Цієї зими внаслідок ударів по ТЕЦ-4 у Києві пошкодили приміщення, в яких зберігалися експонати, зібрані під час експедицій у зону Чорнобиля (Віолетта Кіртока).

Сьогодні, в день 40-річчя Чорнобильської катастрофи, надзвичайно важливо порушити питання створення музею-архіву народної культури українського Полісся, яка зазнала значних втрат через цю техногенну трагедію. Це місце могло б стати платформою для展示 експонатів, зібраних під час експедицій у зону відчуження, а також для показу тисяч відеоматеріалів, записаних у 90-х роках минулого століття, включаючи роботи відомої дослідниці цієї зони Ліни Костенко. На жаль, цієї зими фондосховище, де зберігалися всі ці цінні матеріали, зазнало ушкоджень внаслідок російського обстрілу: були вибиті вікна, система опалення вийшла з ладу, стіни промокли, заливаючи унікальні предмети побуту. Невелику частину збережених матеріалів можна оглянути у "Музеї Івана Гончара" в Києві.

Це справді дивно — стояти в залі музею і розглядати розворот шкільного зошиту, в якому намальована схема центру села Великі Кліщі. На малюнку церква, позначена цифрою шість та хрестиком, розташована на перехресті. Вона дерев'яна, затишна, пофарбована в біло-синій колір, а в середині неї висять численні вишиті рушники — як старші, так і молодші. Це та сама церква, де мене, маленьку, хрестили таємно, адже в ті часи "союз" не схвалював подібних речей, особливо в родині вчительки — моєї бабусі. Ми приїхали в Великі Кліщі з Малих Кліщів, які ближче до Народичів… Я яскраво пам’ятаю хрестини, адже хрещений, який тоді служив у Німеччині, привіз мені льодяник на паличці. Неймовірний подарунок. У його центрі, немов розпис, сяяла карамельна квітка. Можливо, я б не запам’ятала ту цукерку так добре, якби мамин молодший брат, старший за мене на десять років, не вирішив замість того, щоб просто її лизнути, відкусити великий шматок…

Церква стоїть досі, хоча від хат, пронумерованих на листочку, лишилися лише пічища, наче і тут пройшла війна... А ще - стирчать "журавлі" над неіснуючими колодязями, без відер, без руху. А церква наче заснула. Двері причинені на клямку і кожен бажаючий може увійти. Хіба що - написано прохання - не запалювати і не лишати свічки.

У "Музеї Івана Гончара" нещодавно відбулося відкриття подвійної виставки, присвяченої 40-річчю Чорнобильської катастрофи, під назвою "Чорнобиль: врятовані скарби Полісся/Ліна Костенко в чорнобильських експедиціях". Я впізнала безліч предметів, які супроводжували моє дитинство, з якими гралися мої бабуся і прабабця. Наше село також розташоване в тому ж регіоні Полісся, що є колискою слов'янської культури. Під час екскурсії, яку проводив сам Ростислав Омеляшко, керівник експедицій у зону відчуження, я згадала слова, які давно вийшли з мого лексикону, наприклад, "гладишка". І в той момент мої руки знову відчули приємну текстуру глечика, з якого переливали свіже молоко...

Багато хто зараз говорить про неоціненну роль у збереженні всього, що пов'язане з зоною відчуження, Ростислава Омеляшка. Саме він був ініціатором експедицій у зону відчуження, збирання артефактів та спадщини Полісся. Він наполягав на цьому і таки домігся, щоб експедиції запрацювали. Ростислав Андрійович присвятив цьому 32 роки життя і роботи. Саме він у 2007 році став засновником та очільником Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Державного агентства України з управління зоною відчуження. Всі, хто мають з ним справу, бачать обсяги роботи, яку він зробив, вважають, що він має за це отримати звання Героя України. Сам він хоче єдиного - щоб про Чорнобильську зону не забували, щоб про Полісся як центр слов'янства говорили голосно, щоб традиції цього краю жили і ширилися. І щоб вирішилося питання із пошкодженим фондосховищем, у якому тепер неможливо зберігати експонати. Потрібно, щоб держава якнайскоріше знайшла досить велике приміщенні - не менше 800 метрів. Інакше те, над чим сумлінно працювали 32 роки, за чим їздили у заражену радіацією місцину науковці і дослідники, буде втрачено...

Ініціатива досліджувати Полісся, збирати залишені там людьми, яких переселяли із забруднених територій, предмети ужитку, записувати свідчення тих, хто повернувся - їх називали самоселами, пісні, які вони співали, традиції, які шанували, виникла у Ростислава Андрійовича у 1989 році. За 32 роки системної роботи Ростислав Омеляшко з однодумцями провели 50 комплексних експедицій, ще 120 були вузькоспеціальними. Вони обстежили більше 170 поліських сіл. Знайдені артефакти звозили саме в те приміщення, де нині відкрилася виставка. Зала, яка згодом стала музейною, була щільно заставлена знахідками. Зараз в експозиції представлено добре, якщо 10 відсотків того, що знаходиться тепер у битому росією фондосховищі.

У 1995 році до цієї ініціативної групи приєдналася Ліна Костенко. Її дуже зацікавили архівні матеріали, які знайшли в зоні. Вона детально досліджувала медичні картки, знайдені в амбулаторіях сіл, шкільні документи та навіть формуляри сільських бібліотек, вивчаючи, які книги читали люди... У селі Кошовка Ліна Василівна натрапила на молитовник, забутий під час поспішної підготовки до переїзду. Цей молитовник був відкритий на сторінці з заклинанням для виганяння корови на пасовище... І тут я згадала про нашу сільську бібліотеку, яку я шалено любила і часто відвідувала під час літніх канікул у селі. Я впевнена, що саме тоді я вперше ознайомилася з творами Астрід Ліндгрен.

Вибух на Чорнобильській атомній станції в 1986 році вважається найбільшою техногенною та екологічною катастрофою, наслідки якої відчуваються в Україні й донині. Проте з початком війни в 2014 році ця трагедія відійшла на другий план. Про неї згадують лише наприкінці квітня, в день роковин, або під час обстрілів саркофагу, які трапляються з часом. Тоді страх охоплює від думки про те, що ракети або дрони можуть досягти небезпечних радіоактивних матеріалів. Водночас у 2022 році, коли російські війська зайшли з боку Чорнобиля і почали копати траншеї в знаменитому "рудому лісі", це давало певне відчуття безпеки — адже такі дії не можуть залишитися без наслідків. І незнання росіян щодо небезпек, пов'язаних із Чорнобилем, може стати нашим союзником. Проте їхня безрозсудність призводить до жахливих наслідків.

Улітку, що передував подіям 2022 року, я опинилася в серці мертвого села, де провела своє дитинство. До того часу воно все ще трималося на плаву, адже в нашій хаті розмістили пост охоронців зони відчуження, яка починалася за межами нашого колишнього обійстя. Трьом родинам, які повернулися з переселення, вдалося оселитися тут — всього чотири особи, такі ж давні, як і саме Полісся. Проте у 2022 році на нашу землю впали бомби, і будинки, де проживали самосели, були зруйновані. Ті, хто мешкав у них, покинули цей світ незадовго до початку повномасштабних бойових дій... Встигли...

Кілька тижнів тому я потрапив до Поліського, яке було покинуте ще у 1999 році. Проте до 2020 року тут ще проживали ті, хто повернувся, але їх було не більше ніж десятеро. Сьогодні ж це місце абсолютно порожнє, за винятком військових. Але справжнє жахіття полягає не лише в тому, що дерева проросли крізь занедбані будівлі чи в атмосфері повної мертвоненності, а в тому, що це місто було знищене двічі. Спочатку - радіацією сорок років тому, а потім - російськими бомбами після 2022 року, які рознесли неживі будівлі навпіл, наче контрольні постріли... Ще й російські війська та зрадники України не вагаються ділитися розповідями про те, як обстрілювали мирні міста з зони відчуження, про що свідчать залишені тут ящики з-під боєприпасів.

Не є секретом, що наша оборонна лінія тепер проходить через зону відчуження, змінюючи її вигляд. Над дорогами натягнуті антидронові сітки. Ми маємо сусіда, який вже раз допустив росіян до атаки, і немає жодних гарантій, що "бацька" не вирішить відправити свої війська для підтримки "захоплювачів Києва за три дні". Це все має серйозний вплив на територію Чорнобиля, змінюючи її обличчя і спотворюючи реальність. Варто зазначити, що наші захисники в цій зоні працюють із дозиметрами, постійно моніторять рівень радіації і здійснюють свої дії з урахуванням цих факторів.

Ростислав Омеляшко та Ліна Костенко презентували карти, за якими орієнтувалися під час своїх експедицій тридцятирічної давнини...

...а це вони в ті часи у зоні відчуження

Напередодні відкриття виставки мені повезло стати свідком розмови Ростислава Омеляшка з Ліною Костенко. Вони згадували поїздки в Чорнобиль і поліські та овруцькі села, спілкування з самоселами, їхні пісні, розповіді. Ліна Василівна кожного разу, коли при згадці чийогось імені Ростислав казав, що людини вже немає, наче здригалася, відчуваючи, як у минуле відходять носії прадавнього українства, забираючи його з собою. Але ж як добре, що оці люди-однодумці, науковці, етнографи, письменники, збирали це все. І перед відкриттям виставки чудовий гурт співав поліських пісень і грав в ті ігри, одну з яких я впізнала, бо сама в дитинстві грала в неї... Але дуже гірко визнавати, що за сорок років (!) державою не було створено музею-архіву народної культури українського Полісся. Вже написані і подані документи, щоб це був публічний інвестиційний проєкт. Але, як сказано у відповіді, він не відповідає потребам воєнного часу... А тепер ще й в аварійному стані знаходиться музейне фондосховище. Терміново потрібно знайти нове приміщення, щоб ці пам'ятки не загинули. Держава має вирішити цю головну проблему сьогоднішнього дня.

Слухаючи спогади про експедиції у Чорнобильську зону, дивлячись фотографії і відео, як ніжно несуть слоїки і ікони з мертвих сіл науковці у 90-х роках, мимоволі відчула аналогію з "зоною відчуження" - сірими селами і містами на Донбасі, особливо гостро згадалися Піски біля Донецька. З тих кинутих осель, розбитих снарядами і спалених російським "міром", співробітники музеїв, журналісти, самі військові вивозили артефакти. Буквально перед повномасштабним наступом звідти я забрала вишиту хрестиком картину. Бо вона мені дуже перегукнулася з картинами, які вишивала на Житомирщині моя бабуся. І тепер зберігаю поруч поліські цінності з донбаськими артефактами. Бо що б не намагалося знищити нашу ідентичність - радіація, росіяни - ми маємо її берегти і передавати далі. Лишень маємо навчитися правильно і гідно це робити.

Відвідайте "Музей Івана Гончара" у Києві, і ви зможете почути голоси, що відображають глибоке коріння нашого народу, відчути зв'язок між поколіннями та силу традицій, які мають велике значення. Вам також захочеться, щоб в Україні існував музей-архів, де можна було б доторкнутися до всіх цих накопичених знань. Наступного року я планую спекти пиріжки чи печиво у формі лелек, адже на Поліссі влаштовували таке частування на Благовіщення, аби зустріти лелек, що повертаються додому. Ці ласощі подавали гостям після відкриття виставки. Я не пригадую цього з дитинства, але хто може мене зупинити від того, щоб дотримуватися традицій мого рідного краю?