8 років, проведених у тілі сестри та дівчини, які були ізольовані батьком на два десятиліття: що вразило телеведучого Андрія Данілевича?

Довіряйте надійному -- підпишіться на Telegraf у Google Новинах

На SWEET.TV представлено безліч розважальних проектів, але "Розслідування з Андрієм Данілевичем" торкається складних і важливих тем. Чому ви вважаєте важливим надавати таким історіям простір на вашій платформі?

-- Я переконаний, що справжня роль медіа не обмежується розвагами. Так, люди приходять на платформу відпочити, переключитися, отримати емоції. Але є людські історії, від яких не можна відвертатися, навіть якщо вони болючі, страшні чи незручні. Через війну багато таких трагедій відійшли на другий план, але нікуди не зникли. Навпаки, сьогодні я відчуваю особливо великий суспільний запит на справедливість і можливість бути почутими.

Справжні кримінальні історії — це не лише жанр, що викликає яскраві емоції. Це шанс через окремі випадки підняти набагато більш глобальні питання: відчуженість суспільства, насильство в сім'ї, зловживання авторитетом, недоліки правової системи та наслідки бездіяльності.

Я щиро вдячний SWEET.TV за можливість працювати з таким матеріалом. Вважаю, що сучасна платформа повинна бути не лише місцем для перегляду контенту, але й середовищем для важливих суспільних обговорень. Адже якісний проект не завжди мусить залишати у глядача позитивні емоції. Іноді його мета — спонукати до роздумів, ставити запитання і змінювати погляд на звичні речі. Якщо після перегляду людина починає більше звертати увагу на тих, хто поруч, або не залишається байдужою до чужих проблем, це означає, що наша праця має справжній зміст.

-- Чи було у вашій практиці розслідування, після якого ви ще довго не могли оговтатися? Що саме вас настільки вразило?

Існують оповіді, які не можна розглядати лише в контексті журналістики. Особливо це стосується випадків, коли страждають і вмирають діти.

Мені на пам'ять приходить розслідування трагічної загибелі 11-річного Родіона Сафонова в Дніпрі. Ми спілкувалися з його рідними, намагалися відтворити останні миті життя хлопчика, щоб зрозуміти, як звичайна прогулянка могла закінчитися в такій жахливій трагедії.

Коли ти прислухаєшся до слів матері, перед тобою постає не просто кримінальна справа чи черговий резонансний інцидент. Це – історія родини, для якої вже не буде повернення до минулого.

Або жахлива історія з Одеси, де неповнолітня мати разом зі співмешканцем, щоб приховати смерть дитини, сховали її труп у холодильнику. Як таке стало можливим в нашому суспільстві? Іноді реальність настільки страшна, що в кіно в неї просто не повірили б.

Я батько трьох дітей, і в подібних ситуаціях мені важко повністю відокремити свою роль журналіста від ролі батька. Ці історії не закінчуються, коли вимикається камера. Повертаючись додому, я можу займатися повсякденними справами та спілкуватися з рідними, але думками я ще довго залишаюсь у тому, що почув. З часом я все більше усвідомлюю, що наша мета полягає не в тому, щоб змагатися у тому, чия історія більш жахлива, а в тому, щоб зрозуміти, які обставини призвели до трагедії, і через нашу передачу зробити все можливе, аби подібні випадки більше не траплялися.

Чи стикалися ви з ситуацією, коли на старті розслідування були впевнені в одному, але згодом отримані докази кардинально змінили вашу думку про те, хто є злочинцем, а хто – жертвою?

У журналістських розслідуваннях існує одна надзвичайно ризикована тенденція — почати захоплюватися власною інтерпретацією подій. Коли ти вже заздалегідь визначив, хто є винним, а хто — правим, і зосереджуєшся лише на тих даних, які підтверджують твої упередження.

Ми намагаємося працювати інакше. Особливо складно це в історіях, де є кілька протилежних версій. Наприклад, у випуску "Зґвалтоване дитинство. Книга спогадів" ми працювали з дуже чутливими звинуваченнями у домаганнях, які стосуються подій багаторічної давнини.

Коли особа ділиться своїми переживаннями, що сталися багато років тому, журналісту необхідно виконувати дві важливі задачі: зосереджено та чутливо ставитися до її свідчень, а також ретельно перевіряти факти, шукати підтвердження та забезпечувати можливість для іншої сторони висловити свою точку зору.

Або, наприклад, ми досліджували справу про вбивство 17-річної Анастасії на Київщині в епізоді "Вбивство у власному ліжку". Тіло дівчини було знайдено мертвим. Підозрюваного затримали практично відразу, і він визнав свою провину. На перший погляд, всі деталі здавались зрозумілими: є підозрюваний, є визнання провини, є версія слідства. Проте саме відеозапис цього зізнання почав викликати у нашої команди перші сумніви щодо повноти картини подій злочину.

Ми почали відтворювати події тієї ночі, розмовляти з людьми, які могли знати важливі обставини. І що глибше занурювалися в історію, то більше виникало запитань, на які не відповідає основна версія слідства.

Ми не є судовою установою і не володіємо правом ухвалювати вироки. Проте, в ході нашої роботи можуть виникати ситуації, що спонукають до перегляду акцентів розслідування, відмови від початкових припущень або поставлення зовсім інших запитань. Найгірше, що ми можемо вчинити, це намагатися пристосувати реальність до заздалегідь складеного сценарію.

Яка подія виявилася жахливішою за будь-який сюжет детективного кіно? Що в цій історії викликало найбільше сумнівів у її правдивості?

-- Я назву історію, яка, мені здається, справді могла б стати основою голлівудського психологічного трилера. Це "Капсула страху. Мумія". Уявіть: жінка розповідає, що вісім років жила в одній квартирі з тілом своєї померлої сестри. І це не вигаданий сюжет фільму жахів. Це історія Заріни Майєр із Костянтинівки.

У матеріалах нашого розслідування містяться свідчення про життя в умовах постійного страху, незвичну поведінку матері та нічні події, які дитина не могла ані зрозуміти, ані пояснити. Коли Заріна вперше попросила про допомогу, навіть досвідчений слідчий спочатку не міг повірити, що такі речі справді відбувалися.

Інша вражаюча історія, що залишила глибокий слід у моїй пам'яті, - це "Заручниці батька". Я вже давно знайомий з близнюками Інною та Ліною Городищенко — героїнями цього сюжету, яких їхній батько тримав у ізоляції протягом майже двох десятиліть у напівзруйнованому будинку. Він повністю відрізав їх від суспільства, школи та зовнішнього світу. Для проведення нашого розслідування я вирушив до Полтавщини, де ми провели час разом і повернулися до того ж будинку, що майже двадцять років слугував їм в'язницею.

Одне просте спостереження справило на мене неабияке враження. Під час розмови про друзів, комунікацію та повсякденне життя виявилось, що дорослі жінки часто позбавлені соціального досвіду, який ми здобуваємо в дитинстві. Ще більше здивувало те, що майже ніхто з мешканців маленького села не помітив фактичного зникнення дівчат.

Чи траплялося, що персонаж вашого розслідування уникав спілкування, намагався замаскувати істину або вів себе зовсім інакше, ніж ви припускали?

У сфері розслідувальної журналістики важливо усвідомлювати, що не всі готові спілкуватися. Це не завжди свідчить про те, що вони мають щось приховане. Люди можуть остерігатися публічності, турбуватися про свою безпеку, не мати довіри до журналістів або просто не бажати повертатися до болісних спогадів.

Також часто такі ситуації виникають, коли ми намагаємося почути людину, яку інші герої звинувачують у певних діях.

Дуже показовий приклад -- розслідування "120 жертв сталкера". До нас потрапили історії жінок, які розповідали про переслідування, погрози, психологічний тиск, втручання в особисте життя. Згодом з'ясувалося, що десятки жінок описують дуже схожі обставини й пов'язують їх з одним чоловіком.

Ми вирішили зв'язатися з ним. Його звати Віктор. Нам було важливо почути його версію, зрозуміти, як він пояснює звинувачення понад 120 жінок. Ми неодноразово телефонували. Він відповідав на дзвінки, слухав запитання, але мовчав. Згодом опублікував власну заяву в соціальних мережах.

Звичайно, відмова від спілкування з журналістами не є прямим свідченням вини. Проте для нас було надзвичайно важливо продемонструвати, що ми прагнули вислухати іншу сторону. У цьому розслідуванні існував ще один ключовий аспект. Ми не лише зафіксували свідчення жінок, але й під час розмови обговорювали можливість їхньої консолідації для правового захисту, залучення адвокатів та подальших кроків.

Це для мене ілюстрація того, що журналістика здатна не лише висвітлювати проблеми, але й підтримувати людей у їхньому прагненні не відчувати себе ізольованими у їхніх переживаннях.

Чи виникала у вас ситуація, коли ви відчували співчуття до особи, яка стала об'єктом підозр або була засуджена за серйозний злочин? Якщо так, поділіться своїми думками.

Я вважаю, що журналіст має прагнути зрозуміти мотиви та обставини людини, навіть якщо вона вчинила жахливий злочин. Проте, хочу підкреслити, що зрозуміти не означає виправдати її дії.

В нашому проєкті є, наприклад, історія, яка змушує дуже непросто подивитися на це запитання. Наш випуск "По той бік підлітка".У Києві 16-річний хлопець убив своїх батьків і восьмирічного брата. Страшний злочин, який важко навіть уявити.

Але під час роботи над розслідуванням ми зустрілися з його бабусею Наталією Микитюк. Вона втратила доньку, зятя та молодшого онука. А старший онук опинився за ґратами за вбивство власної родини.

Ось ця жінка готує для нього посилку. Вона складає туди теплі шкарпетки, чай та інші речі, які він замовляв. Вона нетерпляче чекає на його дзвінок. Мені здається, це одна з найскладніших людських історій, з якими може зіткнутися журналіст.

Ти маєш справу не лише з особою, яка отримала вирок за тричі скоєне вбивство. Це ще й бабуся, котра, незважаючи на обставини, продовжує любити свого онука. Ми також провели бесіду з самим хлопцем, щоб дізнатися його погляд на події та дізнатися про випадки насильства, які він пережив у сім'ї.

Чи може це свідчити про те, що жахливі злочини мають право на виправдання? Звичайно, що ні. Проте подібні розповіді спонукають нас замислитись над складністю людських емоцій. Вони показують, що любов до рідної людини може зберігатися навіть у тих випадках, коли, здавалося б, залишилися лише страждання і ненависть.

Обов'язок журналіста полягає не в тому, щоб визначати, кому саме має співчувати аудиторія, а у тому, щоб максимально точно і детально відобразити людину та ситуацію, в якій вона опинилася.

Чи траплялося вам, що в процесі підготовки матеріалу для випуску ви виявляли факти, які не співпадали з офіційною версією розслідування? Як ви реагували на такі обставини?

Саме з метою відповісти на такі запитання виникає журналістське розслідування. Часто ми маємо справу з ситуаціями, де існують кілька версій подій, а деякі докази залишають по собі багато питань.

Одним із прикладів є наш випуск під назвою "Таємниця останнього дня". Це розповідь про загибель 14-річної Вікторії на території незавершеного будівництва в Києві. На перший погляд, ситуація могла здаватися самогубством. Проте мати дівчинки не погоджується з цією версією і звернулася до нашого проєкту з проханням провести незалежне розслідування.

Ми розпочали пошуки очевидців, намагаючись відтворити останні миті життя Вікторії. Виявилося, що люди, які знаходились неподалік, чули сварку й крики. Однак свідчення не давали чіткої відповіді на питання про те, хто саме був поруч з дівчиною і що сталося безпосередньо перед її падінням. На основі цих свідчень ми не можемо стверджувати, що виявили іншу причину її смерті, але й ігнорувати ці факти було б неправильно.

Схожа професійна дилема виникає, коли ми працюємо зі справами, у яких сторони по-різному оцінюють докази. Наприклад, у розслідуванні вбивства Ірини Фаріон ми обговорювали з юристами доказову базу, аргументи обвинувачення та запитання, які ставить захист. Наша позиція проста: професійний журналіст не повинен ставати ні прокурором, ні адвокатом чи піддаватися суспільному тиску.

Нам слід ретельно перевіряти інформацію, ставити запитання та чітко розмежовувати факти від припущень.

Чи існують розслідування, які ви б хотіли продовжити, адже ключові питання залишилися без відповіді?

Звісно, подібні випадки існують. Я б, перш за все, згадав про ті справи, де родичі загиблих досі продовжують шукати роз’яснення.

Наприклад, це випадок загибелі п'ятирічного Кирила Тлявова, який у 2019 році шокував всю Україну. Ми відвідали місце трагедії, намагалися відновити деталі подій і спілкувалися з його бабусею. Хоча минуло чимало років, судові розгляди тривають і досі. Для родини це означає, що їм знову і знову доводиться переживати найжахливіший момент у їхньому житті.

Або оповідання "На межі безодні", в якому ми розглядаємо можливість булінгу та трагічну долю підлітка, що спонукала його до стрибка з висоти.

Мені б хотілося звернутися до подібних історій не з метою створення нового драматичного сюжету, а щоб задати кілька важливих запитань. Чи були з'ясовані всі деталі? Чи отримала родина необхідні відповіді? Чи понесли відповідальність ті, хто винен? Чи зробила система якісь висновки?

Для журналіста розслідування може стати підставою для виходу програми. Проте для тих, про кого ми ведемо мову, їхня історія продовжується. Я вважаю, що наша відповідальність перед цими героями не закінчується з моментом прем'єри на SWEET.TV.

-- Що, на вашу думку, глядач має винести з випуску, окрім знання про конкретну справу? Чи прагнете ви, щоб ці історії допомагали людям уважніше ставитися до власної безпеки та до того, що відбувається поруч?

-- Для мене це одна з найважливіших цілей проєкту. Я не хочу, щоб глядач після випуску просто сказав: "Який жах!" -- і забув побачене.

Пропонуємо вам ознайомитися з розповіддю "120 жертв сталкера". У цій історії жінки діляться досвідом переслідувань, цифрового контролю, погроз та використання штучного інтелекту для створення дипфейків. Це не просто випадок, а важлива тема, що спонукає суспільство обговорити питання цифрової безпеки, особистих меж і чому потерпілі часто відчувають страх перед зверненням за допомогою.

Або "Уроки англійської для дорослих". Колишні студентки мовної школи в Хмельницькому діляться своїми спогадами про випадки домагань, які, за їхніми словами, трапилися в їх підліткові роки. Це є важливим сигналом для батьків: варто не лише стежити за навчальними досягненнями дитини, а й дізнаватися, з ким вона спілкується, чи відчуває вона себе в безпеці та чи може довірити вам свої найскладніші переживання.

У справі "Заручниці батька" ми спостерігаємо наслідки тривалої ізоляції особи від зовнішнього світу. Це викликає питання: чи звертаємо ми достатньо уваги на події, що відбуваються навколо нас?

Я прагну, щоб наші випуски слугували людям у розпізнаванні небезпеки ще до того, як станеться біда. Хочу, аби після перегляду у глядача не виникало відчуття самотності, страху чи безпорадності. Важливо, щоб люди усвідомлювали: хоча ми не в змозі змінити те, що сталося в минулому, ми маємо можливість вплинути на майбутнє, робити висновки, бути більш уважними до наших близьких та підтримувати тих, хто цього потребує.

-- Яку розмову ви разом зі SWEET.TV хочете розпочати в суспільстві через цей проєкт? Про що нам варто говорити частіше, навіть якщо це складно й незручно?

На мою думку, однією з найзначніших тем, які ми повинні підняти, є питання відповідальності. Це стосується не тільки юридичних аспектів, а й моральних, соціальних. Важливо усвідомлювати, як багато залежить від наших виборів, реакцій та готовності не оминати увагою проблеми, які можуть безпосередньо нас не торкатися.

Ми маємо частіше говорити про насильство, зокрема домашнє, про злочини проти дітей, про байдужість, яка іноді дозволяє трагедії тривати роками. Про те, чому потерпілі бояться говорити, чому суспільство часом швидше звинувачує жертву, ніж намагається зрозуміти, що з нею сталося. І про те, чому люди, які потребують захисту, не завжди можуть його отримати.

Існує ще одна ключова тема — довіра до правосуддя та інституцій. Громадяни мають повне право ставити питання, вимагати роз’яснень і прозорості. Проте, водночас, необхідно навчитися розрізняти конструктивну критику від безпідставних звинувачень, а також відокремлювати перевірені дані від чуток і маніпуляцій.

Мені б хотілося, щоб "Розслідування з Андрієм Данілевичем" на SWEET.TV перетворилися на платформу для конструктивного діалогу. Це не про те, щоб поділяти людей на експертів і новачків, а про спільний пошук відповідей на непрості питання.

Ми не завжди здатні змінити систему лише за допомогою одного матеріалу. Однак ми можемо висвітлити проблему, надати голос тим, хто залишився непочутим, і допомогти суспільству перестати сприймати деякі трагедії як звичні. Саме з таких кроків часто починаються позитивні зміни в країні. Розгляньте наші розповіді про дорожньо-транспортні пригоди – "6 рокових секунд", "Фатальна швидкість" – як повинні реагувати ми, як суспільство та держава, на жахливу смертність на наших шляхах? Або ж історія "Голосіївського стрілка", що піднімає ряд важливих питань стосовно легального обігу та контролю зброї. І таких важливих суспільних тем є чимало.

Яким чином проект "Розслідування з Андрієм Данілевичем" вплинув на вашу особистість? Чи є які-небудь звички або погляди, які ви змінили або відмовилися від них назавжди?

Робота над цим проєктом допомогла мені глибше оцінити прості, але важливі речі: довіру, підтримку близьких, відчуття безпеки, можливість повернутися додому та обійняти рідних. Я також навчився не поспішати з висновками. Часто за зовнішнім благополуччям можуть ховатися жахливі трагедії, а за мовчанням людини можуть стояти роки страху, болю або відчуття безвиході.

І, звісно, я хочу подякувати своїй команді і команді SWEET.TV, без яких наші суспільно важливі розслідування не були б можливими. У нас невеликий проєкт, але нам вже довіряють тисячі людей, і ті, хто потребує допомоги, і ті, хто ухвалює рішення. Декілька передач-розслідувань були зняті безпосередньо після звернень наших постійних глядачів. Для мене це надзвичайно важливо, коли є такий зворотний зв'язок і ми можемо допомагати людям бути почутими.