Богдан Ступка: яку роль виконав актор у забороненому кіно?

Маловідомі факти про артиста, міністра культури і директора театру

27 серпня український актор Богдан Сильвестрович Ступка, одна з найяскравіших постатей національного театру та кіно, святкував би свій 85-й день народження. У 1993 році він став лауреатом престижної Шевченківської премії, а звання народного артиста України отримав напередодні свого 40-річчя. Його незабутні виступи в ролях Тев'є-Тевеля з однойменної п'єси, Миколи Задорожного з "Украденого щастя" та багатьох інших запам'яталися глядачам. На жаль, актор пішов з життя у 70 років через хворобу, залишивши по собі значний слід в українській культурі.

Протягом понад півстоліття творчої кар'єри, Богдан Ступка виконав безліч театральних ролей і в середині 1970-х років активно увійшов у світ кінематографа. Його дебютним фільмом став "Білий птах з чорною ознакою", знятий Юрієм Іллєнком та Іваном Миколайчуком. На початку нового тисячоліття, вже як досвідчений і шанований актор, який у 1999-2001 роках займав пост міністра, він виконав досить провокаційну головну роль у першому великобюджетному фільмі незалежної України "Молитва за гетьмана Мазепу". У той період він також підтримав важливі кінопроєкти, такі як "Мамай" і "Богдан Зиновій Хмельницький".

Чому постать та творчість Богдана Ступки продовжують мати значення в сучасному контексті? Який фільм, у якому він брав участь, зазнав репресій? На ці питання шукали відповіді експерти у галузі кінознавства та театрознавства для Укрінформу.

АРТИСТИЧНО ЗАФІКСУВАВ СВОЇ ПІДПИСИ НА ОФІЦІЙНИХ ДОКУМЕНТАХ, НІБИ РОЗДАВАВ АВТОГРАФИ.

Мегаакторство оточувало всіх навколо, коли Богдан Ступка неспішно прогулювався вулицею, вітаючи перехожих, елегантно підносячи капелюха. Він завмираючи на червоному килимі біля театру, артистично підписував офіційні документи, ніби роздаючи автографи. Це зазначає театрознавиця Ганна Веселовська, додаючи: "Адже весь світ сприймав його як частину театру, який колись захопив його".

Для поколінь українців Богдан Ступка був і залишається тим знаковим артистом, який міг представити на сцені геть усе, каже докторка мистецтвознавства. "У вісімнадцять він зіграв робота-гуманоїда, у тридцять - шаленого Дон Жуана, в сорок п'ять - батька новочасної української літератури Івана Котляревського, а однією з його останніх театральних ролей став вічно молодий Фауст. Хтось пригадає і його кіноролі, від перших, наче пробних та несміливих, до останніх, потужних, як торнадо, що заливали енергією екран", - коментує професорка Ганна Веселовська, керівниця напряму експертно-аналітичної діяльності Національної спілки театральних діячів України.

"Його домагально-запитувальні інтонації проникають в саме серце. Невиправний галицький акцент не є перешкодою, а радше спонтанним драматично-іронічним відчуженням від традиційного сценічного мовлення," - такими словами охарактеризував Богдана Ступку театрознавець Ростислав Коломієць.

Творчу співпрацю Богдана Ступки із театральним режисером Сергієм Данченком кінознавиця Лариса Брюховецька порівнює із зустріччю Марчелло Мастроянні та Лукіно Вісконті. Творчий тендем став явищем не тільки українського театру, а й української культури загалом, констатує авторка есею "Богдан Ступка. Стабільність висоти" циклу "Немеркнучі зірки" у книзі "Талант і гра. Українські актори театру і кіно".

ПРИХОВАНІ ПІДВОДНІ КАМЕНІ "ВИКРАДЕНОГО ЩАСТЯ" У ЛЬВОВІ І КИЄВІ

Магія співтворчості з режисером Сергієм Данченком розпочалася одразу після того, як Богдан Ступка в 1961 році завершив навчання в акторській студії при Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької, а перші ролі були зіграні ще під час навчання. І зовсім скоро глядачі мали змогу в радянській дійсності дивитися постановки, що виходили за межі соцреалізму, в які тоталітарна система загнала український театр, знищивши в 1930-х театр "Березіль", Леся Курбаса, Миколу Куліша й інших театральних діячів.

Батько Богдана Ступки співав у хорі Львівського академічного театру опери та балету, тож для хлопця з дитинства сцена й закулісся стали звичними, 14-річним він уперше долучився до масовки. До речі, вищу освіту спочатку здобував заочно на філологічному факультеті Львівського університету імені Франка. І вже в 1984-му так само заочно закінчив театрознавчий факультет Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.

Львівський театральний етап творчості Богдана Ступки тривав до 1978 року. Він розпочався з незвичайної ролі Механтропа у виставі "Фауст і смерть". Багатогранний акторський талант артиста яскраво проявився в ролі Дон Жуана у постановці "Камінний господар", що була створена за мотивами творів Лесі Українки. Прем'єра цієї вистави відбулася в 1971 році.

Далі, здавалося, актор перевершив самого себе, створивши образ несамовитого зла - Річарда ІІІ - в однойменній постановці за трагедією Шекспіра, це прем'єра травня 1974 року. Сценічна постать безжального правителя як магнітом притягувала увагу публіки не тільки у Львові, а й у Києві під час гастролей Театру імені Марії Заньковецької у столиці.

Далі - "Вкрадене щастя" за твором Івана Франка: історія любовно-сімейного трикутника, що розгортається у гірських Незваничах у 1870 році, знайома багатьом з шкільної програми. Львівська театральна постановка була реалізована у 1976 році, коли Сергій Данченко перейшов до Київського театру імені Івана Франка, забравши з собою Богдана Ступку. Через три роки після попередньої прем'єри відбулася столична версія.

У своїй книзі "Театр, де розбиваються серця" театрознавець Олег Вергеліс охарактеризував виставу "Украдене щастя" як символічний міст між Львовом і Києвом, що особливо важливо для Богдана Ступки. Цікаво, що актор не зобразив традиційного жовніра Михайла Гурмана, який повертається до своєї коханої Анни, як часто можна було б очікувати, а зіграв роль трудяги Миколи Задорожного, який став жертвою змови з боку братів своєї молодшої за віком дружини, якою він дійсно дорожив і яку оберігав.

"Сергій Данченко творив виставу як поєдинок рівноправних партнерів: Миколи і Михайла, чоловіка і коханця. То була суто чоловіча вистава - про чоловічу честь, про несправедливість життя і наругу долі", - писав Олег Вергеліс.

Режисер створив унікальну історію стриманих емоцій, яка перетворилася на театральну симфонію тонких деталей. Богдан Ступка щоразу втілював неповторний образ Миколи Задорожного. Наприклад, разом із дружиною Анною він довго і наполегливо знімав з обмерзлих ніг свої чоботи. "Виглядає так, наче він звільняється від пастки, в яку потрапила звірина в лісі, - так через роки згадує цю сцену Олег Вергеліс. - "Чоботи" прямують до печі, щоб зігрітися. (...) Таким чином, ця снігова постать, Микола, прагне тепла. Усі його слова про низькі заробітки і недобрих людей - це всього лише façade. Головніше - знайти в погляді Анни розуміння та співчуття".

Богдан Ступка, зображуючи образ, переконував глядачів, що вік не має значення, коли чоловік прив'язаний душею і тілом до єдиної коханої жінки. Актор сотворив Миколу Задорожного, в якому "жило дивовижне тяжіння до Дому як магічного місця".

Совєтські гастролі з елементами пропаганди та фільм, що зазнав репресій.

Дуже красновомно передає ту атмосферу, наприклад, наказ № 100-к від 15.04.1986 р. про закордонні гастролі Київського театру імені Івана Франка: "Згідно з культурним співробітництвом Міністерства культури СРСР із зарубіжними країнами, з 21 квітня по 3 травня ц. р. запланована поїздка театру ім. І.Франка в Народну Республіку Болгарія для участі в комплексних заходах, присвячених ХХVII з'їзду КПРС".

В окремому додатку зазначено: "Створена ідеологічна група, що налічує 10 осіб. У Товаристві культурних зв'язків із закордонними державами зібрано інформаційно-пропагандистську літературу. Проведено першу лекцію, присвячену НРБ."

Під час цієї подорожі франківці представили виставу "Дядя Ваня" у трьох містах Болгарії, де головну роль Івана Петровича Войницького, сина вдови таємного радника, виконував Богдан Ступка. Наприклад, у жовтні 1982 року вони гастролювали з виставою "Украдене щастя" в п'яти містах колишньої Югославії. У цих умовах створювали постановки талановиті митці з Франківська, серед яких були Богдан Ступка, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Наталія Сумська, Олексій Богданович, Поліна Лазова та інші, які вже здобули статус корифеїв сучасного українського театру.

Богдан Ступка на власному досвіді зрозумів, що таке цензура, після участі у зйомках фільму "Осяянні" 1971 року, режисером якого був Володимир Денисенко. Його роботи неодноразово піддавалися критиці за "буржуазний націоналізм". Актор створив складний образ ученого-інтелектуала з розвиненою творчою уявою, що різко контрастувала з буденним життям радянського суспільства тих часів, яке було переповнене псевдонауковими ідеями. Крім того, у стрічці звучить духовна музика Максима Березовського, зокрема - "Не отвержи меня во время старости", що залишалася під забороною в радянській епосі.

За сюжетом, молодий учений-генетик Юрко Морозенко робить важливе відкриття, що має наблизити науку до розуміння природи онкологічних захворювань. Однак не поспішає ділитися результатами з керівництвом, яке від початку скептично ставилося до дослідження. В "Осяянні" показали екзистенційну кризу людини, яка живе в новому мікрорайоні Києва, проте все ніяк не наважується розпакувати речі. Головний герой дистанціюється від дружини і колег, занурюючись у мрії і спогади дитинства.

Після свого виходу в 1972 році "Осяяння" отримало стриманий прийом в Україні, тоді як у московських кінематографічних виданнях з'явилась низка критичних статей, що розгромно оцінили фільм. Стрічку Володимира Денисенка, в якій головну роль зіграв Богдан Ступка, оголосили невдалим прикладом українського поетичного кіно, що працює з урбаністичними темами. Внаслідок цього фільм на багато років зник з поля зору.

"Осяяння" підлягало репресіям, але повністю не зникло. Збереглася лише одна позитивна копія, яка була виявлена. Довженко-Центр взявся за відновлення фільму, і він був показаний у 2024 році в рамках "Київкінофесту". Варто зазначити, що в стрічці присутній портрет Богдана Ступки, створений художником Іваном Марчуком, який подарував його акторові. Проте після завершення зйомок фільм зник. Декілька років тому його придбав Національний художній музей.

МІНІСТЕРСЬКЕ МІСЦЕ ТА ОДИНАДЦЯТЬ РОКІВ У РОЛІ ДИРЕКТОРА ТЕАТРУ

На Олімпі української влади в період відновленої незалежності митці часто займали ключові позиції в культурній сфері. Актор Євген Нищук двічі очолював Міністерство культури, а артистка Лариса Хоролець стала першою, хто взяв на себе цю відповідальність. Богдан Ступка, відомий актор, виконував обов'язки міністра з 30 грудня 1999 року по 31 травня 2001 року. Лариса Брюховецька пригадує, як одного разу на запитання про своє міністерське призначення він, з властивою йому іронічністю, відповів: "Думаю..."

Кінознавиця акцентує увагу на постаті Богдана Ступки: "Він досяг мистецької висоти і вперто зберігав її до останніх днів свого життя". Його присутність у культурному просторі, безумовно, overshadowed політиків. У період прем'єрства Віктора Ющенка, коли Богдана Ступку призначили на посаду міністра культури, українське кіно пережило справжнє відродження, адже раніше воно страждало від нестачі фінансування та відсутності чіткої державної стратегії розвитку. "Утримати кіно на плаву в таких умовах - це вже значне досягнення", - підкреслює Лариса Брюховецька.

З кінця 1970-х років Богдан Ступка неодноразово втілював на екрані як епізодичні, так і головні ролі відомих діячів української історії та культури. У фільмі "Дударики", знятого режисером Станіславом Клименком, актор відобразив образ композитора Миколи Леонтовича. Пізніше він також перевтілювався в Григорія Сковороду, Івана Котляревського, Тараса Шевченка та Остапа Вишню.

Перед тим, як взяти участь у зйомках художнього фільму "Молитва за гетьмана Мазепу", у 1993 році студія Київнаукфільм за замовленням Міністерства освіти завершила роботу над науково-просвітницьким проектом "Анатема. Життя і смерть Івана Мазепи", де головну роль виконав Богдан Ступка.

Після того як залишив міністерську посаду, актор зайняв керівну роль у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, замінивши Сергія Данченка, який пішов з життя. Протягом одинадцяти років його керівництва театр пережив численні успіхи, а також деякі драми, курйози і несподівані ситуації, які не завжди були приємними. Але справжній талант завжди залишається незаперечним.

Валентина Самченко, м. Київ

Архівні фото Укрінформу, Володимира Денисенка, Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка і Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької

Головне фото - Театру імені Івана Франка