Виктор Каспрук: Суверенитет Украины превратился в объект спора: Москва не стремится к равноправному сосуществованию - Блоги | OBOZ.UA

Кремль пренебрегает международными нормами в своих взаимодействиях с Киевом. В этой связи достижение мира, основанного на равноправии и признании Российской Федерацией независимости Украины, становится основным препятствием на пути к окончанию конфликта.

Далее текст на языке оригинала.

Не так давно глава Міністерства закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив, що "в Європейському Союзі ніхто не висловив жодного слова про гарантії безпеки для Росії, без яких неможливо подолати конфлікт". Ця заява яскраво відображає дійсну позицію Москви щодо її затяжної та кривавої війни в Україні. По суті, це політична декларація, що свідчить про небажання Російської Федерації визнати Україну як рівноправного суб'єкта міжнародного права, що залишається одним із основних і найскладніших перешкод на шляху до досягнення справжнього і стабільного миру в Європі та в усьому світі.

Росія здійснила напад на Україну в 2014 році, оскільки вважала міжнародне визнання її незалежності непорозумінням, яке можна швидко "виправити" силовими методами. Тепер, на п'ятому році Великої війни, Кремль шукає нові шляхи для легітимації свого невизнання. Він висуває неприйнятні вимоги та постійно намагається нав’язати своє спотворене сприйняття ситуації колективному Заходу як єдиний можливий вихід.

Згідно з "логікою" Лаврова, надання "гарантій безпеки Росії" фактично означає ліквідацію незалежності України від Москви. Кремлівська стратегія ґрунтується на ідеї "обмеженого суверенітету". Це робить очевидним, що російські "гарантії безпеки" є політичним евфемізмом, що має на меті встановлення повного геополітичного контролю над Україною та перетворення її на "буферну зону".

Оскільки для Москви безпека полягає не у відсутності загрози нападу, а у відсутності суб'єктності сусідів і неспроможності їх ухвалювати самостійні рішення. В баченні Путіна Україна має стати територією без права на власну зовнішню політику, армію чи союзи. І в ідеалі для злочинного російського режиму "безпечною" Україною є така Україна, якої не існує як незалежного суб'єкта на політичній мапі світу.

Це явище можна розглядати не лише як результат окремих рішень або внутрішньополітичних амбіцій Кремля, а радше як системний прояв гібридної зовнішньої політики, яка базується на історичних міфах, імперських уявленнях про сфери впливу й відмові визнати сучасну міжнародно-правову реальність. Це наочно демонструє, наскільки глибокі психологічні, культурні та політичні імперські комплекси здатні впливати на зовнішню політику Російської Федерації в XXI столітті.

З історичної точки зору, Росія завжди сприймала себе не лише як одну з країн у глобальному контексті, а як осередок особливої цивілізаційної парадигми, що, на її думку, надає їй право впливати на політичні події в країнах-сусідах.

Цей феномен виявлявся у політиці "братання народів" ще в радянські часи, де за привабливими гаслами ховалася системна маніпуляція та жорстка русифікація. У пострадянський період ця концепція перетворилася на ідею "русского мира", яка нібито виправдовує втручання у внутрішні справи незалежних країн, що їх Москва вважає історично або культурно "своїми".

Для України ця ситуація стала надзвичайно важливою після 2014 року, коли анексія Криму та вторгнення незаконних російських військових формувань на Донбас продемонстрували, що Росія не має наміру визнавати територіальну цілісність України у рамках її міжнародно визнаних кордонів та юридичну суб'єктність української держави.

Отже, висловлення Сергєя Лаврова про місце Євросоюзу в майбутніх переговорах та питання безпекових гарантій є яскравим прикладом російської дипломатичної стратегії, яка має на меті заперечення незалежності України та підрив авторитету західних інститутів.

Ми спостерігаємо, як Москва намагається встановити свою власну ієрархію в системі безпеки, де "гарантії для Росії" сприймаються не як засіб для забезпечення стабільності, а як вимога визнати право агресора накладати вето на суверенні рішення сусідніх країн.

Важливо підкреслити, що для Кремля визнання незалежності України, яка має змогу ухвалювати власні політичні рішення та формувати суверенну зовнішню політику, вимагає перегляду його стратегічної концепції. Однак наразі він не демонструє наміру вносити такі зміни.

На сьогодні цей підхід має кілька важливих наслідків для глобальної спільноти. Він ускладнює процес мирних переговорів, адже для успішного діалогу необхідне взаємне визнання сторін як рівноправних учасників. Проте, коли одна зі сторін постійно ігнорує цю рівність, будь-які досягнуті угоди стають потенційно ненадійними, і їх виконання піддається серйозному ризику.

Небажання режиму Путіна визнавати Україну рівноправним суб'єктом міждержавних відносин створює довгострокову загрозу для всієї системи міжнародної безпеки. Відсутність такого визнання підриває основи суверенітету та територіальної цілісності як універсальних принципів, що є ключовими для Статуту ООН і міжнародного права в цілому.

Ще одним важливим чинником виявилася внутрішньополітична ситуація всередині самої Російської Федерації. Кремль демонструє, що його зовнішньополітичні дії повністю підпорядковані логіці зміцнення путінського режиму. Де легітимізація влади через залякування зовнішнім ворогом та створення образу захисника "русского мира" служать засобом мобілізації суспільства.

Визнання України як рівноправного суб'єкта міжнародного права поставило б під сумнів саму концепцію внутрішньої легітимації путінського режиму, що Москва не може собі дозволити.

Таким чином, основою поточної стратегії Кремля є заперечення української незалежності та прагнення повернути Україну під свій геополітичний вплив. Це тісно пов'язано з відновленням чинної вертикалі влади та підтриманням внутрішнього соціального контролю над населенням.

Це свідчить про те, що всі стратегії для вирішення конфлікту між Росією та Україною повинні включати не лише військові або дипломатичні аспекти, але й враховувати глибокі культурні та психологічні чинники. Справжні мирні переговори неможливі без зміни основного підходу Москви до статусу України. Однак на даний момент Росія зовсім не готова до таких змін і не має наміру коригувати свою позицію.

Поки Російська Федерація розглядає українську незалежність як "тимчасове явище" і сприймає Україну як складову своєї законної сфери впливу, усі угоди залишатимуться лише на папері і можуть бути легко порушені. Це зобов'язує міжнародних гравців адаптувати свою стратегію: необхідно поєднувати стримування з дипломатичним тиском, що підкріплюється міжнародними санкціями, одночасно активно підтримуючи легітимність української державності на всіх міжнародних форумах.

Те, що Росія ігнорує рівноправну суб'єктність України, доводить: норми міжнародного права залишаються головним інструментом безпеки для держав, які протистоять потужнішим агресорам. Адже відмова Російської Федерації визнавати суверенітет України не лише створює загрозу миру, а й активує глобальні механізми правового реагування, що мають стримуючий ефект, хоч і не завжди миттєво помітний.

Можна стверджувати, що відмова Російської Федерації визнавати Україну як рівноправного учасника міжнародного правового поля є складною проблемою, що об'єднує в собі історичні міфи, імперські устремління, спроби заволодіти українською ідентичністю, нав'язування ідеології "єдиного народу", питання внутрішньої політичної легітимації та сучасні аспекти міжнародних відносин.

Це явище, що пропагує сумнівні уявлення про "російську велич", створює суттєвий бар'єр на шляху до справжнього миру і свідчить про те, що досягти миру лише через військові або дипломатичні домовленості в сучасному світі неможливо. Для цього потрібно визнати правову та політичну рівність усіх учасників. У глобальному контексті це є сигналом для міжнародної спільноти про те, що необхідно поєднувати правові норми, стратегічні підходи та політичну волю для досягнення стабільного і справедливого світового порядку.

На сьогодні можна з упевненістю констатувати, що явище агресивного просування ідеї "російської величі" є не лише складовою частиною ідеологічного обґрунтування війни, а й стає серйозним викликом для сучасної системи міжнародної безпеки. Ця ідеологія, по своїй суті, заперечує принцип суверенної рівності держав, закладений у Вестфальському мирі, і натомість встановлює неоімперську ієрархію, де право на повноцінну участь у міжнародних справах визнається лише для обраного кола "великих держав".

Відтак, будь-яка спроба врегулювання конфлікту виключно через інструменти класичної дипломатії або тимчасові військові компроміси від початку приречена на стратегічну поразку, оскільки вона не усуває коріння агресії - переконаність загарбника Московії у власному винятковому праві визначати долю України.

Стійкий та справжній мир на світовій арені може бути досягнутий тільки за умови, що Москва відмовиться від своєї імперської ідеології та повернеться до принципів правової рівності між усіма учасниками міжнародних відносин. Однак, диктатор Путін і його злочинне оточення навряд чи погодяться на це добровільно.

Для глобальної спільноти це вказує на потребу змінити підхід від неефективної політики "стримування" реваншистської країни — Росії, до активної стратегії захисту міжнародних норм. У такій стратегії юридична відповідальність за порушення суверенітету, економічний тиск та політична воля до ізоляції агресора повинні функціонувати як єдиний, скоординований механізм.

Без фундаментального перегляду політичного та стратегічного підходу до Російської Федерації архітектура міжнародної безпеки залишатиметься крихкою. Оскільки будь-яка стратегія, заснована на ілюзії "повернення до нормальності" тоталітарного режиму Путіна, лише створює паузу перед наступною фазою агресії.

Стабільності світової системи безпеки можливо досягнути лише тоді, коли Росія буде позбавлена статусу "потенційного партнера" і переведена в категорію довготривалої системної загрози, що потребує не діалогу, а технологічної та військової переваги.

Лише шляхом утвердження верховенства права над силовими методами та безумовного визнання суб'єктності кожної нації можна створити основи для стабільного і справедливого світового порядку, який зможе в майбутньому протистояти спробам відродження тоталітарного експансіонізму.