Продюсерки Ольга Брегман та Наталія Лібет: Коли ми створюємо фільми, ми завжди входимо в цей процес з особливими намірами.

Продюсерки Ольга Брегман та Наталія Лібет на Берлінському кінофестивалі 2026 року.

"Ми схожі на дует доброго та злого копа."

Яким чином виник ваш музичний дует?

Ольга Брегман: Наша зустріч відбулася під час роботи в Esse Production House, де ми були запрошеними продюсерами. Однак, ми витратили багато часу на те, щоб переконати всіх у доцільності цього проєкту з певним режисером. Ми прагнули більшої свободи в виборі проектів, над якими хотіли б працювати. Проте постійно відчували тривогу: заснування власної компанії означає незалежність, але й нові особисті та фінансові зобов'язання. Тож ми сумнівалися в своїй готовності до цього кроку.

Рекламное продвижение

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я залишилася в Києві. Ми заснували ініціативу "Кінодопомога", щоб підтримати українських кінематографістів під час війни. Ми активно знімали матеріали для міжнародних медіа, і я виконувала роль фіксера для "Вашингтон Пост", відволікаючись від кінематографа. Наталія перебувала між Львовом і Вільнюсом, і ми зустрілися в Каннах у 2022 році. У нас відбулася цікава розмова: ми обговорювали страхи щодо створення власної компанії, але в умовах війни зрозуміли, що найгірше може трапитися в будь-який момент, тому не варто боятися. Потрібно діяти, поки є час, і реалізувати свої мрії.

Наталія Лібет: Це дуже класна історія, я її обожнюю.

Ольга Брегман: Повертаючись через Варшаву, ми відвідали музей, де й виникла ідея для назви. Нам хотілося включити слово "brave" – "хоробрий" – і додати гру слів. Виявилось, що 2 Brave звучить схоже на too/two brave, отже, це можна трактувати як "двоє хоробрих" або "занадто хоробрі". У липні компанія вже отримала офіційну реєстрацію.

Зображення: люб'язно надане Наталією Лібет.

Продюсерки Ольга Брегман і Наталія Лібет вперше зустрілися на Каннському фестивалі в травні 2017 року.

Як ви розподіляєте обов'язки?

Наталія Лібет: Якщо ви говорите до Олі, це наче ви говорите до мене. І навпаки.

Ольга Брегман: Ми нагадуємо доброго і злого поліцейського, і постійно змінюємо ролі. Наприклад, коли мова йде про документальні проекти, люди знають, що мене легко переконати, я – найслабша ланка. А щоб умовити Наталю, потрібно докласти чимало зусиль. Загалом, Наталія більше займається ігровими та міжнародними проектами, розробляє великі глобальні стратегії. Я ж зосереджена на практичних аспектах, документалістиці та організаційних і виробничих домовленостях.

"Копродукція все ще є рідкісним явищем в Україні."

Ми якраз торкнулися теми копродукційних проєктів. Наскільки складно їх реалізувати, особливо з урахуванням сучасних умов?

Рекламное продвижение

Наталія Лібет: Ми справжні щасливці, адже маємо можливість працювати за кордоном разом із друзями. Це ті люди, з якими нам приємно проводити час. Ми часто зустрічаємося, навіть коли немає певних справ, просто розмовляємо про життя, кіно, кохання, родину, дітей і навіть наших котів. Ми постійно обмінюємося повідомленнями та підтримуємо одне одного. Це неймовірно! Нам пощастило знайти друзів, з якими цікаво працювати. Ми цінуємо дружбу, адже чим більше добрих людей навколо, тим яскравіше наше життя.

А щодо прози життя: так, є проблеми з копродукціями, бо зараз на європейських ринках скорочується фінансування кіно. Німеччина скорочуватиме об'єми фінансування, те ж саме з незалежними фільмами в Штатах. Але це все, скажімо так, робочі моменти. Ми слідкуємо за новинами, і як тільки бачимо, що відкрився новий фонд, подаємо туди заявки.

Зображення: люб'язно надане Наталією Лібет.

Продюсерки Ольга Брегман і Наталія Лібет представлять свої проекти на Берлінському кінофестивалі 2025 року.

В цілому, за яких обставин це реалізується? Пригадую моменти, коли копродукція була, можна сказати, справжньою рідкісною знахідкою у нашій країні. А як виглядає ситуація сьогодні?

Наталія Лібет: Думаю, копродукція все ще залишається рідкісним птахом. Люди, які активно працювали, з 2022 року розуміли, що гроші, перш за все, потрібні війську та на соціальні потреби, і тому шукали ресурси за межами України. Відкрилося досить багато джерел, усі старалися допомогти. І ініціатива Нідерландського фільмофонду, і французький ESFUF (The European Solidarity Fund For Ukrainian Films), і багато інших. Тобто ми продовжували працювати, шукати гроші, щоб не висіти на шиї у держави.

По-перше, коли ми створюємо фільми, ми завжди представляємо Україну. Коли виходимо на червону доріжку Берлінале з фільмом Каті Горностай "Стрічка часу", ми не розділяємо себе від держави, кажучи: "Це не за державні кошти, тому ми окремо". Коли отримуємо новину про те, що нас запросили, ми звертаємося до держави з повідомленням: "Дивіться, що ми досягли — це досягнення для всіх нас. Приєднуйтесь, як вам зручно, будь-якими засобами: вашою присутністю в залі, на червоній доріжці або в будь-якому іншому місці". Ми максимально відкриті, адже це не лише наш тріумф, а й перемога українських талантів та культури.

Ольга Брегман: Я б зазначила, що копродукція вимагає значної організаційної роботи та спеціалізованих знань. Це включає в себе не лише звітність, але й специфічні формати подачі заявок до різних фондів, що потребує досвіду. Наприклад, чому наші партнери з радістю беруть участь у копродукціях з нами? Тому що ми успішно співпрацювали з "Креативною Європою" та Eurimages, і європейські продюсери прагнуть мати партнерів, які знають, як реалізувати проекти. Один з ключових аспектів — це експертиза команди, яка здатна довести проекти до успішного завершення. За ці чотири роки ми реалізували свої фільми та представили їх на фестивалях класу А у різних форматах. Для багатьох копродюсерів це є важливим сигналом.

Чи полегшує копродукційний статус фільму його участь у фестивалях?

Наталія Лібет зазначила: "Це не має відношення до фінансування. Найголовніше — це якість фільму, щоб він не залишався без уваги, а продюсери активно працювали з фестивалями. Яскравим прикладом є "Стоп-Земля", який отримав 100% українське фінансування. Ми намагалися залучити копродукцію, проте через експериментальний характер фільму фінансові установи не проявили інтересу. Тому ми безмежно вдячні нашому Держкіно за підтримку українських талантів, адже завдяки цьому Катерина Горностай стала новою зіркою у світі режисури. Її фільм здобув визнання, отримав "Кришталевого Ведмедя" на Берлінале у 2021 році, у складний період пандемії COVID-19."

Рекламное продвижение

Зображення: люб'язно надане Наталією Лібет.

Продюсерки Ольга Брегман і Наталія Лібет під час ковіду.

"Найголовніше - не зупинятися"

Якою є сучасна позиція України у міжнародному кінематографі в порівнянні з періодом до початку війни?

Наталія Лібет: Якщо бути відвертою, я не стала б порівнювати сучасний стан українського кінематографа з тим, що було перед війною, оскільки наша індустрія все ще молода і активно еволюціонує. Головне — це продовжувати рухатися вперед. Українські кінематографісти отримують запрошення на різноманітні платформи. Наприклад, зараз я вирушаю на StepIn, що є частиною індустріальної секції Локарнського фестивалю — це надзвичайно цікава програма, в якій беруть участь багато професіоналів. Мене запрошують туди вже вдруге. Ми розвиваємося, наші досягнення визнають, і я не відчуваю комплексу меншовартості. Україна є частиною Європи, а українська кіноіндустрія — невід’ємною складовою європейського та міжнародного кінопростору, що підтверджується запрошенням мене, Ольги та наших колег до Американської кіноакадемії.

Ще раз щиро вас вітаю!

Наталія Лібет: Дякую. А з погляду фестивалів, Україна зараз випускає більше документального кіно, ніж ігрового, і це також пов'язано з фінансуванням, з ризиком для зйомок. Але випускаємо також і багато коротких ігрових фільмів, майже на кожному великому майданчику вони є. Так, у Каннах українські картини представлені недостатньо, але з цим треба працювати, лобіювати, і це мають робити не тільки продюсери й режисери, потрібна також державна інституціональна підтримка.

Ось яскравий приклад: Дмитро Сухолиткий-Собчук працює над своїм другим повнометражним ігровим фільмом і планує представити проект у Венеції. Чи отримав він можливість приїхати і вести переговори на Каннському кіноринку? Чи отримав підтримку від держави, яка б укріпила його позиції? Чи було замовлено про нього статтю в авторитетному міжнародному кінематографічному виданні, такому як Variety або Screen? Катя Горностай зараз працює над своїм третім фільмом "Антонівка", отримавши підтримку від ARTE Cinema, підрозділу французького каналу ARTE, що займається копродукцією ігрових фільмів. Хто про це знає? Ця інформація не повинна залишатися лише в колах продюсерів.

Одна річ, коли ти сам про себе розказуєш, що я така класна, офігенна, суперзірка. Але якщо за тебе говорить інституція, домовляється, просуває тебе, -- це цілком інакший рівень. В усіх європейських країнах так роблять. В Україні - поговорили і розійшлися. За кордоном же подеколи дуже важко домовитись саме продюсерам, тому що виглядає так, що ти сам свої проекти і нахвалюєш. Тож, повторюся, має бути третя сторона, інституція, чи наші критики, які пишуть в іноземні видання.

Зображення: люб'язно надане Наталією Лібет.

Продюсерки Ольга Брегман, Наталія Лібет і Анна Бурячкова на Каннському фестивалі 2022 року.

"Ми повинні зосередитися на власних справах і відмовитися від акценту на російських ініціативах."

Відповідно до ваших спостережень, яке нині ставлення до Росії на фестивалях?

Наталія Лібет зазначає, що кіноіндустрія є досить закритою. Вступити до неї без знайомств практично неможливо, оскільки вона ґрунтується на особистих зв'язках. Найважливішими є взаємини між фестивалями, селекціонерами — так званими "вирішувачами" — і режисерами. Наприклад, якщо між Каннським фестивалем і режисером Андрієм Звягінцевим існує довірливий зв'язок, його нова робота буде чекати на прем'єру, незалежно від його громадянства. Те ж саме стосується Венеції: якщо там налагоджені контакти з Олександром Сокуровим, він завжди буде бажаним гостем на Лідо. Такі стосунки важко зламати, і тому нові російські таланти важко побачити на фестивалях — за винятком Сокурова, Звягінцева, Серебрєнікова та Балагова, які продовжують бути на слуху навіть після 2022 року. Хоча це може дратувати, адже на фестивалях виступають старі знайомі, варто визнати, що саме вони мають вже налагоджені зв'язки. Тому українським авторам також потрібно активно працювати над створенням таких відносин із фестивалями.

Рекламное продвижение

Олю, чи є у тебе ще якісь думки з цього приводу?

Ольга Брегман: Ми стільки уваги приділяємо кенселінгу Росії, явно неефективному, що таким чином тільки робимо їм додатковий піар. Нам треба переключитися і використовувати всю цю енергію для посилення українських проєктів. Бо в нашому інформаційному полі починають жваво говорити про українське кіно, тільки коли черговий російський фільм іде на "Оскар", чи дістає нагороду. Тоді всі згадують: "Ой, а де ж українські проєкти, які ми можемо протипоставити?" Але, перепрошую, коли, наприклад, шукають партнерів для промо-кампанії українського фільму, висунутого на "Оскар", щоб його помітили в тому ж Лос-Анджелесі, взагалі в Америці, -- це нікому не цікаво. Тому, повторюся, нам варто припинити фокусуватися на російських проєктах і звернути увагу на своє.

Зображення: люб'язно надане Наталією Лібет.

Канни травень 2022 -- учасники Ukraine in Spotlight на Producers Network.

"Сучасна документалістика демонструє такі оповіді, які не можуть бути перевершені навіть найталановитішими ігровими сценаріями."

Що означає документалістика з точки зору продюсера? Чи є це складним завданням, важливою місією, або ж це просто бізнес?

Ольга Брегман: Це точно не бізнес, скажу одразу. Чесно, не пригадаю жодного документального проєкту, який ми робили менш ніж три роки. З погляду бізнесу це досить складно. Але нам вдалося, дійсно, українську документалістику вивести на новий рівень. Завдяки копродукціям ми змогли підняти кошториси і таким чином більше платити режисерам, давати їм більше можливостей. Тобто, якість документального кіно зросла. Це все ще дуже трудна справа. Ми ще не можемо піти до інвесторів і сказати: вкладіться в нас, ми вам стільки-то грошей заробимо. Наразі це не працює.

То чому ж ми це робимо? Мабуть, це наша місія. Це можливість розповісти історії, які розгортаються просто зараз. Можна знімати художні фільми, працювати над ними, а потім на якийсь час забути про сценарій, поки не прийде натхнення. Але з документальними фільмами все інакше: якщо ти вже знімав своїх героїв і вони відкрилися тобі, не можна просто сказати: "Вибачте, ми передумали". Особливо під час війни – кожна тема є дуже чутливою. Якщо ти вже почав, то обов'язково потрібно довести справу до кінця.

За ці роки ми зробили десяток документальних воєнних проєктів. Ми з Наталею говоримо, що треба таки робити менше документалістики, бо це неабияке навантаження на команду, на компанію -- дуже багато відповідальності і зобов'язань.

Я розумію, що наразі ми спостерігаємо значний наплив документальних фільмів, що викликано не найкращими обставинами — адже створення ігрового кіно після 24 лютого 2022 року стало значно складнішим.

Ольга Брегман: Це стосується як виробництва, так і етичних аспектів. Кіно відображає навколишню дійсність. Розмірковувати над реаліями війни в умовах триваючого конфлікту надзвичайно важко. Це пов'язано з численними ризиками для творців. У художньому кіно завжди присутня драматургія: потрібно щось підсилити або дописати, але зараз це, на мою думку, є складним завданням. В документальному жанрі ж з’являються історії, які до повномасштабного вторгнення важко було навіть уявити. Коли ми працювали над "Кубою і Аляскою", події розвивалися так, що глядачі запитували: "Як вам вдалося це поєднати? Це ж схоже на художнє кіно!" Там є і любов, і смерть, і дружба, і травма. Якщо спробувати створити щось подібне в художньому кіно, багато хто скаже, що це вигадка, що так не буває. Сьогодні документалістика демонструє такі сюжети, які не під силу перевершити навіть найкращим ігровим сценаріям.

Зображення: люб'язно надане Наталією Лібет.

Продюсерки Ольга Брегман та Наталія Лібет були удостоєні престижної нагороди 'Золота Дзига 2025' за видатний короткометражний фільм 'Чорничне літо'.

"Схоже, що зараз нас почули."

Щодо державної підтримки: чи є проект "Тисячовесна" обіцяючим?

Рекламное продвижение

Наталія Лібет: Бачу, що люди кинулися: "О, держава дає гроші, треба взяти стільки, скільки можна, дайте все!" І там проєкти, які, може, лежали 10, 20, 30 років, і люди, які не робили жодного фільму за весь цей час, подають заявки.

Я не знаю, що буде, якщо чесно, бо воно ще не завершилося, і там специфічні умови. Тобто, це не програма фонду, яку адмініструє Держкіно, це ж зовсім інша ситуація, і ще незрозуміло, як вийде. Подивимося, скільки авторських фільмів, скільки дебютів підтримають.

Ольга Брегман: Здається, держава вже розуміє важливість культури, важливість кінематографа. Попередні роки ми апелювали, казали, що є дуже багато історій, які треба розказати. Зрозуміло, що все одно зараз пріоритет - військове посилення країни, але культура - така само важлива складова, як для внутрішнього споживача, так і для наших міжнародних партнерів. Бо ми все більше інтегруємося в світ, нам треба розповідати, хто ж такі українці, що тут діється. І, мені здається, була певна нестача цих історій - дійсно, перегин, коли багато документалістики і мало ігрових, мало історичних фільмів, і нових імен не відкривали за цей час. І те, що держава сьогодні зрозуміла, що це важливо, і ця програма ініційована, -- це гарний сигнал.

Наталія Лібет зазначає, що проблема стосується не лише кінематографа — також були спроби закрити перформативне мистецтво і музичні ініціативи. Це, на її думку, є однією з причин формування такої програми. Слоган "Тисячовесни" підкреслює, що культура є невід’ємною складовою безпеки нації. Це справді так для будь-якої країни, незалежно від того, чи перебуває вона у стані миру, чи в конфлікті, тому важливо, що це нарешті усвідомлено й у нашій державі. Завдяки цій ініціативі міжнародні проекти матимуть можливість отримати підтримку з боку національного фінансування, що дозволить їм рухатися в напрямку копродукцій. Реакція міжнародних фондів буде позитивною: вони побачать, що є інституція, яка вірить у потенціал якісного кінематографу, що спростить реалізацію майбутніх проектів.

Зображення: люб'язно надане Наталією Лібет.

Продюсерки Ольга Брегман і Наталія Лібет під час Одеського міжнародного кінофестивалю 2021 року.

А загалом як останнім часом зі ставленням до нашого кіно з боку державців, порівняно, скажімо, з 2019 роком, коли прийшла нинішня адміністрація?

Ольга Брегман: З'явився активний діалог. Раніше не було кому звертатися, бракувало фаховості. У державних структурах працювали люди, з якими ти міг намагатися пояснити важливість своїх ідей, але це було схоже на розмову з самим собою. Наразі, на мою думку, нас почали чути. Ми, як галузь, заявляємо про свої потреби, і хоча багато ініціатив реалізують самі продюсери, в державі з'явилися особи, з якими можна спробувати втілити зміни. У попередні роки не тільки не було можливостей, а й не було бажання спілкуватися з кимось.

"Цей фільм є унікальним, адже жоден інший не створювався в такому стилі."

Які у вас тепер наміри?

Ольга Брегман: Я почну з документального кіно, а Наталія розкаже про ігрове. Ми на той рік випускаємо Superhumans. Це копродукція Австрії, Люксембурга й України. Наша країна долучилася вже останньою. Хоча українська режисерка, зйомки в Україні. Це важливий фільм. Коли ми показуємо фільми в Україні, то завжди влаштовуємо сеанси в Superhumans (Superhumans Center -- всеукраїнський центр воєнної травми, який займається протезуванням, реконструктивною хірургією, реабілітацією та психологічною підтримкою військових і цивільних. - Ред.), і я щоразу міркую: "Хтось має зняти фільм про це місце". І за це взялася Інна Шевченко, талановита українська режисерка, яка живе у Відні. Має вийти дуже класне кіно. Це зі свіжого.

Є кілька ідей, які наразі перебувають на стадії розробки. Маємо також деякі секретні проєкти, про які, на жаль, не можемо розголошувати через міркування безпеки, адже багато зйомок проходять у співпраці з військовими. Тому, поки фільм не буде презентовано, краще утриматися від коментарів. Щодо Наталії, то вона працює над фільмом разом із Зоєю Лактіоновою, який веде вже більше трьох років.

Зображення: люб'язно надане Наталією Лібет.

Продюсерки Ольга Брегман і Наталія Лібет на Берлінале 2026 р.

Наталія Лібет: Пройшло вже п'ять років. Як зазначив один зі співробітників відділу продажів, подібного фільму ще не було. Авторка — сучасна художниця, і це її перший повнометражний проект у ролі режисера. Фільм розповідає історію Маріуполя і є дуже артистичним твором, що базується на спогадах Зої та її родини: щоденники, сучасні матеріали та архівні документи. Описати цей фільм досить складно. Його варто дочекатися та побачити, адже він створюється не за стандартами документалістики, а виступає як мистецький проект. Сподіваємось на швидку прем'єру.

Рекламное продвижение

Ми також займаємося створенням повнометражного дебюту Миколи Засєєва під назвою "Магічна гора". Це є логічним кроком після двох короткометражних фільмів, які ми реалізували разом – справжній великий проєкт. Микола вже тривалий час працює над сценарієм. Це, до речі, копродукція між Україною, Францією, Латвією та Нідерландами. Ще один наш ігровий проєкт "Воїн" є спільним виробництвом України, Франції та Німеччини. Цю повнометражну стрічку створює Маша Кондакова, яка є однією з небагатьох українських режисерок, що отримала фінансування від ARTE Сіnemа. Фільм належить до жанрового кіно, а його головна героїня – снайперка.

Останнє запитання, яке стосується особистого життя: чи маєте ви інші захоплення, окрім кіно?

Ольга Брегман:Просто є час на відпочинок і час на працю. Відпочинок у моєму випадку - подорожі. Але це можливість, яку дає наша професія: багато подорожувати, бачити світ. Згадую, малою хотіла таку роботу, щоб багато подорожувати. У 2022 році, здається, в мене було 30 країн, коли ми кілька фільмів показували. І ось я так думаю, -- це ж справді те, чого хотіла все життя. Мандрувати по унікальних місцях, куди зазвичай мало хто їздить. А з того, що не пов'язано з кіно... в мене чоловік - інженер гоночних машин, то я часто з ним буваю на всіляких американських перегонах. Не можу сказати, що це стало моїм хобі, але це щось неочевидне, що само у житті з'являється.

Наталія Лібет: Найбільше задоволення в моєму житті завжди приносило та продовжує приносити перегляд фільмів у кінотеатрах. Чи то в компанії друзів, насолоджуючись фільмом на білому екрані у гостях, або в домашньому затишку за переглядом серіалів. Обговорення побаченого — це окрема радість. Я почуваюся надзвичайно щасливою, адже змогла перетворити своє хобі на професію. Незважаючи на те, що чула, що продюсери дивляться фільмів небагато, я все ще переглядаю безліч стрічок. Також обожнюю читати фентезі, і зараз мене захоплює "Аркан вовків" Павла Деревʼянка. Я люблю і котів, і собак, хоча відчуваю себе більш схожою на кицю. Особливо ціную сніданки з донькою Світланкою. Ще одне з моїх захоплень — дивитися у вікно, будь то вдома, в готелі, в потязі, літаку чи автобусі — це приносить мені велике задоволення.