Архіпелаг України: Як війна трансформує українське суспільство.

Автором цього тексту є Тарас Мишляєв, який є політологом, кандидатом політичних наук та доктором суспільних наук у сфері політичних досліджень і адміністративних наук. Він є експертом у галузі міжнародних відносин та геополітики. Також Тарас Мишляєв займає посаду директора з науково-дослідницької роботи в громадській організації "Міжнародний дипломатичний альянс".

Після завершення війни Україна залишиться єдиною державою, але питання про те, чи зможе вона зберегти єдине суспільство, залишається відкритим. В умовах післявоєнного часу Україна вже починає формуватися під впливом мобілізації, втрат, окупації, вимушеного переселення, життя за кордоном та багатогранного досвіду однієї війни. Ми активно обговорюємо відновлення міст, енергетичної інфраструктури та економіки, проте значно менше уваги приділяємо формуванню самої спільноти, яка мешкатиме в цій країні. Після 2022 року старі поділи, котрі протягом десятиліть допомагали розуміти політичні процеси в Україні, втратили свою актуальність. Схід і Захід, українська та російська мови, проєвропейські та пострадянські орієнтації більше не відображають динаміку суспільства так, як це було раніше. Однак це не свідчить про те, що Україна стала однорідною; навпаки, війна трансформувала відмінності, змінюючи їхню сутність.

Дедалі важливішою стає не географія походження, а біографія війни. Є військовий, який роками живе між фронтом і короткими відпустками. Є людина з Маріуполя, яка втратила дім. Є родина у Львові, чиє життя війна змінила, але не зруйнувала. Є українка у Варшаві, яка працює, платить податки, а її дитина навчається у польській школі. Формально всі вони належать до однієї політичної спільноти, але дедалі менше живуть в одній соціальній реальності.

Цю нову форму суспільства я б назвав "Архіпелагом Україна".

Чому саме архіпелаг?

Метафору архіпелагу вперше використав французький дослідник Жером Фурке у своїй книзі "Французький архіпелаг". У ній він зазначає, що французьке суспільство дедалі більше нагадує сукупність різних соціальних і культурних світів, при цьому спільна основа цінностей та культурних кодів поступово розмивається. Спостерігається занепад традиційної католицької структури, зміни в класовій ієрархії, зростаюча дистанція між елітами та автономізація різних соціальних середовищ. Таким чином, архіпелаг складається з численних соціальних світів, які функціонують в межах однієї країни, але соціальна дистанція між ними постійно зростає.

Україна також набуває рис архіпелагу, де "острови" утворюються, прежде всього, через різні військові досвіди. До цього слід додати мільйони українців, які опинилися за межами країни, але залишаються невід'ємною частиною українського суспільства. Двоє людей можуть проживати в одному київському будинку, проте їхній досвід війни, мобілізації, втрат або відносної безпеки стає настільки різним, що з часом вони дедалі гірше розуміють один одного. Водночас українець, що живе в Гамбурзі чи Відні, може щодня стежити за українськими новинами, підтримувати армію фінансово, працювати в українській компанії, брати участь у громадських обговореннях і зберігати активну участь у житті країни.

Географічна близькість більше не є запорукою соціальної близькості. Водночас, відстань не завжди означає повний розрив між людьми. Американська антропологиня Вікторія Бернал у своїй книзі "Нація як мережа" на прикладі еритрейської діаспори демонструє, як міжнародна міграція та цифрові технології дають змогу людям залишатися активними в політичному та культурному житті своїх країн, навіть перебуваючи далеко від них. Нація тепер функціонує не лише як населення конкретної території, а й як мережа зв'язків. У Фурке одна територія охоплює різні соціальні світи, тоді як у Бернал розсіяна спільнота діє як єдина національна мережа. Україна наразі переживає обидва ці процеси одночасно: її суспільство стає більш різноманітним у внутрішньому досвіді та одночасно все більше транснаціональним у своїй географії. Це і є суть "Архіпелагу Україна".

Суспільство важливіше за землю.

Це відображається в тому, як українці сприймають свою національну ідентичність. У серпні 2026 року 95% учасників всеукраїнського опитування Rating Group підкреслили важливість самоідентифікації, 92% - усвідомлення своєї відповідальності за події в країні, а 88% - належності до українського культурного середовища. Багаторічне проживання в Україні вважалося важливим для 74% респондентів. Хоча територія залишається значущою для держави, яка бореться за свою землю, приналежність до української спільноти вже не визначається лише місцем проживання.

Станом на кінець липня 2026 року в Європейському Союзі під тимчасовим захистом перебували 4,43 мільйона українських біженців. У Німеччині їх налічувалося приблизно 1,29 мільйона, а в Польщі — понад 953 тисячі. Близько третини цих людей — неповнолітні. П'ятий рік війни ставить під сумнів можливість їх повернення в Україну. Дорослі знаходять роботу, діти отримують освіту, а нові зв'язки продовжують формуватися. Часом частина майбутнього українського суспільства активно формується в таких містах, як Прага, Мюнхен чи Вроцлав.

Приклад Польщі яскраво ілюструє складність цього процесу. Згідно з опитуванням Rating Group, 73% українських біженців, які перебувають у Польщі, мають роботу, а 57% висловили задоволеність своєю соціальною адаптацією. Водночас 44% респондентів бажають залишитися за кордоном на постійній основі, тоді як 51% в окремому запитанні висловили намір повернутися в Україну. Це не є суперечливим, адже людина може успішно інтегруватися в польське суспільство і водночас планувати повернення, залишаючись частиною української громади.

Крім того, рішення щодо майбутнього часто ухвалюється не лише однією особою, а сім'єю в цілому. Значна частина військової міграції з початку конфлікту призвела до розриву сімейних зв'язків. Жінки з дітьми виїжджали, тоді як чоловіки залишалися в Україні через різні обставини. Після закінчення війни для багатьох питання звучатиме не лише "Чи хочу я повернутися?", а також "Де ми зможемо жити разом?". У деяких випадках родина повернеться, в інших чоловік приєднається до дружини та дітей за кордоном. Ще частина сімей може розпастися. Війна провела нові кордони не тільки між державами та соціальними групами, але й усередині сімейних структур.

Можливо повернутися в Україну, але не відчути себе вдома.

Концепція повернення після цієї війни стає дедалі більш складною. Згідно з даними Міжнародної організації з міграції, близько 1,5 мільйона осіб повернулися в Україну з-за кордону, проте майже 398 тисяч з них залишилися внутрішньо переміщеними. Людина може пережити окупацію, стати ВПО, виїхати до Польщі, а потім повернутися в інше українське місто, оскільки її рідний дім залишається під контролем окупантів. Термін "біженець", "поверненець" і "переселенець" можуть представляти різні етапи однієї особистої історії. Це ж стосується і ветеранів. Ветеран може бути одночасно переселенцем, людиною з інвалідністю, підприємцем, жителем постраждалого регіону чи батьком дітей, які протягом кількох років живуть за кордоном. Отже, сам статус дедалі меншою мірою відображає цілісну особистість.

Ще небезпечніше, якщо різниця досвіду перетвориться на різницю політичної легітимності. Наприкінці 2025 року Центр Разумкова запитав українців, чи повинні ті, хто законно виїхав під час війни і не повернувся, мати можливість голосувати на перших повоєнних виборах. 48,4% відповіли позитивно, 39,7% були проти. Одне опитування не дає підстав для великих висновків, але показує можливий механізм.

Різноманітність біографій не є причиною розділення суспільства. Справжній розкол відбувається, коли питання "що ти відчував?" трансформується у запитання "які у тебе права?".

Як зберегти єдність суспільства

У цьому контексті "Архіпелаг Україна" перестає бути простим описом і перетворюється на важливе питання державної політики. Україні необхідно визнати різницю у військових переживаннях. Люди, які пережили полон, родини загиблих, ветерани, власники зруйнованих домівок та переселенці мають абсолютно різні потреби. Держава не може діяти так, ніби війна вплинула на всіх однаково. Проте визнання цих відмінностей не повинно призводити до створення ієрархії між українськими біографіями, де одні історії вважалися б більш легітимними за інші.

Політика, що стосується українців, які проживають за межами країни, не може обмежуватися лише метою повернення максимальної кількості людей. Дехто повернеться, інші залишаться, а деякі роками житимуть між двома державами. Але чи зможуть ті, хто не повернувся, залишатися частиною українського культурного, економічного, інформаційного та політичного середовища? Для ветерана процес інтеграції не закінчується лише отриманням статусу та виплат. Для переселенця він не завершується новим місцем реєстрації. А для дитини, яка кілька років навчалася в Польщі або Німеччині, повернення не означатиме відновлення колишнього соціального оточення, яке вона залишила у 2022 році.

Після закінчення війни основним викликом для України стане збереження єдиної політичної спільноти, коли її учасники все більше втрачають спільну географічну та біографічну основу. Острови цього архіпелагу можуть бути різними, але вони повинні залишатися частинами одного цілого. Між ними необхідно підтримувати спільний політичний, культурний та інформаційний простір, а досвід кожного з них має стати важливою складовою спільної історії.

Післявоєнна Україна формуватиметься з ветеранів, людей, які пережили окупацію, переселенців, жителів відносно безпечних регіонів, дітей, які провели кілька років у Варшаві, та українок, що залишилися в Берліні. Їхні життєві шляхи будуть різними, і їхнє бачення майбутнього також відрізнятиметься. Постає питання: чи зможуть вони вважати себе частиною єдиного суспільства?

Острови вже існують. Майбутнє "Архіпелагу Україна" залежить від того, чи залишиться спільним простір між ними.