"Я ледь не вдалася до пластичної хірургії через ненависть". Вєста Гунченко розповідає про провокаційні жарті, відплату тим, хто завдає шкоди, та дорослі вистави в театрі ляльок.

Стендап-комікеса, драматургиня, ведуча подкасту та колишня літературна керівниця столичного Театру ляльок Вєста Гунченко не боїться піднімати складні питання. Вона відкрито обговорює випадки ненависті, які майже спонукали її до пластичної операції, пояснює, чому вважає деякі жарти своїх колег безвідповідальними, і ділиться своїм рішенням більше не перейматися через недосконалість української мови.

Напередодні виходу другого сезону психологічного реаліті "Зрадники" на SWEET.TV, в якому брала участь Вєста Гунченко в першому сезоні, OBOZ.UA провів інтерв'ю з нею. Під час бесіди Вєста поділилася подробицями закулісся проєкту, обговорила ціну популярності, український гумор і свій шлях від російськомовного Харкова до стендапу українською мовою.

Вєсто, реаліті-шоу "Зрадники" вже встигло стати однією з найпопулярніших програм в Україні. Ця українська версія нідерландського формату The Traitors, який отримав безліч адаптацій у різних країнах і став справжнім телевізійним феноменом. Якби у вас була можливість за коротку хвилину зацікавити людину, яка ніколи не бачила це шоу, що б ви їй розповіли?

Шоу "Зрадники" часто охарактеризовують як детективну програму, але для мене воно має глибше психологічне забарвлення. Згідно з правилами, на старті гри кілька учасників таємно позначаються як "зрадники", тоді як решта стають "вірними". "Вірні" мають завдання виявити "зрадників" і можуть покладатися лише на свою інтуїцію. Це шоу демонструє, як люди проявляються в закритому середовищі, коли їм потрібно постійно приймати рішення. Я не дійшла до фіналу, оскільки вибула на останньому голосуванні перед ним, залишившись на крок від мети.

Мені було це все цікаво ще й як драматургині. Коли пишеш п'єсу, не потрібно до дрібниць вигадувати, що має статися. Треба створити персонажів, дати їм характер й поставити в такі обставини, які змусять їх діяти. Створити перешкоди, конфлікти - і далі історія починає жити сама. Персонажі ніби самі ведуть тебе за собою. А тепер уявіть ціле шоу, де немає прописаного сценарію. Є лише правила гри та задані обставини. А все інше народжується просто на очах.

Справді, чи немає жодного сценарію? Зазвичай навіть у реаліті-шоу, які виглядають як спонтанні, все ретельно продумано.

Отже, сценарій відсутній. Найбільш захоплюючим є не те, хто стане "зрадником", а поведінка учасників: кого вони почнуть підозрювати, як захищають свої інтереси та шукають істину. Які кроки вони роблять, як вдаються до блефу, підозрюють один одного та намагаються обіграти своїх опонентів.

Я завжди вважала, що добре розумію людей, але тут звичні критерії перестали діяти. Найболіснішим моментом стало те, що я переконала інших учасників вигнати гравця, якого вважала "зрадником". Після голосування виявилося, що він насправді був "вірним". Зізнаюся, я плакала не тільки через нього, а більше через власну помилку, яку побачили всі. Легко бути на видноті, коли все складається на твою користь, коли ти дотепний і впевнений у собі. Але зіштовхнутися зі своїми слабкостями перед мільйонами глядачів виявилося набагато складніше, ніж я могла собі уявити.

Чи є позитивом чи негативом те, що глядачі вже з самого початку усвідомлюють, хто є "зрадниками"?

- Мені здається, добре. Є інші формати, наприклад шоу "Хто кріт?" від тих же нідерландців - воно близьке за духом до "Зрадників", але, хто "кріт", не знають і глядачі. "Зрадники" працюють інакше. Тут важливо не стільки знати, хто "зрадник", скільки дивитися, як люди грають. Це як у шахах: вам же важливо знати, хто грає білими, а хто чорними? От і тут так.

Після перегляду шоу, чи змінилося ваше ставлення до довіри людям — стало її більше чи менше?

Звичайно, більше. Хоча раніше я вже мала певний рівень довіри. Важливо усвідомлювати, що це всього лише гра. Після завершення проєкту наше ставлення одне до одного не погіршилося. Навпаки, багато учасників розвинули дружні стосунки. Я ж не перестаю довіряти своїм друзям навіть після партії в "Мафію" чи покер, чи не так? Але головний урок, який я отримала від "Зрадників", - це необхідність більше покладатися на свою інтуїцію. Наприклад, я довго підозрювала Аню Неплях через її впевненість і зухвалість. Але в глибині душі ніколи не відчувала, що вона насправді "зрадниця". Я просто не прислухалася до своїх власних відчуттів.

Якщо отримаєте запрошення на новий сезон, чи приймете його?

- Із задоволенням. А ще краще - якби колись зробили сезон із найяскравішими учасниками попередніх років. Хоча я вже жартувала продюсерам, що хочу повернутися ведучою (сміється). Насправді це один із найкращих досвідів у моєму житті. Кастинг тривав майже чотири місяці. Дзвінки, анкети, нові співбесіди, розмови з різними редакторами... Після участі в "Хто хоче стати мільйонером?" мене почали активно запрошувати в різні шоу, але більшість із них мені були нецікаві. А от коли я дізналася про концепцію "Зрадників", подумала: "Ух ти, оце хочу!".

Фінальна співбесіда тривала близько трьох годин. Продюсери й психолог навмисно виводили мене на різні емоції, бо хотіли зрозуміти, як поводитимуся в кадрі. Після цієї розмови я була впевнена, що мене взяли. Підписала документи, повернулася додому й усім своїм сказала: "Все, я їду". Минуло три тижні, і раптом приходить повідомлення: "Вітаємо, вас відібрали". Я тоді подумала: "А до цього що було?" (сміється).

Це шоу суттєво змінило моє життя. Я змогла усвідомити свої страхи та внутрішні блоки і, здавалося, подолати їх. Після "Зрадників" я почала інакше дивитися на себе, свою роботу та власні помилки. Я стала більш поблажливою до себе і менше себе картала. Відтоді, як з'явилася на "Зрадниках", я відчула нову сміливість у своїй кар'єрі. Я розуміла, що участь у такому проєкті може суттєво підвищити мою впізнаваність, і це стало одним з основних мотивів моєї згоди. Мої сподівання справдилися: люди все ще впізнають мене на вулиці і діляться своїм захопленням. Кількість глядачів на концертах зросла. Тепер у новому стендапі я навіть жартую про зйомки, і варто лише згадати "Зрадників", як з залу лунає: "Ми дивилися!".

Читання вашої біографії справляє враження, що ви абсолютно не боїтеся змін у житті. Понад десятиліття ви працювали в сфері реклами, реалізуючи кампанії для відомих брендів, потім перейшли до роботи в Театрі ляльок, почали писати п'єси, займаєтеся стендапом і ведете подкаст. Здається, що щоразу ви обираєте нову професію. Що спонукає вас постійно виходити за межі зони комфорту, замість того, щоб залишитися в тому, в чому ви вже досягли успіху?

- Насправді це не були різні професійні повороти. Для мене все це - одна професія, просто різні способи працювати з текстом. У театр я взагалі потрапила випадково. Наприкінці 2021 року провалився проєкт, де працювала PR-директоркою. Мені не заплатили, я залишилася без роботи й мала багато вільного часу. Тоді подруга запропонувала допомогти Театру ляльок із соцмережами. Спочатку це був SMM, потім стала асистенткою директора, а згодом керівницею літературно-драматургічної частини. Потім пішла на курси драматургії й написала першу п'єсу, яку поставили в Луганському драматичному театрі (на той момент він вже був у Сєвєродонецьку). Після цього в мене були й інші постановки, є кілька незавершених п'єс, але поки що вони чекають свого часу, бо я працюю над книжкою.

До мене звернулося видавництво й запропонувало написати роман. Зазвичай автори спочатку пишуть рукопис, а вже потім шукають видавця. А тут усе навпаки - редакторка сама мене знайшла. Я запропонувала кілька ідей, але у видавництві відповіли: "Усе чудово, але ми хочемо романтичну комедію. Ви ж комікеса". І тепер саме її й пишу. От після нашої розмови продовжу працювати над рукописом.

Багато хто вважає, що театр ляльок призначений лише для дітей, але це далеко не правда.

Абсолютно! У пострадянських країнах театр ляльок зазвичай асоціюється виключно з дитячою аудиторією. Проте в інших куточках світу він давно став зрілою формою театрального мистецтва для всіх вікових груп. Більше того, театр ляльок є однією з найдавніших театральних традицій. Саме з вертепів і вуличних постановок розпочався театральний розвиток. Завдяки лялькам можна було сатирично висловлювати критику на адресу влади, чиновників та соціальних недоліків. Лялька давала можливість обговорювати складні теми без ризику, тому спочатку це мистецтво було призначене переважно для дорослих.

Чому ж діти так обожнюють театр ляльок? Відповідь проста: для малечі лялька здається більш реалістичною, ніж дорослий актор. Але ця чарівність не оминає і дорослих. Лялька відкриває можливості для створення на сцені будь-якої реальності: від польоту на драконі до космічних подорожей та зустрічей з фантастичними істотами. У традиційних драматичних театрах, а також у кіно, для цього потрібні великі фінансові вливання, тоді як театр ляльок може втілювати ці ідеї завдяки своїй сценічній умовності.

Тому в усьому світі можна знайти безліч вистав для дорослих, в яких використовуються ляльки. Варто згадати про великі шоу з гігантськими ляльками або складними механізмами. Київський академічний театр ляльок активно розвиває цей напрямок. Коли я вперше відвідала цей театр, у їхньому репертуарі вже була вистава для дорослих "Оскар і Рожева Пані", і таких постановок ставало все більше. Хоча я більше не працюю в театрі, я досі з великим захопленням слідкую за його програмою. Особливо рекомендую "Енеїду". Можливо, я можу бути упередженою, адже сама створила інсценізацію, але щиро пишаюся результатом. Ми свідомо вибрали найяскравіші моменти з твору, що дозволило створити вражаючу постановку: на сцені грають майже всі актори - близько 25, використано величезні маски, ходулі та епічні бойові сцени. Ця вистава призначена не лише для підлітків, а й для дорослої аудиторії.

Я щиро захоплююсь "Синім птахом". Хоча формально це сімейна вистава, дорослі сприймають її зовсім по-іншому. Якщо ви знайомі з творчістю Метерлінка, то розумієте, скільки глибоких філософських ідей, ностальгії та роздумів про людське існування закладено в його творах. Наразі театр готується до свого ювілейного сотого сезону, і кількість вистав для дорослих планується збільшити. Серед новинок — "Чорна Пантера і Білий Ведмідь" Володимира Винниченка, а також новий спектакль "Аліса в Дивокраї", над яким працює запрошений французький режисер. У репертуарі вже є камерна постановка "Украдене щастя". І що цікаво, навіть на дитячих виставах дорослі спостерігають за подіями на сцені не менш захоплено, ніж юні глядачі. Я це бачила не раз. Ось у чому полягає сила театру ляльок: він здатен зачарувати і шестирічну дитину, і дорослу людину. Наприклад, "Троє поросят" йдуть у театрі вже близько 27 років, і кожного разу збирають повні зали.

- Цікаво, Вєста - це ваше справжнє ім'я?

Це справжня історія. Найкумедніше в тому, що мої батьки навіть не думали про будь-яку символіку, пов’язану з ім'ям. Пізніше багато хто почав стверджувати, що Вєста — це римська богиня, але вони не знали про це. У нашій оселі був невеличкий орфографічний словник. Чомусь в кінці, крім самого словника, містився список імен. Тато просто переглядав його в алфавітному порядку, дійшов до літери "В", натрапив на ім'я "Вєста" і вирішив: "Мені це подобається. Назвемо так". Коли батьки вирушили реєструвати мене, їм відповіли: "Такого імені немає". Вони ж заперечили: "Як це немає? Ось воно в словнику". Повернулися додому, принесли його. Працівниці пішли в підсобне приміщення, дістали величезний довідник і довго шукали, але зрештою знайшли "Вєсту". Так я отримала своє ім’я.

Я люблю своє ім'я. Його легко запам'ятовують, і мені це подобається. Якось одна знайома сказала: "Напевно, твій тато тебе не любив". Я засміялася. Насправді все навпаки - мені дуже пощастило.

Разом із мамою, яка є психотерапевткою та сексологинею Юлією Варданян, ви створюєте подкаст під назвою "Я спитаю в мами". Поділіться, будь ласка, кількома деталями про неї.

Чомусь багато хто вважає, що моя мама водночас виконує роль і психотерапевта. Я завжди з усмішкою відповідаю: "Ні, я відвідую свого психотерапевта". Як спеціаліст у психології, я можу оцінювати маму лише через відгуки її клієнтів. Вона ніколи не ділиться інформацією про своїх пацієнтів, але іноді люди самі кажуть: "Я є клієнткою твоєї мами". І я помічала, як після терапії вони справді змінювали своє життя на краще. Проте найбільший вплив на мене справила не стільки її професійна діяльність, скільки те, як вона поводилася як людина, що жила поряд. Мої батьки обидва працюють у психології. Хоча тато не практикував, я з дитинства засвоїла багато аспектів психології завдяки їм. Я розумію різні методи, знаю, як правильно обрати психотерапевта і які можуть виникнути ризики. Наразі психологія набирає популярності, що, з одного боку, є позитивним моментом. Але це також викликає тривогу, адже все більше людей після коротких курсів починають називати себе психологами. Крім того, в Україні досі немає єдиної системи сертифікації для таких спеціалістів.

Крім того, психотерапія вимагає не лише знань, але й досвіду, відповідальності та безперервного самовдосконалення. На жаль, у соціальних мережах можна натрапити на безліч так званих спеціалістів, які пропонують стереотипні або навіть шкідливі рекомендації. Проте, звичайно, існує й чимало дійсно кваліфікованих професіоналів. Я не стверджую, що моя мама — єдина видатна психологиня, але її підхід мені дуже імпонує. Ми можемо обговорювати будь-яку тему, навіть ту, що, здавалося б, вже вичерпана, і вона завжди знаходить новий і несподіваний погляд на ситуацію.

- Ви з мамою дуже відверто у своїх програмах говорите навіть про секс. Складається враження, що між вами абсолютна довіра. Так було завжди? Мама була для вас насамперед подругою?

Не можу стверджувати, що мама завжди була моєю подругою. Навпаки, у дитинстві дитині більше потрібні батьки, а не друзі. Батьки повинні встановлювати кордони, забезпечувати підтримку і відчуття безпеки, бути дорослими, на яких можна покластися. Якщо вони занадто рано стають друзями, це може мати негативні наслідки. Проте з віком стосунки змінюються. Мені незабаром 40, а мамі - 63. Якщо обмежитися лише моделлю "мама - донька", наше спілкування може стати поверхневим. Тому ми свідомо працюємо над поглибленням наших стосунків. Нам подобається обговорювати книги, психологію, життєві ситуації, а також разом створювати подкаст. Що стосується теми сексу, то тут також існують чіткі межі. Ми відкрито говоримо про це як про явище, оскільки не вважаємо цю тему табуйованою. Проте я ніколи не ділюся з мамою подробицями свого особистого життя. Це залишається за межами нашого спілкування.

- Публічність сьогодні майже завжди означає ще й хейт. Ви розповідали, що після одного сольного концерту, на якому вийшли на сцену в сукні з глибоким декольте, через злісні коментарі про ваші груди плакали два місяці. Як вам вдалося навчитися захищатися від таких речей? Чи й досі боляче, коли читаєте образи?

На даний момент вже ні. Але колись це було просто нестерпно, особливо коли йшлося про мою зовнішність. Худа, стара, груди не такі... Чого тільки не писали! Я могла годинами стояти перед дзеркалом, задаючись питанням: "Чи є щось не так зі мною?" Через критику я майже наважилася на пластичну операцію. Ми часто обговорюємо це з колегами: коли стаєш публічною особою, прагнеш бути поміченим. Проте не розумієш, що разом з увагою приходять і жорстокі коментарі. Я чомусь думала, що люди будуть дивитися на мене лише добрими очима...

Мені суттєво допомогло, що я не приховувала своїх переживань. Я відкрито ділилася ними з мамою, викладала свої думки у соцмережах, а згодом навіть включила цю історію про груди у свій стендап. Я щиро вірю, що комедія може стати потужним інструментом для того, щоб пережити складні моменти і перетворити їх на щось, що більше не має над нами контролю. Найскладніше в таких ситуаціях - не просто розуміти, що думки сторонніх не повинні впливати на твою самооцінку, адже це ми всі знаємо. Найважче - це дійсно в це повірити. Наприклад, мені зовсім не полегшує ситуацію пояснення: "Вони пишуть це, бо самі несчастні". Чесно кажучи, мені не цікаво, чому люди залишають образливі коментарі.

Справа в тому, що наш мозок реагує на образливі висловлювання, навіть якщо ми усвідомлюємо їхню неправомірність чи безпідставність. Це підтверджують результати досліджень. Якщо людині спочатку скажуть: "Зараз я буду говорити неправду", а потім почнуть її образливо критикувати, мозок сприйме ці слова як напад. Тому відчувати гнів або образу через ненависні коментарі — цілком природна реакція. Був час, коли я спеціально намагалася дратувати людей, які викликали у мене негативні емоції. Я можу бути дуже гострою на слово, якщо захочу, адже для цього мені вистачає як інтелекту, так і дотепності. Моя мама називає це "виводити на чисту воду свою психопатичну сторону". З часом я зрозуміла: навіщо мені переглядати тисячі коментарів під відео, яке має мільйон переглядів? Чого я сподіваюся знайти? Конструктивної критики там точно не буде. Для цього у мене є коло людей, думка яких для мене важлива. І саме їхня оцінка є найбільш цінною.

До речі, я мала розмову з Віктором Гевком, який очолює "VIP-Тернопіль", коли вони починали своє шоу на Новому каналі. Тоді я запитала, чи не турбує їх можливість невдалих жартів, адже іноді можна ненавмисно перейти межу й опинитися в центрі скандалу. Він пояснив, що перед кожним випуском вони демонструють матеріал спеціально створеній групі, яка допомагає оцінити, чи можуть якісь жарти стати проблемними.

Цей підхід дійсно заслуговує на увагу. Насправді, це і є суть фокус-групи. І в мене є цікава історія, пов'язана з цим. Є у "VIP-Тернопіль" Тарас Стадницький, відомий також як Володька. Хоча ми й не були знайомі, наші професійні кола перетиналися. І раптом він написав мені у Facebook: "Сидів із друзями, і вони стверджували, що в Україні немає якісного стендапу. Я показав їм твій виступ, і вони змінили свою думку". Це було дуже приємно почути. Найсмішніше, що я майже не дивилася "VIP-Тернопіль" і чомусь асоціювала їх із "Дизель Шоу". Але потім ми з Тарасом почали спілкуватися, і він поділився своїми літературними спробами. Я була вражена його талантом — він надзвичайно чуттєва та глибока особистість. Якщо ознайомитися з його дописами чи оповіданнями на Facebook, можна помітити, як вони дійсно якісні. Я написала йому: "Боже, читаю, це справжня насолода для душі". Після цього вирішила все ж таки переглянути "VIP-Тернопіль". Ми з чоловіком включили передачу, і я знову була здивована. Так, це простий гумор, але він щирий і не принижує.

- У контексті "Дизель Шоу" згадується один із промороликів, у якому звучав жарт: "Це ТРЦ". - "Так-так, головне, що не ТЦК". І якось було зовсім не смішно.

Зараз ми зробимо короткий огляд теорії комедії. Ви можете сказати: "Це не викликає сміху". Але я заперечу: смішно. Адже кожен жарт має свою структуру, і в даному випадку вона функціонує. Інша справа - кому це здається смішним. Якщо жарт викликає сміх у цільової аудиторії, значить, він справді спрацював. Проте, скажу відверто, мені це також не здається смішним. Ми усвідомлюємо проблеми з територіальними центрами комплектування, труднощі мобілізації та те, як російська пропаганда експлуатує цю ситуацію. Тому подібні жарти у нас не викликають усмішок. Але для тих, на кого вони розраховані, вони можуть бути ефективними. Моя критика таких жартів стосується іншого: вони є безвідповідальними. Вони фактично підживлюють наративи ворога. І тут справа вже не в гуморі, а в моральній відповідальності коміка.

Ми часто дискутуємо з колегами, чи є сміх основною метою комедії. На мою думку, це не так. Сміх — це лише засіб. Якщо комік готовий йти на все, щоб розсмішити аудиторію, він стає її заручником. Коли публіка починає визначати, над чим і як слід жартувати, поступово знижується рівень критичного мислення, смаку й вимог до якості. Це, в свою чергу, негативно позначається не лише на комедії, а й на кіно, музиці та культурі в цілому.

Я впевнена, що смак окремої особи зазвичай перевищує смак маси. Ми можемо бути досить вимогливими, проте, опинившись у натовпі, де тисячі людей сміються з якогось жарту, ми, скоріше за все, піддамося цій атмосфері. Це звичайний психологічний процес. Саме з цієї причини комік має чітко відчувати межі. Він повинен розуміти свою аудиторію і прислухатися до її потреб. Але це не означає, що для досягнення сміху можна говорити будь-які речі. Комік несе відповідальність за те, що він передає з сцени.

У моєї аудиторії теж є свої сподівання. Наприклад, в рамках нашого книжкового шоу глядачі часто очікують, що ми будемо читати еротичну літературу. Проте мені, можливо, цікавіше обговорювати інші теми. Водночас я усвідомлюю, що тексти на сексуальну тематику частіше викликають сміх і краще резонують із публікою. Тобто, певною мірою, я все ж намагаюся йти на компроміс. Однак, на мою думку, важливо поступово виховувати аудиторію. Тут виникає ще одна проблема: якщо проєкт має комерційний характер, то спроба підняти планку чи змінити смаки глядачів часто обертається фінансовими витратами з мого боку. Адже щойно люди перестають реагувати на звичні жарти, вони можуть більше не купувати квитки.

Яке ваше ставлення до інциденту з жартом Ольги Мартиновської під час розмови з Машею Єфросиніною? Здається, вона намагалася емоційно поділитися своєю історією, і навряд чи серйозно мала на увазі, що перекидала кошенят через будинок.

На мою думку, це є редакційна помилка. Адже важливо зауважити, що це був запис, а не пряма трансляція. Ви, як журналістка, добре знаєте, що процес створення будь-якого матеріалу має кілька ключових етапів. Перший з них — це підготовка запитань. Другий — під час самої бесіди. Якщо гість висловлює свою думку не зовсім коректно, можна зупинити запис і запитати: "Ви дійсно маєте на увазі, що кидали кошенят через вікно?" І якщо у відповідь прозвучить: "Ні, звісно. Це просто родинний жарт, як казала моя бабуся", — з'являється можливість пояснити, про що йдеться насправді.

Є ще одна важлива стадія - монтаж, коли команда переглядає запис. У зв'язку з цим у мене виникає питання до Маші Єфросиніної та її команди. Чи дійсно ніхто не усвідомлював, що ця фраза може викликати настільки потужну реакцію? Адже в команді працюють професіонали. Тому важко повірити, що цей фрагмент потрапив у фінальну версію випадково. Принаймні, хтось мав би запитати: "Чи не стане це проблемою після виходу в ефір?" Якщо таке питання не виникло, це справді дивно.

Вважаю, що навіть якщо Ольга Мартиновська намагалася б потім пояснити: "Ні, я зовсім не це мала на увазі", - було б вже запізно. Подивіться, як сучасне кліпове мислення впливає на сприйняття інформації. Люди фокусуються лише на одному фрагменті, хтось вирізає найбільш резонансну частину, і вона миттєво розповсюджується в соцмережах, а 90% глядачів навіть не потрудяться переглянути повне інтерв'ю або з'ясувати контекст. Величезна аудиторія не має мети захищати тебе. Її завдання полягає в тому, щоб виявити помилку і, образно кажучи, обрушити на тебе критику. Тому не можна сподіватися, що слухачі самі зможуть знайти правильний контекст або будуть до тебе поблажливими. Про це варто турбуватися особисто.

- Чому, на ваш погляд, досі популярні "Квартал 95" і "Дизель Шоу", які не раз потрапляли в скандали з недоречними жартами?

- Почуття гумору у всіх різне. Це як зі смаками: комусь подобається солодке, комусь - солоне. Ви ж не скажете людині, що в неї немає смаку, лише тому, що її вподобання не збігаються з вашими. Із гумором так само. Інше питання - звідки цей смак береться. Почуття гумору формується ще в дитинстві: тим, як жартували в родині, що було нормою в оточенні, які книжки читали. Я, наприклад, нещодавно зрозуміла, що майже всі мої улюблені дитячі книжки були англійськими - "Вітер у вербах" Кеннета Грема і так далі. І подумала: це багато пояснює в моєму почутті гумору.

Проте існує ще один фактор, який впливає на наше сприйняття гумору — це наш життєвий досвід та власні переконання. Наприклад, коли ви чуєте анекдот про "тупу білявку" або про те, що всі чоловіки завжди зраджують, і ваші уявлення про світ суперечать цим стереотипам, вам може бути не смішно. Ви сприймаєте це не як жарт, а як загрозу для певних цінностей. Сміхи під час виступів "Квартал 95" або жартів "Дизель Шоу" відбуваються тому, що вони не викликають опору у глядачів, адже вписуються в їхню уяву про реальність.

З'являються нові покоління, які з юних літ слухають жарти про "недалекі білявки", "недоумкуватих жінок" або представників певних соціальних груп. І потім дивуємося, чому ці стереотипи продовжують існувати. Вони стають найпростішим матеріалом для жартів. Це вже готовий контекст, який миттєво впізнають. Досить почати з фрази: "Заходить білявка до бару..." — і слухачі розуміють, чого очікувати. Набагато складніше не піддаватися стереотипам, а переосмислити їх, порушити очікування. Такий підхід до гумору приваблює меншу аудиторію, і це означає ризик втратити частину прихильників. Багато коміків не готові прийняти цей виклик.

Ваш колега з гумору Фіма Константиновський ділився своїми переживаннями щодо переходу на українську в стендапі. Він дуже хвилювався, що може втратити свою миттєву реакцію при жартуванні та відповідання на репліки. Чи стикалися ви з подібними страхами? Якщо українська завжди була вашою рідною мовою, тоді це питання неактуальне.

Ні, моєю рідною мовою була російська. Я народилася в Харкові і вперше почула українську мову в повсякденному спілкуванні приблизно в 15-16 років. Моя родинна історія досить різноманітна. Частина моєї сім'ї взагалі не з України. Моя бабуся з материнської сторони походить з Мордовії — їхню родину колись розкуркулили, і вони переїхали на Далекий Схід. Мій дідусь виріс у Вірменії: його мама була росіянкою, яка там вийшла заміж. Отже, по цій лінії родина точно не має українських коренів.

По батьковій лінії історія зовсім інша. Прізвище Гунченко має козацьке коріння. В сім'ї зберігали спогади, що мій прадід спілкувався українською мовою, хоча я не мала можливості його знати. Моя бабуся вела розмови російською, але згодом я усвідомила, що в її мовленні було чимало українізмів. Вона вживала слова на кшталт "репнув", "буряк" та інші терміни, що мають українське походження.

Я українську знала з дитинства. Коли мама ще навчалася в школі, її батьки могли відмовитися від вивчення української, але бабуся сказала: "Навіщо?" Мамі дуже подобалася українська, вдома були книжки цією мовою. Потім, у 16 років, я вступила до Могилянки, де українська була природним середовищем. Тобто мовою я володіла, але в повсякденному житті ще довго говорила російською. Якщо зараз переглянути мої старі дописи в соцмережах, це видно. А от приблизно з 2018 року повністю перейшла на українську. А коли прийшла в стендап, навіть не виникало думки жартувати російською. У мене навіть була така внутрішня звичка: щойно на мене спрямовували камеру, автоматично починала говорити українською. Інша справа, що свого часу моя українська була доволі академічною. А тепер, що більше я нею спілкуюся, то більше вона "засмічена". І мене це не лякає, бо жива мова завжди сильніша за правила.

Не пропустіть на OBOZ.UA ексклюзивне інтерв'ю з телеведучим Юрієм Горбуновим: дізнайтеся, як йому вдалося залучити Шона Пенна до свого фільму, чому він конфліктує з Бокланом та які справжні обставини його шлюбу з Осадчою.