Чотири хвилини клінічного зупинення серця.

Лікарі усвідомлюють: коли вони стають опорою для тих, хто на перший погляд не має шансів, вони здатні на диво – рятують життя.

Дніпропетровська обласна лікарня імені Мечникова вважається однією з найактивніших медичних установ в Україні. Щоденно сюди доставляють численні поранені, як військові, так і цивільні. Лікарі працюють цілодобово, надаючи необхідну допомогу.

Ми вже відвідували це місце раніше і жодного разу не стали свідками паніки чи напруженої атмосфери. Лікарня нагадує добре злагоджений механізм, де працівники виконують свої обов'язки без зайвих розмов. І при всьому цьому медичний заклад переповнений: з 1200 ліжок тут розміщено понад 1700 пацієнтів.

Цього разу ми мали бесіду з хірургом, який займається видаленням уламків з обличчя та шиї. Ми також обговорили з медичними фахівцями складні процедури, які можуть тривати до 12 годин. Крім того, тут поділилися планами щодо відкриття опікового відділення і центру репродукції.

МІЖ "ДВОМА СВІТАМИ"

Один із пацієнтів медичного закладу - 37-річний Артур Свістоленко, який 15 років віддавав свої сили роботі на шахті. Рік тому він змінив своє місце проживання, переїхавши з Добропілля до Першотравенська, де брав участь у відновленні зруйнованих електростанцій ДТЕК на території, що постраждала від бойових дій.

Коли на початку липня чоловік їхав на роботу, в нього влучив ворожий дрон. До лікарні Артура доставили у вкрай важкому стані.

Він пройшов через чотири хвилини клінічної смерті і тиждень провів без свідомості. Тепер за спиною - вісім надзвичайно складних операцій. Чоловік поки що не здатен дихати самостійно, і попереду в нього чекає тривалий процес реабілітації.

Генеральний директор Дніпропетровської обласної лікарні імені Мечникова, Сергій Риженко, підійшов до ліжка Артура. Хоча йому важко формулювати думки, він впізнає лікаря і тихо вимовляє "дякую", називаючи медичних працівників "справжніми богами".

Риженко відповідає, що Свістоленко - великий молодець. Лікар переконує, що все буде добре, зовсім скоро слова даватимуться легше, частково втрачений після важкої контузії слух відновиться і Артура переведуть до іншого відділення.

За словами Сергія Анатолійовича, чотири хвилини клінічної смерті - це дуже багато.

- Лікарі зробили все, щоби його врятувати. Дуже важкі травми... Не хочу казати, що майже всі вони закінчуються смертю, але випадок Артура - унікальний. Усе слід відновлювати, треба, щоби людина пішла своїми ногами, - каже Риженко.

Він зазначає, що чоловік залишиться в реанімаційному відділенні принаймні ще на тиждень.

Чи є у вас звичай або ритуал підходити до тяжко поранених і знаходити їм втішні слова? Як виникла ця ваша практика?

Цей досвід надає можливість висловити те, що необхідно для відновлення. Коли ми підтримуємо тих, хто, здавалося б, не має шансів, вони знаходять у собі сили для виживання. Існує американське дослідження, яке було проведено ще в 30-х роках минулого століття, що підтверджує це. Слова, поряд із підтримкою, дарують надію, і людина починає шлях до одужання. Я звернувся до нього: "Ти вийдеш з цього, Артур. Ти справді зможеш".

Коли ми востаннє завітали до лікарні, ви згадували, що насправді проводите тут більшу частину свого часу через безліч справ..., - не встигаю закінчити думку.

- Відтоді нічого не змінилося. Я вже чотири з половиною роки живу в лікарні, - усміхається Сергій Анатолійович, хоча в його очах видно сум.

ВІД ПРОТЕЗУВАННЯ - ДО ПЛАСТИЧНОЇ ХІРУРГІЇ

Він розповідає, що на початку повномасштабної війни серед пацієнтів із пораненнями було три-п'ять відсотків цивільних, а зараз їх і військових - порівну.

- До нашої лікарні людей, які потребують медичної допомоги, доставляють різними способами. На сході багато медичних закладів зруйновані, і там практично немає шансів на виживання, - зазначає Риженко.

Незважаючи на величезне навантаження, в лікарні сьогодні розглядають не тільки стратегії витримки цього "поєдинку", але й мають амбітні цілі на майбутнє.

Ми прагнемо, щоб протезування стало доступним прямо в нашому корпусі. Наш план включає створення нового діагностичного відділення. Крім того, ми співпрацюємо з обласною військовою адміністрацією для відкриття сучасного опікового центру. У нас є всі необхідні ресурси для реалізації цих ідей. Наразі всі серйозні випадки опіків ми змушені відправляти або до Києва, або в інші міста, - розповідає генеральний директор лікарні ім. Мечникова.

- Що для цього знадобиться? Я маю на увазі ресурси? - запитую його.

Дуже багато роботи: потрібно підготувати як ресурси, так і приміщення. У нас є до пів року на це. Це стане одним із ключових проєктів. Але є ще одна важлива ініціатива, пов’язана з репродукцією. На жаль, багато військових, які зазнали психологічних і фізичних травм, не можуть мати дітей. Їм необхідна підтримка, і ми повинні думати про те, як забезпечити продовження життя, - зазначає співрозмовник.

Ми ведемо бесіду, прямуємо до реанімаційного відділення. Поруч з нами знаходиться команда лікарів, серед яких і Ольга: жінка, яка чекає на дитину.

- Це її друга дитина. Ольга постійно на роботі, 12 років у відділенні. Добре, що її чоловік тут також працює, бо інакше й не бачились би, - жартує Риженко.

Отже, вам слід розглянути можливість перетворення кількох палат на житлові приміщення для співробітників, - жартуючи, додаю я.

Проте, виявилося, що під час пандемії COVID-19 медичні працівники фактично проживали в лікарні, оскільки кількість пацієнтів була надзвичайно великою.

За словами Сергія Анатолійовича, в медичному закладі розглядають можливість запровадження послуг пластичного хірурга. В умовах війни багато людей зазнають травм, які вимагають пластичної операції для відновлення їхньої здатності жити повноцінним життям.

- Ми бачимо пацієнтів, коли пів обличчя або буквально все зноситься вибухом. У таких випадках треба зробити так, щоби людину впізнавали. Страшних травм стало більше. Ворожі авіабомби за 200-300 метрів ламають кістки, немов гілочки. Здавалося, десь вибухнуло, а у людей - десятки переломів, - пояснює очільник лікарні.

Історія пораненого вогнеборця, який прагне повернутися до своїх обов'язків.

Один із лікарів доповідає про стан рятувальників, які перебувають у відділенні інтенсивної терапії. Вони постраждали під час повторної атаки росіян у Синельниківському районі. Запитуємо, чи можна поговорити з одним із вогнеборців. Медики не проти, але перш ніж дозволити нам зайти до палати, питають дозволу в пацієнта. Чоловік не заперечує.

- Він має значну масу і стабільність у свідомості, хоча все ще демонструє певну слабкість, - зазначає медичний директор Олександр Толубаєв.

Рятувальника звуть Олег Гречко. Йому 41 рік, і вже більше 20 років він служить у Державній службі України з надзвичайних ситуацій. Олег говорить спокійно, але його слова важко вимовити. Він згадує, як разом з товаришами вирушили на місце обстрілу, щоб приборкати полум’я. Там їм повідомили про те, що в небі наближається російський дрон "Шахед".

- Ми виводили людей, які не брали участі в конфлікті. Тільки-но почали віддалятися до безпечної зони, як він несподівано на нас напав, - ділиться Олег.

Чоловік зазнав серйозних переломів. Він усвідомлює, що процес відновлення стане для нього вкрай важким. Висловлює бажання знову повернутися до служби.

"ПОТУЖНИЙ ХІРУРГ" ІЗ ОСОБЛИВИМ ДОСВІДОМ

Риженко, тим часом, має бути зайнятий своїми справами, але настійливо рекомендує поспілкуватися, як він висловлюється, з "людиною, яка, без сумніву, стане заслуженим лікарем України", а також "експертом, що виконує надзвичайні операції".

- У нас є просунутий лор-хірург, який дістає уламки з недоступних іншим хірургам місць - обличчя, пазух. Видаляє уламки, що прошивають шию. Він навчався в Британії, Швеції, - говорить очільник медзакладу і просить колег покликати до нас цього унікального лікаря.

- Як вам вдається зберігати такого професіонала?, - запитую.

- Та от тримаємо. Постійно його хочуть кудись забрати, але ми поки тримаємо, - каже директор.

В цю хвилину до кімнати входить юний чоловік з кучерявим волоссям, виразними густими бровами і вражаюче довгими віями. Він нагадує зірку з іншої країни. Трохи соромиться.

Легендарного лікаря звати Богдан Шпортько, він - завідувач відділення отоларингології №2 (онкологічного) Центру патології голови та шиї.

- Можемо пройти в операційну, - пропонує нам.

Відмовлятись від такої пропозиції ми не стали. Одягаємо шапочки, бахіли, халати. На лікаря вже чекають, він також готується.

- Сьогодні весь наш день складається з операцій військовим. Це не поранення, а хронічні захворювання - доброякісні і злоякісні утворення. На жаль, із війною їх стало більше. Це пов'язано з умовами, в яких перебувають наші захисники, - розповідає Шпортько.

Він повідомляє, що найближчим часом буде здійснено медичне втручання у пацієнта, у якого є підозра на наявність злоякісної пухлини в горлі.

- Ми беремо фрагменти з ураженої ділянки, щоби визначити, чи є там злоякісні клітини. Сьогодні також будемо видаляти доброякісне утворення і проводити реконструктивну операцію з відновлення дихання,- пояснює Богдан, йдучи до операційного столу.

Я спостерігала за вашою роботою. Вашими основними інструментами є погляд і руки?

- ставлю запитання Шпортьку.

- Усе. Праця хірурга - робота і розуму, і очей, і рук. Увесь організм має бути витривалим, - говорить лікар.

Він розповідає, як дістали з обличчя людини уламок завбільшки 4 см. Богдан пояснює, що це досить великий розмір для цієї частини тіла.

Нещодавно ми здійснили операцію на пораненому цивільному, у якого уламок застряг у гортані. Існував значний ризик, що після втручання у пацієнта можуть виникнути труднощі з диханням, ковтанням і мовленням. Анатомічна структура шиї є вкрай складною, адже там розташовані численні судини, нерви та чутливі елементи. Проте, на щастя, нам вдалося успішно видалити уламок і провести реконструктивну операцію. Пацієнт вже одужав і тепер може дихати та говорити самостійно, - розповідає лікар.

Він ділиться тим, що виконує від шести до семи операцій щодня, хоча деякі з них можуть затягуватися на цілих 12 годин.

Шпортько пригадує, як у 2022 році до лікарні доставили 19-річну цивільну дівчину, яка постраждала в результаті ракетного обстрілу вокзалу в Краматорську. У неї була відсутня половина обличчя.

- Разом із іншими фахівцями провели операцію і відновили обличчя, дівчину виписали, - каже хірург.

За словами Богдана, він має "довготривалі відносини з лікарнею Мечникова" і може похвалитися тисячами проведених операцій.

- Я люблю своє місце роботи і те, що тут роблю. Вважаю, що у нашій країні є перспективи. Якщо маєш мету, хочеш допомагати людям, навчатися і впроваджувати нове в українську медицину, тут є можливість це робити. Я був у кількох іноземних клініках, де отримував досвід щодо заміщення великих дефектів після травм і онкологічних втручань за допомогою переміщення шкірних клаптів. Був досвід щодо операцій на гортані, які в Україні не роблять. Іноземне стажування дозволило запровадити це в практику, і тепер ми допомагаємо нашим людям, - пояснює Богдан.

Він хотів би, щоби війна швидше скінчилась і лікарі могли працювати більш планово, проводити масштабніші операції, отримувати задоволення від роботи. А ще лікарю катастрофічно не вистачає часу на родину і, як будь-яка нормальна людина, він хотів би частіше бути з дітьми та сім'єю.

"ВІДЧУВАЄМО, ЯК РУХАЄТЬСЯ ЛІНІЯ ФРОНТУ ПО ЗБІЛЬШЕННЮ КІЛЬКОСТІ ПОРАНЕНИХ"

В незалежності від того, в який день тижня ми завітали до лікарні Мечникова, нас завжди радо зустрічав медичний директор Олександр Толубаєв. І цього разу було не інакше.

- Я живу поряд, і якщо треба - за пʼять хвилин на місці. Відповідаю за медичну допомогу всієї лікарні, хоч би що сталося... Те, що військові бачать на лінії фронту і що ми, лікарі, бачимо тут, не забудеться ніколи. У кожного - свої спогади на все життя: відірвані кінцівки, трагічні долі військовослужбовців і цивільних. Найважче дивитися на молодих дівчат. У нас є цивільна 20-річна дівчина, яку доставили зі Словʼянська, в неї дуже важке поранення живота, - ділиться Олександр Миколайович.

Сьогодні лікарня функціонує зразково, проте, як зазначає співрозмовник, 24 лютого 2022 року все ніби призупинилося.

Протягом перших двох тижнів масштабного вторгнення всі цивільні особи з травмами, інсультами та іншими медичними проблемами зникли. Ситуація була схожа на анабіоз – тільки поранені потрапляли до нас. Ми нікому не відмовляли у допомозі. Завжди відчуваємо зміни на фронті – це видно за зростанням кількості поранених серед цивільного населення, – зазначає він.

Толубаєв зазначає, що команда повністю підготовлена до різних сценаріїв розвитку ситуації - все вже відпрацьовано до дрібниць. Він також підкреслює, що існувало два особливо важких етапи.

Перший спогад — травень 2014 року, коли ми почали отримувати перших поранених, і як цивільні медики, не могли уявити, що таке взагалі можливе. Другий момент — це перші тижні повномасштабного вторгнення, коли потрібно було оперативно ухвалювати правильні рішення. Ми усвідомлювали, що ніхто, окрім нас, не зможе забезпечити місця для такої великої кількості важко поранених. Потрібно було розширювати реанімаційні відділення. Це не просто додавання ліжок — тут необхідні кисневі системи, електрика та медичний персонал. В Україні майже немає реанімацій на 50 ліжок, а у нас їх дві. Так, пацієнти розташовані близько один до одного, але ми не можемо закрити двері приймального відділення і заявити: "Все, більше немає місць". У лікарні Мечникова завжди знайдеться місце для поранених військових та цивільних, — ділиться Толубаєв.

25 жовтня 2025 року, всього за 50 метрів від хірургічного відділення, прогримів вибух ракети. Олександр пригадує, що в той момент лікарня виглядала жахливо: розбиті вікна, темрява і хаос.

- Ти біжиш із думкою, що тут величезна кількість постраждалих. На щастя, цього не було. В момент удару проводили дві складні операції, лікарі їх закінчили. Ми тоді провели внутрішню евакуацію пацієнтів, - ділиться він.

- Це найбільший страх - що буде найбільша кількість постраждалих? - запитую медичного директора.

- Страху немає. Ти лише замислюєшся над тим, як забезпечити максимальну ефективність роботи лікарні. У 2022 році відчував певне занепокоєння за свою родину, близьких, а також за тих дівчат, які залишилися тут працювати, - ділиться він.

- Той поранений шахтар сказав, що ви - боги. А ви ким себе відчуваєте? - звертаюся на прощання до співрозмовника.

- Я є людиною, лікарем, батьком для доньки та чоловіком для дружини, - ділиться він. - У стінах лікарні я виконую роль лікаря. Мої батьки працювали в медицині, і я свідомо обрав цей шлях, відчуваючи, що знаходжусь на своєму місці.