Ми є носіями свіжих ідей європейської концепції, - український поет Сливинський.

Він презентує Україну у світі як поет, письменник і перекладач. Європейські університети запрошують його читати лекції, як фахівця з історії слов'янських літератур Центрально-Східної Європи

Він досконало володіє п'ятьма мовами, а його твори перекладені більш ніж 20 мовами. Російське вторгнення в Україну змусило його замовкнути, спровокувавши глибоку творчу кризу. Він відчув, цитую: "Глуху і сліпу зону, не розуміючи, як писати про нову реальність".

Порятунком стали розмови, і так народився "Словник війни". Це збірка, в якій слова вже не просто слова - це долі, спогади, життя цілих родин. Це 77 документальних історій, які базуються на свідченнях людей про життя під час російської агресії, про всі ці жахіття, евакуацію, про втрати.

"Поезія встояла перед Аушвіцом, витримає також і виклики Бучі та Ірпіня, хоча її форма трансформується," – так висловлює свою думку мій сьогоднішній гість. На підтвердження своїх слів він знову взявся за написання віршів. У нашій студії поет, перекладач і дослідник Остап Сливинський.

"І раптово деякі слова з’являються знову, подібно до мігруючих птахів, - але не можуть знайти своїх дерев і притулків". Отже, слова повертаються. Яким був процес їхнього повернення?

Повільним. Я б описав це як переживання багатьох моїх колег, які звикли працювати з текстом. Для письменника, перекладача та літературного дослідника мова є єдиним інструментом. Коли з мовою відбуваються якісь проблеми, людина відчуває себе безпорадною. Ми не знаємо, як взаємодіяти з реальністю, якщо слова більше не підкоряються нам. Я маю власний досвід і чув від багатьох колег, що саме таку реакцію викликала реальність, в якій ми опинилися у 2022 році.

Багато людей виявилися в схожій ситуації, і я навіть не впевнений, чи варто це називати рішенням. Скоріше, це було щось на кшталт рефлексу: коли внутрішні слова не відгукуються, їх потрібно шукати зовні. Ніколи раніше я не відчував, щоб реальність була абсолютно мовчазною — це стало для мене певним відкриттям. Можливо, це звучить занадто пафосно, але був момент, коли я зрозумів, що навіть у жахливих обставинах війни, в яких ми, на жаль, опинилися, реальність все ж таки має свої голоси, свої історії. Я почав уважно слухати людей, звертати увагу на те, про що вони говорять і як намагаються словесно знайти своє місце в новій дійсності, в якій опинилися, і так з'явилася документалістика.

Чимало людей стали займатися документалістикою. Ті, хто до початку повномасштабного вторгнення писали прозу, перейшли до написання документальної прози, як, наприклад, Мирослав Лаюк чи Сашко Михед. Ліричні поети також, у великій мірі, змінили свій фокус на документальну поезію, як показує творчість Дмитра Лазуткіна. Це рішення виявилося дуже дієвим і тривало протягом значного часу, адже допомагало нам зафіксувати цю реальність. Але це було не лише для нашого власного сприйняття або для тих, хто перебуває поруч із нами, щоб ця реальність стала не просто помітною, а й комунікативною. Ми прагнули залишити свідчення для тих, хто в майбутньому захоче дізнатися про нашу реальність, а також для тих, хто матиме обов'язок притягти до відповідальності винних у воєнних злочинах. Адже як документальна, так і художня література може слугувати свідченням або доказом у судових процесах. Такі прецеденти вже мали місце, і не один раз.

Які саме слова, можливо, нові чи такі, що змінили своє значення та асоціації під час війни, є найважливішими для вас особисто? Які з них підтримують вас у цей складний час?

Ці слова самі з'являлися в наших бесідах. Я не шукав їх спеціально, не аналізуючи, які з них стали важливими, а які з часом змінили своє значення. Я просто звертав увагу на ті слова, які часто повторюються у спілкуванні. Одним з таких слів було "дім", яке справді зазнало трансформації у нашому сприйнятті. Адже ми, на відміну від багатьох, хто не пережив жахів війни, усвідомлюємо, що дім — це не лише місце, яке має нас захищати, але й те, що ми повинні захищати самі. У часи, коли нас обстрілюють ракети та дрони, і наші власні домівки стають загрозою, ми розуміємо, що дім може виявитися небезпечним. Проте, як символ і культурне поняття, дім залишається тим, що вимагає нашого захисту.

Так само, наприклад, дуже часто повторювалося слово "тіло" в різних контекстах. А в одному дуже цікавому контексті, в одній розмові, яка в мене була десь у березні чи квітні 2022 року, моя співрозмовниця, львів'янка, волонтерка сказала дуже цікаву річ: "Зараз, коли на Україну брутально напали, завдають їй болю, я відчуваю свою країну як тіло, як єдине тіло". Це дуже цікаве таке тілесне, фізіологічне відчуття країни, як якоїсь цілості. А крім того, тіло - це, звичайно, те, від чого ми дуже сильно залежимо, коли перебуваємо в ситуації війни. Дуже часто це єдине, на що ми можемо покладатися, що нас може винести, врятувати з якоїсь небезпечної ситуації. Тому ми маємо довіряти своєму тілу і дуже піклуватися про нього.

Як ми відчуваємо сьогодні оці всі слова? Як змінюється їхнє значення, розуміння, контексти, в яких ми вживаємо ці слова? Так, "пташки" зараз - це не обов'язково горобчики та синички, дуже часто "пташки" прилітають і вибухають. "Вогонь", "світло", "квіти" - теж змінили своє значення. Багато що змінило своє значення. Чи вдається це розуміння українців передати й іншими мовами іншим народам, переказати про що йдеться?

З цим насправді складно і потрібно говорити, потрібно розуміти, на якому рівні ми спілкуємося. Культурний дипломат - це не є якийсь статус, який мені хтось надав. Це той, хто приїжджає і намагається через культуру розповісти щось про себе. Ми всі тією чи іншою мірою, спілкуючись з людьми з інших країн, інших культур, є тими культурними дипломатами. Це не є якийсь особливий статус, це просто наша щоденна робота.

Коли я виступаю в ролі культурного дипломата, я усвідомлюю, що культура здатна викликати емоційні та спонтанні реакції. З такими емоціями потрібно вміти працювати — не знаю, чи підійде слово «керувати», адже люди не є простими інструментами. Важливо розуміти, до яких наслідків можуть призвести ці реакції і на які емоційні струни слід звертати увагу в першу чергу. Адже емоційні реакції, хоча й можуть бути інтенсивними, часто є короткочасними, і їхня сила може виявитися виснажливою для людини.

На подію повномасштабного вторгнення 2022 року багато людей за межами України, не лише сусіди, але й представники інших країн Європи, відреагували з великою емоційною напругою. Здається, що чим ближче хтось фізично до нас, тим сильніші їхні переживання. Наприклад, спостерігаючи за зруйнованими містами, люди можуть впізнавати знайомі елементи свого оточення — чи то будинки, чи то вулиці. Вони вловлюють патерни життя, які їм близькі, і усвідомлюють крихкість власного існування, оскільки виявляється, що їхня безпека може бути ілюзорною. Це важке відчуття, яке не так просто витримати, а без активних дій може перетворитися на безсилля.

Ми, українці, дуже добре це розуміємо. Яка дуже часто в українців реакція на емоцію? Дія. Ми починаємо щось робити, волонтерити, щось збирати. Що українці роблять, коли відбувається якась масована атака на наші міста? Ми, наприклад, починаємо донатити, але це одна з можливих реакцій. Інша реакція, яку, на жаль, я часто спостерігаю, у навіть добре до нас налаштованих чи початково дуже емпатично до нас налаштованих людей, це така реакція - витіснення. Тобто, якщо я розумію, що ця війна несправедлива, і сторона, яка зазнала нападу, є жертвою, то ця війна порушує моє уявлення про світ, як про справедливу систему.

Існує поширене когнітивне упередження, яке не є формально визнаним синдромом. Це упередження називається "Ілюзія справедливого світу" або "Гіпотеза справедливого світу", а англійською його часто позначають як Just World Hypothesis. Це явище допомагає нам жити, адже надає відчуття впевненості та віри в те, що в світі існує певний принцип справедливості. Суть цього упередження полягає в переконанні, що якщо ми вчиняємо добрі справи, то світ має віддячити нам чимось позитивним. І навпаки, якщо ми скоюємо якісь провини чи заподіюємо шкоду, то можемо очікувати, що це рано чи пізно повернеться до нас. Ми часто говоримо про те, що зло має властивість повертатися. Але насправді це лише ілюзія. Людина, яка здатна критично мислити, рано чи пізно приходить до усвідомлення, що справедливість у світі не існує.

Нам надзвичайно важлива віра у справедливий світ. Проте ця віра може проявлятися й у певних формах: якщо жертва надто довго залишається у своїй ролі, справедливість не відбувається, і нам стає важче спостерігати за цим безладом. У такі моменти ми починаємо звинувачувати жертву. Якщо справедливість не настає, це може підштовхнути нас до думки, що, можливо, жертва не була справжньою жертвою, що вона якимось чином заслуговує на те, що сталося. Це призводить до явища victim blaming, або ж звинувачення жертви в її стражданнях. Така поведінка, по-перше, дозволяє нам зберігати ілюзію справедливого світу, а по-друге, допомагає впоратися з почуттям провини: "Я не зробив достатньо" або "Я не вжила необхідних заходів". Або ж ми можемо перейти до думки: "Я зробив все, що міг", "Якщо війна триває, значить жодна зі сторін насправді не прагне миру". Люди, які у 2022 або 2023 роках активно підтримували Україну і визнали наше право на самооборону, втомившись від співчуття та відчуваючи безсилля щось змінити, починають шукати вихід у перекладанні провини на нас, стверджуючи, що це ми не хочемо підписувати якісь незрозумілі мирні угоди.

Кінець боротьби.

Це дійсно ускладнює роботу, адже йдеться про базові, людські емоційні реакції.

Що дуже корисно нам робити? Ми, українці, насправді робили це від самого початку. Нам не комфортно було весь час перебувати в ролі жертви, такої суцільної жертви. На цьому теж дуже часто полягало таке непорозуміння - коли українські біженці почали масово прибувати до інших країн, зокрема до країн Західної Європи, яка була призвичаєна до того, що біженець - це людина, яка перелякана, збентежена, розгублена, яка навряд чи на щось більше спроможна, ніж просто вдячно приймати допомогу.

Втікає, але не діє.

Так. Часто біженці в Західній Європі представляли собою людей з абсолютно різних культур, традицій та соціальних систем. Це ускладнювало їх інтеграцію в нове середовище. Багато з них прибували без нічого, в той час як українські біженці зазвичай мали певний життєвий капітал і не були зовсім без ресурсів. Це давало їм можливість вкластися в якісь справи чи проекти. Ця обставина ставала несподіванкою, а часом навіть шоком для місцевих жителів, які не знали, як сприймати українських біженців і в яку категорію їх віднести.

Одна з проблем, пов'язаних із сприйняттям біженців, полягає в наявності численних когнітивних упереджень. Стереотип "біженець" є яскравим прикладом такого явища, адже він активує механізм співчуття. Коли ми просто співчуваємо, виникає відчуття певної переваги над тією людиною, якій ми намагаємося допомогти. Той, кому ми лише співчуваємо, стає об'єктом нашої милості, який має лише приймати нашу допомогу. Такі стосунки здаються більш зручними, ніж взаємодія з людиною, яка не тільки вдячно приймає підтримку, але й приносить з собою власний досвід та проблеми.

Отже, потрібно враховувати те, з чим та людина прибула. Вона приїжджає з якимось своїм бекграундом. Щобільше, вона приїжджає з якимись своїми ідеями. Вона має певний життєвий багаж зі своєї культури. Вона привезла щось, що може на краще змінити культуру, в яку прибула. А чи ця цільова культура готова до того? Це дуже цікаве питання. Багато людей в приймаючих країнах не готові до того, що українські біженці хотіли б трошечки активніше впливати на реальність, ніж просто мовчки дякувати.

Остап Сливінський, фото: facebook.com/ostap.slyvynsky

Мені дуже подобається розрізнення, які є в українській мові, між співчуттям і співпереживанням. Воно, можливо, навіть менш виразне, ніж, наприклад, в англійській мові, де ми маємо condolence і compassion. Compassion - це коли ти переживаєш те, що переживає інший чи намагаєшся переживати. Тут є активна взаємодія і відкритість до того, з чим прибуває інший. А коли це condolence, то це просто ритуальна формула, яку ти висловлюєш - якась формула скорботи, формула жалю. От, теж тут - слово "жаль".

У мене була одна співрозмовниця, коли я збирав ці історії, які потім увійшли до "Словника війни", то вона казала, що втомилася від жалю. Вона спочатку себе жаліла, бо її інші жаліли, а потім їй заціпило і вона безжальною стала. Оця безжальність, про яку вона казала, була ніби реакцією на те, про що я кажу, - на це співчуття, як зверхність, може б не сказав, приниження, але таку позицію вищості, яка часто проявляється у співчутті.

Сьюзен Зонтаґ дуже цікаво розмірковує на цю тему. Нещодавно я переклав українською її останній збірник есеїв, який вже вийшов у світ під назвою "Спостереження за болем інших". Ця книга є частиною серії, що має велике значення для нас, адже вона стосується теми травми і видається видавництвом ІST Publishing. Однією з основних тем в цій серії є дослідження страждань інших людей. Я впевнений, що якби Зонтаґ дожила до часу російського вторгнення в Україну, вона б однозначно підтримала нашу справу. Цю книгу вона написала, спираючись на свій досвід перебування в обложеному Сараєві, де тривалий час намагалася зрозуміти, як живе спільнота, що зазнає загроз, і щоб подолати дистанцію між співчуттям і зверхністю.

Ми постійно повертаємося до теми емоцій, і це веде до необхідності підживлювати їх за межами України. Коли нові біженці прибувають, їхні історії часто дуже схожі — вони розповідають про втечу з рідного дому в часи, коли вже неможливо залишатися, коли відчувається відсутність безпеки. Люди звикають до своїх емоцій, так само як і ті, хто їх приймає, звикають до цих переживань. Для підтримання інтересу, співчуття та бажання допомогти українцям важливо, щоб ці емоції змінювалися, щоб з’являлися нові враження та розуміння. На мою думку, українська література чудово виконує цю роль, якщо ми її перекладаємо та презентуємо в Європі та інших куточках світу.

Я вважаю, що українська культура, і не лише в літературі, повинна еволюціонувати та вже змінюється. Пригадую, кілька місяців тому Артем Чех опублікував допис, який викликав значний резонанс. У ньому, наскільки я пам’ятаю, він висловлював думку про те, що українська культура повинна відійти від героїчного дискурсу. Це звучить як заклик до дії, що, безумовно, є актуальним для українського суспільства, але не те, з чим українська література і культура загалом можуть спілкуватися з зовнішнім світом в даний момент. Це викликає занепокоєння і активує захисні механізми.

Багато людей відчувають страх, коли ми відкрито заявляємо: "Скоро розпочнеться велика війна, і вам не вдасться її уникнути". У такій ситуації ми стаємо носіями неприємних новин. Історично склалося так, що таких посланців часто не сприймають позитивно. Хоча тепер їх не вбивають, проте ставлення до них залишається холодним. Коли вони з’являються, багато хто закриває перед ними двері або просто відмовляється їх відчиняти, адже вони приносять інформацію, яка лише підсилює вже існуючі страхи.

Нещодавно, можливо, вчора чи сьогодні, я натрапив на європейську карту, де країни були позначені різними кольорами. Червоним кольором виділені ті держави, де молодь — точні вікові межі, на жаль, не можу зазначити — найбільше побоюється війни. Виявилося, що більше половини Європи було зафарбовано в червоний. Я підозрюю, що можливо, відповіді на запитання були не зовсім чесними, адже ми часто не наважуємося говорити про свої найглибші страхи. Цей страх настільки сильний, що багато хто не хоче визнавати його навіть перед собою.

Багато країн також не бажають використовувати термін "війна".

Конфлікти та кризи викликають у нас сильні емоції. Варто знайти інший підхід до обговорення тих тем, які ми вважаємо важливими.

Як?

Через алегоричну історію, наприклад. Коли я маю на увазі алегоричну історію, то тут не йдеться про якусь езопову байку. Я маю на увазі це слово в ширшому розумінні. Життєва історія теж може бути алегорією чогось. Це конструкція, яка дозволяє, яка є оптикою. Це така якби система дзеркал, яка дозволяє нам в глибині побачити те, що ми насправді хочемо сказати. Ми розповідаємо чиєсь життя або, скажімо, в п'єсі маємо розмову двох людей, чоловіка і жінки, які, здавалося, говорять про якісь дуже прості речі. Але система дзеркал - система їхніх запитань, відповідей, їхніх реплік - побудована так, що там на дні ми побачимо війну. Вона взагалі може там ніяк не звучати, не виходити на передній план. Там не буде образів війни. Це слово може взагалі не звучати, але весь епізод, вся сцена буде побудована так, що ми її там побачимо.

Сьогодні українська культура повинна стати такою, яка поступово, але вперто готує іноземних читачів, особливо з Західної Європи, до змін у світі, що можуть мати для нас сумні наслідки. Ми опинилися в реальності, де знову панує принцип сили, а презумпція невинуватості, особливо для миролюбних сторін, втрачає свою силу. Вже відомо, що ідея повоєнного пацифізму, яка сформувалася після Другої світової війни і стверджує, що якщо ти не нападаєш, то і на тебе не нападуть, більше не працює. Це питання, яке варто постійно піднімати, наприклад, у Німеччині, де цей принцип був основою повоєнної освіти. Суспільство намагається дистанціюватися від війни, вважаючи, що якщо залишитися достатньо далеко, то загрози не буде. Це, на жаль, надзвичайно важливо для нас. Якщо ми не будемо відповідати на агресію агресією, то, можливо, ця агресія з часом сама по собі зменшиться, але це не гарантовано.

Це характерна риса Швеції. Люди там настільки остерігаються можливих конфліктів, що прагнуть зменшити будь-які взаємодії, аби уникнути непорозумінь, які можуть призвести до серйозніших проблем.

Це дійсно цікава тема, хоча я не є експертом у шведських питаннях. Нещодавно в нашому подкасті "Вигляд збоку" ми мали захопливу бесіду з Юлею Юрчук, яка представляє Україну в Швеції і викладає в університеті Сьодерторн у Стокгольмі. Вона також є авторкою книги "Швеція. Модель для збірки". Юля досліджує у своїй праці певну шведську рису, яка, безумовно, виглядає позитивно, — це характерна для шведів модель поведінки, що, на мій погляд, має свої нюанси: уникнення конфліктів. Замість прямого обговорення проблеми, шведи часто воліють уникати конфронтацій, обходячи неприємні ситуації. Вони можуть просто промовчати або навіть перейти на інший бік вулиці, замість того, щоб підійти і запитати: "Що насправді відбувається?". Це цікаве явище, яке варто обговорити.

Проте я все ж хотів би ненадовго повернутися до теми Німеччини. Досвід Другої світової війни, зокрема німецький аспект, поставив перед нами важливе питання: Що таке оборонна війна? Адже, як відомо, агресор часто в своїй пропаганді та риториці позиціонує себе в ролі жертви.

Що ми зараз бачимо в Росії? Російська пропаганда - вони ж весь час від когось захищаються. Іран теж весь час від когось захищаються. КНДР весь час загрожене і від когось захищається. Насправді гітлерівський Третій Рейх теж будував свою пропаганду на тому, що вони мають захиститися від якогось ворога, побудувавши державу з міцними кордонами. І всередині цієї держави вже мала б панувати безпека, тому що навколо чигають якісь вороги, які бажають смерті німецькій нації. І тому це теж лягло, великою мірою, в основу повоєнної німецької педагогіки.

Будь-яке використання сили, навіть якщо воно є реакцією на іншу агресію або ж просто спробою захистити себе, вважається негативним. Проте, ця концепція невиявлення сили фактично призвела до того, що Німеччина стала значно менш здатною до оборони.

Це питання, безумовно, актуальне для політиків та тих, хто приймає рішення, формуючи оборонні стратегії в різних країнах. Я б хотів звернути увагу на літературу. Як ми уявляємо та які асоціації виникають у нас, коли згадуємо про війни XX століття? Наприклад, з Першою світовою війною пов'язане ім’я Ернста Ремарка та його твір "На Західному фронті без змін". Ця література стала способом пізнати історію не через сухі факти, а через людські долі, через переживання і наративи. А що з українською літературою? Чи готові ми вже пропонувати світові твори, які допоможуть зрозуміти події, що відбуваються в Україні?

Згадується те, що сказав Клайв Стейплз Льюїс у вересні 1939 року, коли почалася Друга світова війна, гітлерівський Рейх напав на Польщу. Стало зрозуміло, що це загроза для всього європейського континенту, хоча не відразу і не всім, знову ж таки. Але наче багатьом британцям це було якось одразу зрозуміло. Клайва Стейплза Льюїса ми знаємо насамперед як автора "Хронік Нарнії", а трошки менше - як комбатанта і ветерана Першої світової війни. Йому запропонували виступити в Кембриджі, не в університеті, а що цікаво - в Кембридзькому соборі на казальниці.

Клайв Стейплз Льюїс виступив на амвоні з промовою на тему "Роль культури в часи війни". Це дуже важливий текст, з яким можна ознайомитися в інтернеті. Я справді всім рекомендую його прочитати. Він прямо каже, що якщо подивитися на історію людства, то це мир є винятком, а не війна, бо хронологічно війни тривали довше, ніж мир. Якщо війна заспокоюється, то це ніби історія нам дає можливість трошечки передихнути, щоб потім знову бути втягнутими в якусь війну. І, відповідно, виходячи з цього, він каже - якби на час війн люди припиняли малювати, писати літературні твори, будувати - будувати, що важливо, паралельно зі знищенням будівель, пам'яток, пам'ятників, скульптур, мостів, вони мусять будуватися - тому що якщо в часи війни ми нічого не будемо будувати, то ми нічого не будемо мати. Взагалі не постала б людська культура. якби люди на час війн припиняли творити. Тому це мусять бути паралельні процеси.

Мене вражає подив багатьох, умовно кажучи, сторонніх спостерігачів, які не можуть зрозуміти, чому в Україні виходять нові книги, чому ми перекладаємо світову та сучасну класику, чому на наших сценах ставлять опери. Це складні мистецькі жанри, адже написати вірш можна в будь-якому місці — навіть у бомбосховищі чи бліндажі, фактично, на коліні. Однак, влаштувати сучасний балет або створити кантату, або ж відкрити галерею сучасного мистецтва — це, безумовно, виклик для багатьох: "Як таке можливо?". Але насправді це процес, який неминуче відбувається.

Як ви це інтерпретуєте, коли великі, круглі очі дивляться на вас? Яким чином ви досягаєте цього?

Я лише зазначаю, що так виглядає сучасне існування, такою є реальність, в якій ми перебуваємо. Коли я говорю про реальність, я також маю на увазі їхній світ, який незабаром може перетворитися на наш. Тож важливо вийти з цієї ексклюзивістської ілюзії, що існує лише два варіанти: або ми в стані війни, боремося і гинемо, або, що ще гірше, змиряємося і помираємо, або ж у нас мир, і ми створюємо. Насправді ці речі не можна розділяти. Якщо ми справді прагнемо вижити як цивілізація, нам потрібно навчитися одночасно боротися однією рукою, а іншою – творити, або ж як кому зручніше. А наші ноги завжди повинні бути готові до дій – або атакувати, або рятуватися, в залежності від обставин.

Давайте знову звернемося до "Словника війни". Німеччина, Україна, Польща та Словаччина, на вигляд, були тими першими чотирма державами, в яких ця антологія була випущена?

Так.

Це вказує на те, що в цих державах спостерігалося найбільше інтересу.

Не впевнений, чи можна це вважати успіхом. Резонанс "Словника війни" справив на мене велике враження. Коли я починав працювати над цими оповідями, у мене не було жодного уявлення про те, чого слід очікувати. Я більше сприймав це як можливість створити місто, збірник історій для нас, українців, як документування, можливо, не лише нашого сьогодення, а й того, якими ми станемо через багато років. Я вважав, що ці оповіді потрібно просто зафіксувати, записати, адже навіть якщо вони не забудуться, навряд чи колись прозвучать так, як у ті перші тижні повномасштабного вторгнення.

Потім я вирішив поділитися ними на Facebook, оскільки не мав кращої ідеї, куди їх подіти. Я не був певен, чи знайдуть вони відгук у мережі, але реакція виявилася значною. Серед тих, хто відгукнувся, були й перекладачі, зокрема Марія Вайсенбек, яка першою почала перекладати ці історії на німецьку мову. Німецьке видання вийшло навіть раніше за українське.

Після цього Кшиштоф Чижевський, який очолює Центр Європейського діалогу та фонд "Пограниччя" з Польщі, проявив інтерес до цих історій і запропонував перекладачеві Богдану Задурі перевести їх на польську мову. Цей проект також зацікавив перекладачів з Болгарії, Грузії, США та Японії.

Японське видання, напевно, стало найбільш успішним з точки зору ринку та статистики. Хоча я не можу точно сказати, скільки копій було реалізовано, певний час "Словник війни" займав провідні позиції серед бестселерів у сфері перекладної нон-фікшн літератури в Японії. Проте, термін "успіх" не зовсім відповідає суті, оскільки резонанс книги відчувався також у Німеччині, Словаччині та навіть за межами книжкових видань. Нещодавно, наприклад, у Латвії вийшов новий переклад. Видання продовжує перекладатися, публікуватися і залишається актуальним.

Ці оповідання виконують роль своєрідних щілин у дверях, через які ми проходимо, мандруючи коридором. Коли одна з дверей трохи відкрита, ми встигаємо зазирнути всередину і побачити щось, що глибоко нас вражає. Це можуть бути тривожні моменти, частини ситуацій, які закарбовуються у пам’яті. Ми прагнемо зрозуміти, що саме сталося – ці миттєві історії є лише фрагментами більш об’ємних монологів. Якби ці монологи були представлені цілком, можливо, їхній вплив був би не таким сильним. Відчуття, ніби ми випадково підслухали чиюсь розмову, де пролунало щось, що викликало в нас занепокоєння, надає особливого емоційного забарвлення. Це можуть бути історії про страх, насильство чи втрату – або ж це може бути невдалий жарт, що викликає у нас дискомфорт. Людина може сміятися з того, що для нас є недопустимим, і це чорний гумор, який глибоко нас зачіпає.

Я розумію, чому ці наративи так притягують людей. Не можу стверджувати, що "Словник війни" надає всебічне розуміння контексту та причин російської агресії проти України — це лише наступний крок. Коли людина емоційно реагує на цю ситуацію, це може спонукати її до подальшого пошуку знань. Виникає просте запитання: чому ці люди переживають такі труднощі? Чому їм так важко? І, на мою думку, це є другою метою, яку ставить не лише ця книга, а й подібна література в цілому. Це стосується також поезії.

Люди дуже чутливо реагують на поезію, про що свідчать наші талановиті поетки, такі як Ірина Цілик, Юлія Мусаковська та Галина Крук. Вони часто виступають перед іноземною аудиторією, мандруючи по світу — від Сполучених Штатів до Індії та Латинської Америки. Вони діляться враженнями про те, як поезія здатна справляти глибокий вплив на слухачів. Вірш виступає в ролі відкритих дверей, через які люди починають відчувати емпатію, прагнучи зрозуміти, що насправді відбувається, ставлячи численні запитання. Саме тому важливо, щоб література викликала нові роздуми та дискусії.

Така літературна, поетична дипломатія, яка є дуже важливою. Чи добирається вона до цілі? Чи дає вона той результат, який потрібен зараз Україні? Тобто є етап емоційного сприйняття слухачем, зацікавлення, а чи далі є дія?

Якщо говорити про реакції людей, то вони бувають доволі різноманітними. Деякі з нас готові активно підтримати Україну, вживаючи конкретних дій, які можуть бути корисними як для країни, так і для себе в майбутньому. Водночас є й ті, хто не бажає залучатися до активних дій. Коли людина не готова до дій, це може призвести до емоційного дискомфорту, і вона починає шукати способи позбутися цих негативних відчуттів. Саме в такі моменти часто виникає стигматизація тих, хто постраждав.

Однак, якщо є люди, які відгукуються, то можна продовжувати взаємодію з цією аудиторією. Чи робить держава Україна достатньо? Чи вистачає українським письменникам, поетам та культурним діячам подорожувати туди, аби висвітлювати Україну кожен у свій спосіб, досягаючи при цьому максимальної ефективності?

Можна скотитися постійно до повторювання: "Так, можна було б більше", "Можна було б за якихось умов". Я не можу сказати, що Українська держава пасивна і все відбувається лише силами якихось окремих ентузіастів. Ні, тому що Українська держава діє в особі своїх інституцій, наприклад, таких як Український інститут, Український інститут книги, дипломатичні установи, в багатьох країнах є українські посольства. І я бачу це на виставках, ярмарках, міжнародних культурних подіях.

Нещодавно я повернувся з Лейпцизького книжкового ярмарку, на якому не був кілька років. Цього року мені пощастило знову відвідати цю важливу подію. Моя участь включала дві події, які я б охарактеризував як культурно-дипломатичні. І знаєте, що вразило мене найбільше? Цього року я звернув увагу на те, що український стенд на Лейпцизькому книжковому ярмарку, одному з найбільших у Європі, не лише вражав своїм розміром і естетикою, але й представляв значну кількість книжок. Відбувалися різноманітні заходи, і це, що важливо, свідчить про перехід на новий етап. Я вважаю, що цей стратегічний крок добре продуманий і підтримується українськими державними установами, такими як, наприклад, Український інститут.

Україна на своєму майданчику починає ділитися не лише власним досвідом, а й стає голосом для тих, хто став жертвою несправедливих нападів, дискримінації та маргіналізації з боку тих, хто вважає себе сильними світу. Наприклад, під час дискусії на українському стенді я мав можливість модерувати розмову про загрожені мови, де у мене було дві надзвичайно цікаві співрозмовниці. Одна з них — Мамурє Чабанова, активістка кримських татар, викладачка кримськотатарської мови та культури. Інша — швейцарська письменниця Флоріна Бадель, яка представляє ретороманську, або романську мову, що також є загроженою, незважаючи на те, що Швейцарія вважається благополучною країною. Флоріна виступила на українському стенді, розповідаючи про проблеми, які існують у Швейцарії, і які виявляються подібними до українських, про що ми часто не замислюємося. Це підкреслює важливість таких питань для культури та інших сфер життя.

Україна також виступає в ролі жертви, шукаючи вихід із ситуації.

Так, те саме, що ми Саудівській Аравії допомагаємо із захистом їхнього неба, з розвитком дронів військового призначення. Це те саме, тільки це в культурі.

Ви вказали на подкаст "Вигляд збоку", який, по суті, досліджує позицію та роль України на світовій арені. Аналогічно до теми дронів, це стосується і боротьби за збереження мови, яка перебуває під загрозою зникнення. Яка ж сьогодні роль України у глобальному контексті та в рамках Європи?

Ми насправді є постачальниками нових ідей для європейської концепції. Нещодавно я прочитав інтерв'ю з Євгеном Глібовицьким, в якому він підняв дуже цікаве питання, що на перший погляд може здатися очевидним, але насправді рідко викликає роздуми. Яка ж сьогодні Європа, Європейський Союз як інституційне втілення ідеї об'єднаної Європи? Якщо взяти до уваги, що в ЄС існує країна, як-от Угорщина, яка вважається деструктивною для союзу, і при цьому в ньому немає України, від якої значною мірою залежить європейське майбутнє, то це створює певну нелогічну та асиметричну ситуацію. Чому все відбувається саме так? Але я сподіваюся, що ми рухаємося в напрямку покращення розуміння європейцями своїх справжніх інтересів.

Знову мені спадає на думку знакова та важлива книга Чеслова Мілоша "Родинна Європа", яка, до речі, нещодавно була перевидана в чудовому перекладі Юрка Іздрика та Ліди Стефановської. Ця праця була написана незабаром після завершення Другої світової війни і має на меті пояснити, чому Східна Європа є не просто частиною Європи, а її справжнім серцем. Чому саме тут формуються та визначаються європейські ідентичності? Мілош починає з надання аргументів, які мають на меті довести західноєвропейцям, що і він є частиною цього континенту. Він не з'являється звідкись із далеких, забутих лісів північного сходу, де Європа закінчується, а починаються терени, сповнені дикої природи. Він підкреслює: "Власне, я прибуваю з місця, де виникла перша Європейська конфедеративна держава".

Річ Посполита.

Так, Польсько-Литовська держава двох народів, Річ Посполита. Це дуже сучасна ідея насправді. Це про це певний прототип об'єднаної Європи, можна так навіть сказати. Тобто, власне, ідея європейського об'єднання народів почалася там, де в очах багатьох західноєвропейців і досі ходять лиш ведмеді. І другий аргумент, може трошки смішний, він каже: "В мене була грека і латина в гімназії". Але це важливий аргумент, тобто "я від дитинства був причетний до європейського культурного спадку".

Я в тій самій традиції вихований. Ну, Радянський Союз нас, на жаль, трохи відірвав, відрізав від цього європейського спадку. І зараз "грека і латина" більшість українців, напевно, не згадають, навіть кількох крилатих латинських висловів, але не в тому річ. Річ в тому, що ми зараз боремося за цю Європу і ми її насправді дефініюємо.

І в той же час виникають запитання: яким чином Європа спостерігає за нами, українцями? Чи можемо ми вважати Україну частиною Європи? Чи здатні ми сьогодні надати відповідь, подібно до того, як це робив Мілош?

Те, що я спостерігаю в Україні в даний момент, свідчить про зміни у нашому сприйнятті Європи. Ми більше не сприймаємо її як щось далеке, що існує десь поза межами нашої країни. Багато з нас пам'ятають часи, коли ми прагнули до європейських стандартів, переймали їхній досвід, і навіть робили ремонти в європейському стилі. Можливо, це лише мої сподівання — мені приємно уявляти, що це так, і я бачу лише те, що хочу бачити. Але все ж таки, мені здається, що ми все більше відходимо від позиції підпорядкування й ідеалізації Європи. Натомість, ми починаємо усвідомлювати, що Європа — це частина нас самих, і тому ми також несемо відповідальність за її розвиток.

На мою думку, ситуація двостороння, і Європа також стає все більш відкритою для нашого прийняття. Я згадую, як одна європейська чиновниця відвідала Майдан на початку 2014 року. Її промова закінчилася словами: "Україна стане частиною Європи, але їй потрібно це заслужити". Вона зверталася до людей, які вже були готові йти на все, навіть жертвувати своїм життям, під українськими та європейськими прапорами. Здається, саме це її вразило — вона не очікувала, що хтось готовий віддати життя за європейські ідеали. Це також пов'язано з тим, про що ми говорили раніше в контексті пацифізму після війни — прагнення уникнути насильства.

Насильство в усіх його проявах є абсолютно неприйнятним, навіть якщо його мета - відновити справедливість. Ми повинні бути обережними у боротьбі з агресорами та запобіганні подальшій агресії. Ви на сході маєте свої звички, часто конфліктуючи між собою, але з Україною це не спрацює і ніколи не спрацює, адже Україна все більше утверджується у своїй центральній ролі.

На закінчення, яким ви уявляєте майбутнє України? Як ви бачите перспективи нашої країни?

Я уявляю Україну як впевнену в собі націю, що вміє використовувати свій суверенітет та пам'ятає про ціну, яку довелося заплатити за цю справжню незалежність. Це країна, яка шанує пам'ять своїх героїв і виступає підтримкою не тільки для себе, а й для інших. Вважаю, що здатність бути опорою не лише для власної держави є ключовою умовою для нашого майбутнього, і саме усвідомлення цього визначає наш шлях вперед.