"Лише за дві хвилини перебування на території зруйнованої ЧАЕС я отримав еквівалент двох річних доз радіації..."

фахівців, які ціною свого життя і здоров'я приборкали аварію, масштаби Чорнобильської трагедії не стали вселенськими. Але досі дає про себе знати. Не тільки за медичними показниками. Багато людей, які тоді йшли у самісіньке пекло, нині залишилися без належної уваги. Чорнобильців вражають бюрократичні "мілірентгени"... Про реальну й "кабінетну" радіацію -- у нашій розмові з ліквідатором найбільшого техногенного лиха у світі Ярославом Мухою, жителем Миколаєва, що над Дністром

Замість п'яти отриманих рентгенів записували 0,5...

Перед тим, як потрапити до Чорнобиля, він, закінчивши інженерно-будівельний факультет Львівської політехніки, займався прокладкою доріг у Криму. На Львівщині він створив першу газову заправку в західних регіонах України поблизу Стрия, а пізніше обіймав посаду головного інженера в управлінні виробничо-технологічної комплектації тресту "Розділхімбуд". А згодом...

— 2 квітня 1987 року у мене з’явилася донька, а хрестини призначили на 2 травня, — розповідає Ярослав Леонідович у розмові з кореспондентом "Високого Замку". — Напередодні цього важливого дня мене викликали до військкомату як офіцера запасу і повідомили, що мене відправляють "ви ж самі розумієте куди". Отже, у неділю ми провели обряд хрещення нашої малечі, а в понеділок я вже вирушив у Нову Радчу, на кордон Житомирської та Київської областей, де на той час дислокувався окремий полк хімічного захисту Прикарпатського військового округу.

Як старший лейтенант я отримав призначення на посаду командира взводу. Мій попередник, лейтенант із Коростеня, вже мав досвід у зоні, де разом зі своїми підлеглими отримав небезпечну дозу радіації. За тиждень після вступу на нову посаду мене підвищили до командира роти, відповідальної за дезактивацію об'єктів.

У мене було сто підлеглих та 102 одиниці техніки, серед яких автомобілі, екскаватори, грейдери, бульдозери і скрепери. Наша рота займалася дезактивацією заражених будівель і об'єктів у Прип'яті, а також виконувала роботи на території третього та четвертого енергоблоків АЕС. Ми очищали дах третього блоку, а згодом і дах машинного залу четвертого. Крім того, я брав участь у роботах із захоронення "Рудого лісу", який постраждав від радіації.

Щоб краще зрозуміти суть нашої роботи, нагадаю деякі важливі деталі. Після вибуху четвертого енергоблоку було зірвано бетонну кришку вагою тисяча тонн, і радіаційні уламки в основному розлетілися в напрямку трьох сусідніх енергоблоків. У четвертому блоці рівень радіації досягав 50 рентгенів, тоді як в інших районах він міг сягати десятків тисяч рентгенів. Варто зазначити, що 100 рентгенів поглинутої дози вже викликає променеву хворобу!

Перед тим, як вийти на дах Чорнобильської АЕС, нам видавали дозиметри-накопичувачі, які спочатку фіксували рівень радіації на позначці 24 рентгени. Після повернення показники піднімалися до 29 чи навіть 32 рентгенів. Таким чином, ми отримували додаткові 5-7 рентгенів. Проте, у документації всім записували лише... 0,5 рентгена. Це була максимально допустима річна доза опромінення для працівників атомних станцій (для порівняння, це в 10 тисяч разів перевищує теперішній фон радіації на вулиці), а також максимальна доза, яку можна було отримати за день у той час. У 1986 році дозволялося "набирати" до 2 рентгенів... Більше документувати було заборонено, оскільки це могло викликати серйозні скандали через переопромінювання.

Який час займав ваш робочий день у Чорнобилі?

В основному, процес триває близько двох хвилин. Та траплялося, що затримувався й на 20 хвилин. За цей період я отримав еквівалент двох річних доз радіації.

-- У чому полягала ваша робота?

-- Перед її початком нам видавали чистий робочий одяг. Чеським ліфтом (якщо не працював -- то сходами) піднімалися на висоту 70 метрів. В окремій кімнаті додатково надягали на себе спеціальні захисні фартухи. Брали лопати, рукавиці і йшли на об'єкт. Спочатку очищали дах від уламків четвертого реактора і того, що вивергалося з нього. Були такі великі шматки, що довелося нести їх удвох. У перші дні це сміття скидали у провал реактора. А потім, коли його замурували, вантажили уламки у мішки, вивозили у радіаційний могильник Підлісне.

Через дві хвилини роботи лунала сирена, і ми бігли назад. Скидали із себе фартухи, мчали вниз, де заміряли радіацію. Якщо весь одяг "зашкалював", його викидали набік, ми стояли голі. Милися у душовій, доки японські дозиметри не перестали показувати червоний рівень небезпеки на тілі. Пригадую, після очистки однієї з кімнат ми милися біля двох годин, але так і не досягли норми.

Використані речі інші складали в пакети і вивозили на звалище. А ми тим часом прямували до автомобіля, щоб втамувати свою неймовірну спрагу мінеральною водою "Боржомі". Щодня медичні працівники брали у нас аналізи крові. Якщо в зразках виявлялося підвищене число лейкоцитів, співробітника відстороняли від роботи. Після однієї "важкої" зміни на даху ЧАЕС я був змушений пропустити 11 днів. Результати аналізів ніяк не хотіли покращуватися.

Загалом я відвідував Чорнобильську АЕС 23 рази, з яких 11 разів працював безпосередньо на даху.

Серед приємних спогадів тих часів – їдальня, що діяла в нашій військовій частині. У ній трудився колектив з львівського ресторану "Москва", який забезпечував нас сервісом на справді високому рівні.

Лікар вагався наблизитися до мене...

-- Як почувалися після такої робочої зміни на реакторі?

-- З моєї пам'яті стерлися два чи три тижні, події яких зовсім не пам'ятаю. Коли виходив з даху, в роті була така сухість, ніби чотири дні нічого не пив. Організм був зневоднений. На даху був настільки дрібний пил, що жодні респіратори його не затримували, він потрапляв у середину нас.

Пам'ятаю, як після роботи завітав до клубу, де планували показувати фільм "Весілля у Малинівці", але насолодитися переглядом не вдалося. Усі присутні так сильно кашляли, що звуки з екрану були просто нечуйними. Радіаційний пил, що заполонив повітря, завдав шкоди бронхам і легеням людей. У мого товариша, прапорщика Миколи Барана з Рівненщини, через це з'явилася виразка, почалася кровотеча, і його терміново забрали. Єдине лікування — таблетки від кашлю за копійки.

На лікарняному перебував без двох днів два місяці. Жодного серйозного медичного обстеження не було проведено. Надали день або два відпустки — і знову на роботу!

Я працював до обіду, а потім закривав кабінет і був змушений відпочити хоча б годину – мій організм був настільки втомлений після роботи на Чорнобилі.

На лімфатичних вузлах з'явилися такі випуклості, що я не міг натягнути ані сорочку, ані штани. Дотик до них був неможливим — біль був просто нестерпним.

Після того, як я помив голову, вся ванна виявилася в волоссях. Здавалося, що це безнадійно. Але з часом все прийшло в норму.

У рік, коли сталася аварія, з 1180 приміщень третього та четвертого блоків, які потребували дезактивації, нам вдалося очистити лише 80. В той час, як понад 1100 приміщень було оброблено в 1987 році. До липня ми завершили основні роботи.

Найяскравіше моє враження -- від відвідин лікарні у райцентрі Поліському. Мені сказали, що там є іноземний апарат -- лічильник випромінювання людини, який виявляє внутрішні зараження. Прийшов туди, лікар запитує, де працюю. Кажу: на реакторі. "На самому реакторі?" -- "На самому даху". Після цього лікар боявся до мене підійти, тримався на відстані. Після обстеження іноземний апарат надрукував кольорову картинку. Показувала наявність у моєму тілі всіх хімічних елементів таблиці Менделєєва. Шкода, що не взяв той знімок собі на пам'ять...

Найяскравіше в пам'яті залишилися очі місцевої бабусі, якій було 70 років. За 15 копійок вона пропонувала банку з полуницями. Я усвідомлював, що їх не слід вживати, але її слова і погляд вкарбувалися в мою пам'ять: "Хлопчики, я вірю, ви все зробите, і ми скоро повернемося додому...". Ці очі супроводжують мене все життя.

Я придбав ягоди, але згодом їх викинув. Бабуся не стала б просто так брати гроші.

Після Чорнобильської катастрофи я звертався за цеглою, але отримав відмову...

-- За два роки я трохи відійшов від Чорнобиля, -- продовжує Ярослав Леонідович. -- На моє запитання про його наслідки полковник медичної служби казав: "Якщо доживете до 50, будете дуже щасливими...".

Після всіх цих подій я вирішив не зважати на минуле і просто зайнявся своїми справами. Мені навіть запропонували нагороду у вигляді Грамоти Верховної Ради, але я відмовився, обравши натомість просту подяку за свою працю. Сподівався, що мені виділять дефіцитну цеглу для будівництва, адже поки я був на ЧАЕС, мої батьки заклали фундамент нашого дому. Проте цегла так і не дійшла до мене, сказали, що потрібно було звертатися раніше. Моя діяльність була визнана вже в незалежній Україні, і я отримав орден "За заслуги" ІІІ ступеня.

Запитуєте про моє лікування — та я ж навіть не знав, що маю проблеми! Під час роботи на реакторі у мене з'явилася ранка на нозі, десь, мабуть, це був бета-опік. Було важко ходити, знайти зручне взуття. Ця ранка загоїлася лише в 2000 році. У радянський період ніхто особливо не дбав про здоров'я чорнобильців. Тоді в СРСР відбувся землетрус у Спітаку та ще безліч інших серйозних проблем. Але було одне, що мене приємно вразило: за два місяці роботи в Чорнобилі я отримав зарплату, еквівалентну піврічній. Кожні дві хвилини моєї праці оплачувалися, як тиждень роботи. Я зрозумів, що прості гроші в Радянському Союзі просто так нікому не платили.

Яким чином соціальні служби сьогодні реагують на тих, хто колись надавав підтримку тій бабусі з полуницями?

Текст виглядає так, наче він розповідає про ситуацію, де нагороджують тих, хто не заслуговує на це, і карають невинних. Чорнобилець — це не лише той, хто безпосередньо працював на ЧАЕС чи брав участь у будівництві саркофага. Це також люди, які просто заїжджали в зону, привозили туди курчат для продажу. Водночас, мешканці села, які прожили там багато років, отримують статус "потерпілих", без жодних додаткових привілеїв. Є навіть випадки, коли водій привозив документ про відрядження для свого начальника, а той, скориставшись новим законом, підписував його з датою 9 травня, отримуючи інвалідність і чорнобильську пенсію. Липових чорнобильців чимало, але ніхто з них не дає інтерв'ю, адже, на відміну від інших, їм немає що розповісти.

Я пам'ятаю один випадок. 28 травня 1986 року десять водіїв цементовозів з Миколаєва прибули до реактора. Того дня цемент чомусь не приймали, і вони опинилися там вперше, нічого не підозрюючи. Вони розташувалися на відстані близько десяти метрів від воріт, вийняли свої "тормозки" з післявеликоднього столу і почали обідати. Жоден з них не отримав попереджень про можливу небезпеку. У водіїв навіть не було дозиметрів. На жаль, жоден з цих десяти чоловіків не дожив до 50 років. Вони не отримали інвалідських посвідчень, адже, щоб зафіксувати "чорнобильські" захворювання, потрібно було зробити це в перші п’ять років після аварії на ЧАЕС. Інакше зараз отримати статус інваліда, пов'язаний із Чорнобилем, практично неможливо...

Щороку кожен водій проходить медичний огляд. Якщо б у тих, хто працював у Чорнобилі, виявили підвищений тиск або інші захворювання, їх негайно усунули б від виконання обов'язків. Але що сталося б із тими молодими чоловіками в такому випадку?

Як представник громадської організації чорнобильців я є членом комісії при обладміністрації, яка визначає статус тих, хто був ТАМ. Я у цій комісії для того, щоб підтвердити, що було, а чого не було. От приїхав до нас чоловік, все життя провів на заробітках, а зараз стверджує, що є чорнобильцем. Виявилося, у 1987-1988 роках був солдатом-строковиком. У нього немає документів, що був у Чорнобильській зоні. Але суд, який ніколи не запрошує експертів, сказав, що він -- чорнобилець. І ми мусимо виконати рішення суду.

Наші чиновники зовсім не розуміють, про що йдеться, що саме сталося у 1986-1990 роках. А мали би знати! Бо один міліграм плутонію -- смертельна доза для людини. А на ЧАЕС під час вибуху було 80 кг плутонію. Не важко порахувати, що цього вистачить на 8 мільярдів смертей. А ще -- цезій, стронцій, америцій тощо. На ЧАЕС залишилося стільки радіоактивного пороху, що можна п'ять разів умертвити населення всієї Землі...

Особи, які виконували свою діяльність на виробничому майданчику поряд із реактором, піддавалися найбільшим небезпекам. Однак, на сьогоднішній день компенсації не враховують рівень ризику. Наприклад, водій асенізаторної машини отримує довідку, що його зарплата дорівнює доходу прем'єр-міністра, і в результаті йому нараховують величезну пенсію.

Які організації недостатньо виконують свої зобов'язання для забезпечення соціальної справедливості?

-- Бувало, якийсь чоловік привіз у чорнобильську зону труси, в яких ми працювали на станції. За той один день відрядження чорнобильської пенсії у нього не буде. Тоді придумує собі захворювання і пов'язує його з Чорнобилем. Наприклад, гіпертонію, яка є у кожного третього. На основі цього комісія правдами-неправдами визнає його чорнобильцем. І згодом через отой один день поїздки з трусами до Чорнобиля отримує 18 тисяч грн інвалідської пенсії! А той, що два тижні перебував у самому епіцентрі, виносив радіаційні уламки, залишився при своїх інтересах. Знаю водіїв, які возили під реактор цемент для спорудження захисної стінки, -- зараз отримують лише 4200 грн.

Треба змінювати закон! На сьогодні, за словами голови комітету Верховної Ради Галини Третьякової, на виконання рішень суду потрібно понад 100 мільярдів. І цей потік судових рішень не зупиниться. Я кілька разів готував законопроєкти для Верховної Ради. Один з них уже було взяли до розгляду. На тім і стало...

До 40-річчя катастрофи на Чорнобилі можна було б ухвалити адекватний закон для чорнобильців. При визначенні пенсійного забезпечення на перше місце слід було б ставити не ступінь інвалідності чи розмір заробітної плати за основним місцем роботи, а конкретну локацію та тривалість роботи у Чорнобилі. Для наочності, доза опромінення під час комп'ютерної томографії (КТ) зазвичай коливається в межах від 1 до 10 мЗв (мілізіверт), що відповідає від 0.1 до 1 бера (біологічний еквівалент рентгенівської дози) за одне обстеження, залежно від зони сканування, ваги пацієнта та типу апарату. Тим часом, тисячі людей "жахливо захворіли" навіть від менших доз... Слів не вистачає. Не вистачає також совісті і розуму деяким особам.

Мій син зараз воює на фронті. На нього і його хлопців у державі бракує коштів. Але їх вистачає на фіктивних пільговиків. У тому числі - з чорнобильськими посвідченнями. Доходить до трагікомічного. В суд звернувся чоловік з довідкою про те, що він 14 днів просидів... на гауптвахті у Чорнобилі. І суд визнає його чорнобильцем. Чоловікові виплатили понад мільйон при тодішньому курсі 5 гривень за долар.

Прагну співпрацювати з тими, хто бажає привнести справедливість у наше законодавство. Вірю, що такі люди існують.