Режисерка Світлана Олешко: «Можу виступати на одній сцені лише з мертвим росіянином»

Світлана ОЛЕШКО, 49 років, режисерка театру ”Арабески”. Народилася 5 червня 1973-го в Харкові в родині технарів-­інтелігентів. Закінчила Харківський націо­нальний університет імені Василя Каразіна за спеціальністю ”Російська мова та література”. Навчалась у пересувній академії виконавських мистецтв у Нідерландах і мистецькій школі стратегічного менеджменту у Словаччині. Стажувалась у Польському інституті театру. Засновниця, директорка та режисерка театру ”Арабески”. З 1993-го по 2019 рік обіймала посаду наукової співробітниці Харківського літературного музею. Перший чоловік – поет, письменник та громадський діяч Сергій Жадан. Мають сина – 26-річного Івана, він – історик-медієвіст. Другий чоловік – музикант та актор Місько Барбара, раптово помер у жовтні 2021 року. Живе в Харкові. Тимчасово перебуває у Варшаві, Польща.

Коли декілька мільйонів українців повернеться додому з Польщі, то вони становитимуть велику силу. Люди зрозуміють, що хочуть змін, і вимагатимуть їх, – каже режисерка Світлана Олешко

Як отримали прихисток у Польщі?

Я зовсім не мала наміру залишати Харків, хоча і тримала зібрану тривожну валізку з документами-зарядками-павербенками ще з 2014 року. Коли живеш у прифронтовому місті, як-от Харків, що свого часу прийняло 300 тисяч біженців із Донбасу, то чітко розумієш: божевільний сусід будь-якої миті може викинути все що завгодно. Але так хотілося залишатися вдома, творити, а не воювати. Тиждень витримала під бомбами: як багато хто, думала, що можна буде це перетерпіти. Однак коли почалися обстріли на моїй вулиці, то ми з сестрами покидали в машини всіх – дітей, батьків, собак – і поїхали до Львова. Діставалися тиждень. Уже там до мене зателефонував директор “Польського театру у Варшаві” Анджей Северин, який приїздив на Майдан, грав виставу в “Арабесках”, і сказав: “Маєш роботу й житло. Приїзди”. Так я опинилась у Варшаві. Символічно, що вперше співпрацюю з державним, як тут кажуть, публічним театром. На батьківщині навпаки намагалася їх принципово оминати, була завжди незалежна. –

За кілька місяців до початку нової хвилі агресії ви брали участь у конкурсі на посаду директорки Харківського театру російської драми. Навіщо?

Це був політичний жест-попередження. Розуміла, що мене ніхто не обере, й не хотілося з ними мати справу. Але потрібно було звернути увагу, що в нас на кордоні стоїть вороже військо, яке “прийде визволяти”, оскільки тут є російський театр. Важливо було це озвучити в публічному просторі. У мене хотіли забрати цю можливість, не допустити до конкурсу, посилаючись на відсутність сертифіката зі знання української мови. Якась маячня, втім своєю тупістю влада привернула медійну увагу до цієї історії. –

У результаті після 24 лютого колектив зробив заяву, що вони не хочуть бути російським театром. Водночас просять зберегти в назві їхнього закладу “імені Пушкіна”.

У чому логіка продовжувати чіплятися за ім’я імперського поета?

Я не знаю, скільки ще бомб треба скинути на територію України, щоб ці люди зрозуміли: пушкіни, лєрмонтови, булгакови – це маркування імперіями колоній. І я певна, що ті актори-пушкіністи насправді їхніх творів і не читали, цим займалися здебільшого славісти. Я за першою освітою – філолог. Усю цю літературу студіювала і маю стільки вражень – закликаю перечитати. Там усе є про зверхність, колонізаторство, цю загадкову “русскую душу”, яка здатна лише ґвалтувати, вбивати та грабувати. Російська література, особливо ХІХ століття, про це докладно повідомляла. Але я не розумію, кому потрібні ці знання? Вони не є універсальними й нікого не збагачують. Ми й без книжок бачимо, на що росіяни здатні. Для мене тепер російська музика – звуки бомбардувань і літаків, що їх я чула в харківській квартирі. –

Пушкіни, лєрмонтови, булгакови – це маркування імперіями колоній

Перетинаєтеся в Польщі з російськими діячами культури?

Вони сидять тихо, їх майже не видно. Розуміють, наскільки тут шалена підтримка українців. Не пам’ятаю жодної вистави в польському театрі, щоб наприкінці не підняли українського прапора. Є такий російський драматург Іван Вирипаєв, мені пропонували виступ з ним на одній сцені. Я відмовилася, бо можу виступати на одній сцені лише з мертвим росіянином. Більше з ніяким. Попри те, що російські митці роками живуть за кордоном, вони не втрачають імперського лоску та продовжують розмови про те, що “культура ні в чому не винна”. Є одиниці, кому соромно. Але й вони мають усвідомлювати, що їхня культура не виконала свого завдання – не зробила суспільства кращим, а навпаки сприяла негативній селекції народу-виродка. На щастя, в Польщі все розуміють правильно, вони чудово пам’ятають вірш Пушкіна полякам, що за сутністю повторює послання Бродського Україні. –

Чи поновили діяльність харківські митці?

Частина акторів театру ляльок, що постраждав від бомбардувань, продовжує грати в метро, госпіталях. Повернувся художник Гамлет, який працює з “пораненими” будівлями Харкова. Сергій Жадан постійно там із концертами, відбуваються поетичні вечори за його участі. Митцям довіряють більше, ніж владі, й вони розуміють свою відповідальність перед людьми. –

На жаль, від офіційного керівництва міста чути тільки звіти про посаджені клумби, інші культурні проєкти їх не бентежать.

Насправді вони багато роблять для відновлення інфраструктури Харкова, ремонту доріг, ТЕЦ. Однак усі методи комунікації залишилися разом із кернесівською командою. Колишня інертність у зміні назв вулиць – це позиція влади. Завжди є певний відсоток людей, який на неї орієнтується. Голос влади важливий під час війни. Коли повернемося, то працюватимемо над змінами. А ми хочемо повернутися. У Польщі й раніше не бракувало українців, але здебільшого заробітчан, які були націлені закріпитися на новому місці. Тепер декілька мільйонів українців приїхали й хочуть додому. Коли вони повернуться, то становитимуть велику силу. Це буде значне переродження, люди зрозуміють, що хочуть змін, і вимагатимуть їх. Салтівка буде зовсім інша. Нарешті ми збудуємо той п’ятий Харків. –

Харків нині нагадує Варшаву 1944 року

П’ятий Харків – це мрія мовознавця Юрія Шевельова. Це Харків, у якому реалізовано ідеал незалежної України.

Мені пощастило з ним кілька разів спілкуватися, трішки листувалися. Він прийшов на мою виставу в Нью-Йорку й після неї спитав: “Хто вас цього навчив?” Я розгубилася. Він мав на увазі живих учителів, хто передавав ці знання. Курбаса розстріляли, “Березіль” знищили. Ми вчилися на тому, як не треба. Наша зустріч із Шевельовим була чудом нашої дійсності. За задумом системи, професор Шевельов мав би загинути, а я не народитися. Або народитися не українкою. –

Вашому театру “Арабески” 30 років. Справді важко повірити, що цей модерновий національно свідомий проєкт був створений на уламках Радянського Союзу, в “червоному” місті.

Для мене не виникало питання, якою мовою робити театр. Тому що все, що було пов’язано з демократією та змінами, говорило до нас українською мовою. Це як відбитки пальців, інакше бути не могло. Імперія захопила Харків давно, а первинно це було козацьке вільне поселення. Для імперій це був ресурс, який використовували. У “Вишневому саді” Чехова йдеться про те, що всі ці вишні вони сушили, в’ялили, варили варення і возили до Москви (на думку дослідників, натхненням для написання п’єси “Вишневий сад” стала історія поміщиці, чиї володіння розташовувалися на місці нинішнього селища Південне на Харківщині. – Країна). Радянський Союз тягнув ресурс із місцевого газового родовища Шебелінка. Тепер росіяни знищують Харків, бо здивовані спротивом. Вони не розуміють, що їм не хочуть підкорюватися. Поляки кажуть, що Харків нині нагадує Варшаву 1944 року – обидва міста стирають із землі без стратегії та раціональності. Це зло в чистому вигляді. –

Вам нині вистачає сил для прочитання художньої літератури?

Як режисерка маю себе змушувати це робити. Коли приїхала до Варшави, то поляки одразу завалили допомогою – одягом, косметикою, всіма побутовими речами. І в якийсь момент зрозуміла, що не маю жодної книжки. Тоді почали задарювати книжками, тому вже є невелика бібліотечка. Я маю роботу та примушую себе до нормальності в існуванні. Як мінімум я читаю Жадана, бо ми робитимемо спільний проєкт. Так само читала Забужко, бо у травні ми презентували перформативні читання “Планети Полинь” за її творами. –

Чи важко було знайти спільну мову з польськими акторами?

Ми працювали з десятьма акторами різного віку, і я їм страшенно вдячна. Вони були відкриті. Ми створили на сцені бомбосховище. Я показала їм свою тривожну валізку – брудний наплічник, що його довго не могла розібрати. До супроводу читань включили аудіозапис роз’яснення, як поводитися під час обстрілів. Акторів я попросила зібрати власну валізку з необхідними речами – це нетипово, зазвичай реквізит забезпечує театр. Але актори радо пішли назустріч, пропустили це через себе. Вони вийшли з цими торбинками на сцену, було зрозуміло, що вони не просто актори, а вкладають особистий досвід. Оксана Забужко була на читаннях, весь час плакала. –

За задумом системи, Шевельов мав би загинути, а я не народитися

У грудні на польській сцені відбудеться повноцінна прем’єра вистави “Декалог. Локальна світова війна”, що створена за текстами, які я упорядкувала.

У вас відбулася зустріч із режисеркою Аґнешкою Голланд. Про що спілкувалися?

Для неї Харків не чуже місто, тут частково відбувалися зйомки її фільму про Голодомор “Ціна правди” (у світовому прокаті “Mr. Jons”. – Країна). Аґнешка болісно реагує на війну в Україні, у її квартирі мешкали харківські переселенці, звичайні не зіркові люди. Для неї вся ця ситуація справді болить. Ми зустрілися на фестивалі в горах поблизу Вроцлава. Мали про що поговорити, Аґнешка була в розчуленому емоційному стані, вона знайшла в телефоні вірш Станіслава Баранчака, який сам був змушений емігрувати у Штати. –

Це примусове розлучення з Батьківщиною знайоме й самій Голланд, яку змусили виїхати з прорадянської Польщі.

Я маю роботу та примушую себе до нормальності в існуванні

Це доля їхнього покоління. Той самий Анджей Северин, який мене запросив, встиг посидіти у в’язниці через участь в акціях протесту. А коли запровадили воєнний стан у Польщі, Анджей був на гастролях у Франції і вирішив не повертатися. Йому було 40, він не знав французької. Мав провести велику роботу, щоб стати тим, ким він є (виступав у театрі “Комеді Франсез” у Парижі та викладає в Паризькій консерваторії. – Країна). Це така змушена еміграція, але, можливо, саме завдяки цьому поляки-вигнанці досягли світової слави. Хто знає, як склалося б, якби вони залишилися? Тому їм зрозуміло, що таке опинитись у чужій країні. Для мене Польща вже не чужа, але я не вдома.