхнення, не прагнучи відповідати фестивальним стандартам?

Зазвичай я намагаюся не замислюватися про це. Можливо, я й ніколи не задумувався. Справа в тому, що, якщо ти захоплюєшся авторським кіно, досліджуєш його і сам займаєшся зйомками, ти вже опинився в певній реальності. І не можеш дозволити собі свідомо діяти заради досягнення успіху. Це вже буде нещиро, фактично – фальш. Зраджувати своїм принципам заради слави - це не для мене. Усередині мене є щось, що заважає так чинити. Навіть якщо я усвідомлюю, що певний фільм не має шансів потрапити до конкурсної програми Берлінале, Венеції чи Канн, я все одно його знімлю. Зараз я зовсім не звертаю уваги на успіх на фестивалях. Він вже був у моєму житті, і я цим задоволений. Та для мене набагато важливіше залишатися вірним самому собі.

"Зйомки фільму 'Атлантида' проходили в Маріуполі, де ви провели частину свого часу. Чи слідкували ви за подіями, що траплялися з локаціями, які були зображені у стрічці? Зокрема, йдеться про 'Азовсталь', яка з'являється в кадрі."

Безсумнівно. Усі ми свідки tragicної долі, яка спіткала Маріуполь. Зокрема, легендарна "Азовсталь", що з'являється в нашому фільмі двічі, та всі ці чудові місця... Те, що сталося з містом, - це величезна трагедія. Деяким вдалося виїхати на територію, що контролюється Україною, але є й ті, хто не витримав цих жахливих подій. Це наші знайомі, люди, яких ми добре знали.

У фільмі "Відблиск" головну роль виконав Роман Луцький. Нещодавно кілька наших співрозмовників, ділячись думками про найвидатніших українських акторів, згадували саме його. Генеральний директор кінофестивалю "Молодість" Андрій Халпахчі навіть відзначив, що Роман має потенціал стати українським аналогом Алена Делона. Як вам працювати з ним?

- Рома Луцький - фантастичний актор, він чудова людина, віддана професії. А це в кіно, ну, принаймні для мене, важливо: щоб людина не думала про сторонні речі - успіх, гонорари, про те, може вона щось зробити чи не може. Ти маєш просто стати частиною однієї родини, де всі відкриті, щирі й відверті, де ми разом проживаємо одну історію. Роман виявився саме таким. Це стало зрозуміло ще під час нашої першої зустрічі. Я одразу відчув: це наша людина. Буде поруч до кінця, присвятить увесь свій час роботі. Він надзвичайно талановитий, чуттєвий, технічний актор. Нам дуже з ним пощастило.

У своєму інтерв'ю Роман Луцький поділився, що часто відмовляється від різних пропозицій, щоб залишатися вірним своїм принципам і слідувати обраному курсу. Проте, такий підхід, безумовно, накладає певні матеріальні обмеження. Ви також обираєте лише те, що вам дійсно близьке. Як це впливає на ваше життя, чи дозволяє вам не турбуватися про фінансові питання?

Раніше мені це вдавалося досить непогано. До 2019 року я створював приблизно один фільм кожні два або два з половиною роки. Це дозволяло мені не перейматися фінансовими питаннями. По-перше, я постійно працював над кінопроектами, а по-друге, у кожному фільмі виконував кілька функцій: сценариста, режисера, оператора, займався монтажем та багатьма іншими аспектами. Це давало можливість не зосереджуватись на грошах від одного фільму до іншого. Коли ця модель перестала діяти, все стало набагато складніше. Я не почав займатися чимось виключно заради грошей, проте їх стало значно менше. З'явилися труднощі: у кого позичити? У цього вже позичав, у того також... Овердрафт вже на нулі (сміється). Жити стало трохи незручно, але не критично.

З іншого боку, з'явилися фонди, що активно підтримують кіновиробництво, зокрема й європейського напрямку. Я щиро вдячний Netflix та Українській кіноакадемії за їхню допомогу. Вважаю, що Українська кіноакадемія відмінно організовує свою діяльність, прозоро розподіляє фінанси та чесно проводить конкурси. Так і живемо далі (усміхається).

- А кінофестивалі, перемоги на них також приносять гроші? Це може бути додатковою фінансовою підтримкою?

Не такі вже й великі. По-перше, потрібно ще здобути перемогу, що, на жаль, вдається не завжди. По-друге, не на всіх фестивалях пропонують грошові призи. Сподіватися на них не варто, це скоріше приємний сюрприз, ніж щось гарантоване. Відтак, вижити на ці кошти буде непросто. На мою думку, оптимальна ситуація - це коли ти постійно залучений у кіноіндустрію, реалізуєш нові проєкти, отримуєш адекватну винагороду за свою працю та можеш забезпечити собі і своїй родині прийнятний, хоч і не розкішний, рівень життя.

Колись ви вирішили не приймати державну нагороду - орден "За заслуги" III ступеня, який планував вручити вам Володимир Зеленський. Чи маєте ви якісь жалю з приводу цього вибору?

Чому ж шкодувати? Орден – це досить умовна нагорода. У той період виникла дуже неприємна ситуація. Після зміни влади нові керівники, які прийшли в кіноіндустрію, на мою думку, почали витісняти тих, хто роками працював на розвиток українського кіно. Зокрема, на чолі кінематографа опинилися телевізійники, люди з олігархічних телеканалів. Виникло відчуття, що вони прагнуть контролювати державні кошти, виділені для кіновиробництва. Ситуація ускладнилася, коли проти кількох кінокомпаній стали відкривати кримінальні справи. Ідеться про продакшени, які створювали українські фільми та представляли нашу країну на міжнародних фестивалях. Одночасно Держкіно звернулося до експертів із рекомендацією врахувати ці справи під час оцінювання кінопроєктів на державному конкурсі. Я не міг цього терпіти. Тому вирішив відмовитися від нагороди, щоб привернути увагу до цієї проблеми. Для мене це було питання професійної етики та солідарності. У той момент такий крок був вкрай необхідний.

Якою значною для вас є Шевченківська премія?

Безумовно, я був надзвичайно радий отримати цю нагороду. Це найпрестижніша мистецька відзнака в Україні. Саме в той час відбулися зміни в регламенті премії та внесено чимало нововведень. Мене особливо тішить, що цю відзнаку отримали люди, яких я щиро шаную.

На що були витрачені кошти премії? (У 2021 році розмір Національної премії України імені Тараса Шевченка становив 240 000 грн. - Ред.)

- Половину суми я одразу задонатив до фонду підтримки армії. А куди поділася друга половина, вже й не пам'ятаю. Мабуть, пропили з Одуденком (Васянович отримав премію разом за фільм "Атлантида" із Владленом Одуденком, який був художником-постановником картини. - Ред.).

На одному з Telegram-каналів натрапила на інформацію, що Владлен Одуденко тепер запрошує вас зніматися у своєму новому фільмі. Яке це кіно?

Цей фільм став першим повнометражним проектом Влада як режисера, де він також виконує одну з ключових ролей. Робоча назва картини – "Дні нашого життя". Це зворушлива та емоційна історія, що черпає натхнення з особистого досвіду самого Влада. Головний герой – 50-річний чоловік, який залишається в Україні, доглядаючи за своїми тяжкохворими батьками, поки його родина вирушила за кордон після початку війни. Фільм порушує теми роз'єднаності родин, турботи, втрат і любові, яка стає частиною повсякдення. Сценарій багато в чому відображає переживання Влада, адже він сам доглядав за своїми батьками до їхньої смерті. У ролях батьків головного героя з'являються Станіслав Боклан та його дружина, акторка Наталія Кленіна, а Влад фактично грає самого себе. Я зображую Валіка, друга Влада, і з радістю прийняв цю пропозицію — така чудова компанія і такий глибокий матеріал. Після зйомок у "За Перемогу" я виявив, що мені подобається бути на знімальному майданчику (сміється).

Перед інтерв'ю я звернулася до штучного інтелекту з проханням визначити, які українські режисери користуються найбільшим міжнародним визнанням. Серед найвідоміших він виділив вас та Сергія Лозницю. Яка ваша думка про нього? Відомо, що ви маєте особисті знайомства.

- Так, знайомий. Ми кілька разів зустрічалися на кінофестивалях, де наші фільми були представлені в конкурсних програмах. Спілкувалися, усе було нормально. Так тривало до моменту, коли після повномасштабного вторгнення потрібно було визначитися із позицією, публічно її окреслити. Тоді Сергій, наскільки я розумію, зайняв дещо іншу позицію. Тому наш зв'язок поступово обірвався.

Режисер Олесь Санін у розмові з нами поділився враженням від спілкування з Лозницею, зазначивши, що йому здалося, ніби той оцінює все через призму фінансів. Він висловив свою думку про його позицію словами: "Для мене це - батьківщина на продаж". Чи помічали ви подібні характеристики за ним, або ж, можливо, не мали можливості дізнатися його краще?

Ми не мали достатньо часу, щоб по-справжньому спілкуватися, тому важко робити висновки. Але хочу поділитися однією цікавою історією, що стосується Сергія Лозниці. Це сталося під час допрем'єрного показу фільму "За перемогу!" у Києві. Я спілкувався з глядачами, коли до мене підійшов молодий чоловік, видно, що він вже вживав алкоголь. І раптом він вигукує: "Я зрозумів! Ви як Лозниця, тільки кращий!" Я сприйняв це як комплімент, але сама формулювання викликала у мене сміх. Подумав: чому б не вимірювати українських режисерів у "лозницях"? Наприклад, ти - 0,75 Лозниці, але в кращому сенсі, а ти - мінус 0,75 Лозниці. Це могло б стати основою для українського рейтингу в лозницях! (сміється) Але якщо серйозно, у людини є своя позиція, яка може відрізнятися від нашої. Нехай живе з цим. Проблема в іншому: його слова можуть бути використані третіми особами, подаючи їх як думку українського режисера.

Поділіться, над яким кінопроектом ви зараз займаєтеся. Яка сюжетна лінія буде в цьому фільмі?

Ми стали переможцями конкурсу "Тисячовесна". Проте, коли саме відбудеться повноцінний старт проєкту та старт фінансування, поки що залишається незрозумілим. Щодо сюжету фільму: я не планую вигадувати щось нове – знімати буду про своє життя та життя моїх близьких. Це історія моєї доньки. Через війну вони з мамою виїхали за кордон. Але одного разу донька сказала: "Мені тут, в Австрії, нудно. Відчуваю, що життя минає без жодного сенсу. Я повертаюся в Україну. Хочу бути тут під час війни, хочу тут рости". Дружина з певних причин ще деякий час повинна залишитися за кордоном. А я мав велику радість – бути поруч із донькою в цей важливий етап її дорослішання.

Мені здається, ваша нова історія знайде відгук у багатьох. Наприклад, серед компанії моєї 20-річної доньки є чимало молодих людей, які залишилися в Києві або повернулися з-за кордону. Її найкраща подруга, яка у 16 років повернулася з Франції, знайшла там прихисток від війни разом із батьками, адже не хотіла втрачати зв'язок з рідною Україною. Вона вже чотири роки живе в Києві самостійно, а батьки залишилися за кордоном. А як вам вдалося виховувати доньку-підлітка в такий складний період?

Все в порядку, але бути батьком завжди непросто, особливо коли спостерігаєш, як твоя дитина дорослішає. А в умовах війни це викликає ще більше переживань. Я бачив, як молоді люди, діти моїх друзів, ставали на шлях служби, виростаючи в атмосфері, де йти на фронт у 18 років вважалося честю. Декотрі з них підписували контракти, і, на жаль, не всі поверталися додому. Слава Богу, не завжди так трапляється, але це жахливо. Моя донька також була серед цих хлопців, вони її друзі. Вона почала висловлювати бажання приєднатися до війська, коли стане старшою. Я розумів, що не можу прямо заборонити їй це, адже це може викликати зворотну реакцію. Тому я відповідав: "Так, звичайно, розумію", намагаючись м’яко донести до неї, наскільки складним є таке рішення. Всі ці переживання стануть частиною кіно.

У стрічці "За перемогу!" мене вразила спокійна реакція вашого персонажа на рішення сина тимчасово залишити університет. Я спостерігала за цим і думала: "Боже, як же він легко це приймає!" Адже батьки завжди переживають: а раптом дитина потім закине їм, що, маючи більше життєвого досвіду, не відмовила від цього необдуманого кроку?

- Я вважаю, що ти як батько нічого не можеш зробити. Можеш спробувати переконати, але це може вилізти ще гіршими наслідками. Тому іноді мусиш прийняти рішення дитини й дати їй можливість самій пройти цей шлях, зробити власні помилки - бажано якомога раніше.

- Як ви думаєте, що дали доньці ці два роки, які вона провела з вами?

Я прагнув надати їй максимальну свободу, водночас створюючи комфортне середовище. Я не коментував і не оцінював її дії, якщо вона сама не запитувала про мою думку. Якщо їй було цікаво, вона зверталася до мене за порадою - тоді я міг запропонувати свої ідеї. В цілому ж, я намагався не вносити свої оцінки. Вона вступила на факультет режисури - побачимо, як складеться її шлях. Тепер все залежить від неї: чи відчує вона, що це її покликання. Наразі її цікавить все навколо.

А син завершив навчання на факультеті кіномистецтва. Ми вирішили йти цим шляхом. Хоча, чесно кажучи, не впевнений, що це було найкраще рішення (сміється). Але ми всі трохи "контужені" кіноіндустрією. Як я завжди кажу: ми - кіноманіаки. Моя дружина працює продюсером у всіх моїх проектах. Більше того, вона також писала сценарії до деяких з них. Вона не лише моя найперший критик, а й слухач усіх моїх ідей і проектів. Хочу зауважити, що у фільмі "За перемогу!" вона не виконувала роль моєї дружини, оскільки на той момент була за кордоном і не могла зніматися. І взагалі, їй не подобається з'являтися на екрані.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з військовим актором Володимиром Ращуком, де він ділиться роздумами про свої спостереження на фронті, переживаннями за батька, що опинився в окупації, та про друга, який загинув від російської ракети: "Чому я присвятив роки службі в армії, тоді як інші продовжували жити своїм комфортним життям?"