"Багато людей навіть не уявляють, з яких матеріалів виготовлені мої скульптури," - зазначила майстриня Наталія Пилипенко.

У розмові з "ФАКТАМИ" Наталія Пилипенко поділилася подробицями своєї художньої серії "Ті, що були завжди".

У героїв є одна унікальна особливість: вони здаються такими, що були тут завжди.

- Я створюю авторську арт-скульптуру, -- розповідає Наталія Пилипенко. -- У моїх персонажів є одна особлива риса: вони виглядають так, ніби існували завжди. У їхніх очах -- цілий всесвіт, легкий смуток і дуже багато тепла. Ось янголи Весни та Літа. Янгол Весни приходить першим. Він несе маленький човник для мандрів, річок, дитячих спогадів і довгих теплих вечорів. Янгол Літа приходить слідом. Він носить вінок із ромашок, збирає перші квіти й будить усе, що втомилося спати. Вони зустрічаються лише на мить. Там, де весна передає літу запах квітів, а літо обіцяє зберегти їх до осені. Саме ця коротка зустріч і тримає коло року.

Захоплююче...

- А ось робота "Кислиці". Це розповідь про дикі яблука та персонажа, який знав кожен занедбаний садок на околиці, де господарював лише вільний, колючий вітер. Там, серед заростей шипшини та старого пирію, досі стояли криві, покручені часом яблуні. Вони не знали людської турботи, їх ніхто не підрізав і не білив. Але кожної осені вони вперто, з якоюсь дикою затятістю, родили. Це були кислиці. Маленькі, тверді, терпкі. Від них зводило щелепи. Але вони були з таким густим, справжнім ароматом, якого ніколи не знайдеш у випещених сортових плодах.

Він був дещо схожий на ці яблуні. Час залишив своє відбиття на його обличчі: зморшки навколо очей і рота стали глибшими, мов річкові русла. Старий капелюх, що здавалося, приріс до його голови, нагадував витвір із сухої глини, а вицвілого платка на шиї надавав вигляду лесової рослинності. У повітрі панувала тиха осінь, прозора, як крижана вода в річці. Він повільно крокував, притискаючи до себе зношене залізне відро, яке з кожним кроком відгукувалося глухим стуком. Кислиці, що переповнювали відро, котилися під ноги й губилися в траві, але він не звертав на це уваги. Головне було в його руках. Він відкусив яблуко: блідо-зелене, з одного боку прикрашене рум'янцем. Його поверхня не блищала, а аромат видавав запах землі, приморозків і запізнілого сонця. На губах з'явилася ледь помітна посмішка — не від гучної радості через багатий врожай, а мудра, з іронічним відтінком, від людини, яка знає, що найцінніше в житті не дається просто так і не буває ідеально гладким. Справжня краса завжди має свою диковинку, гіркуватість і ховається в тих місцях, куди інші й не зазирнуть. Він зупинився, і його вологий погляд спрямувався кудись за горизонт, туди, де небо зливалося з верхівками дикорослих садів. Він приніс свій врожай. Осінь могла починати свою ходу...

"Кожен ґудзик колись був частиною чиєїсь історії"

Відро і яблука вражають своєю реалістичністю... Яким чином вам вдається досягти такого вражаючого результату?

Я не створюю текстуру просто заради неї самої. Для мене вона є невід'ємною частиною історії героя. Старе відро повинно виглядати так, ніби його використовували протягом багатьох років, тоді як яблуко має здаватися щойно зірваним. Кожну поверхню я формую вручну, шар за шаром. Мені важливо, щоб глядач відчував бажання доторкнутися до моєї роботи. Саме дрібні деталі надають вигаданому світу правдоподібності.

Хто є вашим найулюбленішим персонажем?

Один з його захоплень – це Ґудзикар, або Колекціонер загублених ґудзиків. Він збирає ті маленькі предмети, які загубилися на життєвих шляхах людей. Кожен ґудзик має свою унікальну історію. Наприклад, перламутровий елемент колись належав весільній сукні. Дерев'яний ґудзик був частиною дитячого пальтечка, в кишенях якого ховалися каштани. Металевий пережив численні подорожі, а старий тканинний пам'ятає аромат бузку і дотик бабусиних рук. Ґудзикар знаходить їх у тріщинах старих підлог, на вулицях після дощу та в забутих шухлядах комодів. Всі вони – від великих до маленьких, з чотирма дірочками, всередині порожні, але трохи потерті. Колись через них проходили нитки, що пов’язували чужі життя, а тепер крізь них видно лише повітря й час. Ґудзикар дбайливо очищає їх від пилу і складає до своєї скрині. Він впевнений, що якщо залишиться хоча б одна дрібничка, то історія не зникне назавжди. Сидячи з ґудзиками в руках, він думає: "Можливо, хтось десь шукає саме цей…" Чий же ґудзик він тримає сьогодні?

"У моїх творах багато хто виявляє особистісний аспект і знаходить свої власні значення."

Яким чином виникають концепції ваших проектів?

-- Зазвичай все починається з образу, який раптом з'являється в уяві. Потім я довго його обдумую, і поступово навколо нього народжується цілий світ. Мені цікаво розповідати глядачеві про справжні людські почуття, мрії та надії. Кожна скульптура для мене -- це маленька історія, яку глядач може побачити та продовжити по-своєму. Мабуть, саме тому люди часто бачать у моїх роботах щось дуже особисте і знаходять у них власні сенси.

Який матеріал ви обираєте для виготовлення пап'є-маше? Можливо, старі газети або картон?

Я застосовую різноманітні типи паперу, адже кожен з них має своє призначення. Для деяких етапів роботи мені більше підходить тонкий папір, а для інших — більш щільний. Це стало невід'ємною частиною моєї унікальної методики. У моєму творчому процесі папір виступає основним елементом. Однак більшість людей не здогадуються, з яких матеріалів виготовлені мої скульптури.

Як найкраще інтегрувати подібні елементи в інтер'єр?

Арт-скульптура не потребує примусової адаптації до навколишнього середовища. Ці витвори мистецтва покликані стати яскравими акцентами, пробуджувати емоції, привертати увагу та спонукати до діалогу. Коли людина відчуває зв'язок з скульптурою, вона інстинктивно обирає для неї найкраще місце у своєму домі.

-- Як довго зберігається така скульптура з паперу?

Часто підкреслюю, що папір — це матеріал, який недостатньо цінується. Книги, архівні документи та мистецькі твори, створені на паперовій основі, здатні зберігатися протягом сотень років, якщо дотримуватись відповідних умов. Те ж саме стосується і паперових скульптур. Якщо строго дотримуватися технології їх виготовлення та забезпечити належні умови зберігання (адже вони не витримують вологи), такі витвори мистецтва можуть приносити естетичну насолоду протягом багатьох десятиліть.

Раніше у "ФАКТАХ" дизайнерка Світлана Бардар розповідала про те, що створення мереживних прикрас у техніці фриволіте нагадує медитацію.