Страждаюча Мати "Пʼєта" та сльози українських жінок, які пережили втрату близьких - Vatican News.

Світлана Духович - Римський понтифік.

Ідея створення артоб'єкта "Пʼєта" (Оплакування Христа) розмірами 375×375 см виникла у творчої пари з Івано-Франківська, Яреми та Наталі Стецик, які пережили втрату сина на фронті. До процесу створення твору, чия презентація відбулася в квітні 2025 року, також приєдналися інші жителі міста, зокрема дружини та матері загиблих вояків. Артоб'єкт є репродукцією картини художника і військовослужбовця Андрія Єрмоленка, яка була натхнена всесвітньо відомою скульптурою "Pietà" Мікеланджело Буонаротті, створеною в кінці XV століття. В українській версії художник зобразив на місці тіла Христа загиблого українського солдата, символізуючи всіх, хто віддав своє життя за рідну землю. З 27 березня до 7 квітня 2026 року артоб'єкт "Пʼєта" експонувався в італійському містечку Тоді (регіон Умбрія). Виставку було організовано за ініціативи муніципалітету Тоді, посольства України в Італії та при Святому Престолі, за підтримки місцевого Ротарі-клубу.

"Українську Пʼєту" в Італію доставили чотири жінки з Асоціації родичів загиблих захисників, що активно функціонує в Івано-Франківську. Кожна з них пройшла через важкі випробування втрати, якими вони поділилися під час відкриття виставки. Їхні свідчення були підкріплені виконанням католицького гімну "Stabat Mater" Якопоне да Тоді (XIII століття), який звучав двома мовами.

"Нас сюди привів біль. Це біль родини, в якій, здавалося, що саме життя зупинилося. Це біль матері трьох дітей, яка дивиться на них і розуміє, що не може замінити їм батька, не може втішити", - ділиться Галина Батюк, голова Асоціації родин загиблих захисників Івано-Франківська, в інтерв'ю для ватиканських медіа. Її чоловік Сергій був інженером і, як батько трьох дітей, мав право на звільнення від військової служби. "У перші дні повномасштабного вторгнення він свідомо обрав піти на війну, щоб захистити своїх дітей і дати їм можливість зростати у свободі", - розповідає Галина. Сергій загинув 28 червня 2022 року, у День Конституції України. Разом із ним були ще двоє побратимів, як і він - зв'язківці. Повертаючись із передової на базу, вони підірвалися на міні - в одну мить три сім'ї опинилися в горі. "Ми познайомилися в день, коли їхні тіла привезли до Івано-Франківська, - пригадує Галина. - З'ясувалося, що в цих хлопців було багато спільних друзів; і ми, не знаючи один одного до цього моменту, разом прощалися з ними в одному храмі".

Дружина героя розповідає, що перші три місяці перебувала у стані заціпеніння: "У той час я могла відверто спілкуватися лише з дружинами тих загиблих військових. Ми разом їздили на кладовище і згодом зрозуміли, що є багато людей, особливо, жінок, кожна з яких вважала, що вона - самотня в цьому світі і що для неї усе закінчилося. Дивлячись одна на одну, ми розуміли, що все ж таки ми не самі і що ми повинні підтримувати одна одну. Через пів року нас було вже дуже багато, і ми спробували об'єднатися. В річницю повномасштабного вторгнення в лютому 2023 року ми заснували Асоціацію родин загиблих захисників і захисниць Івано-Франківська".

Зв'язок між містом Тоді та Україною має давнє коріння, яке сягає VII століття, коли народився Папа Мартин, що пізніше помер у вигнанні в Херсонесі Таврійському, неподалік сучасного Севастополя. Цю історичну спадщину активізував Джованні Антонеллі, волонтер з Тоді, спільно з Ротарі-клубом та місцевою католицькою парафією, перетворивши її на реальну та тривалу гуманітарну ініціативу. Як зазначає Антонеллі, процес наближення почався у 2012 році через академічні обговорення, присвячені постаті Папи Мартина та трагедії Голодомору. Але справжня підтримка з боку громади Тоді стала очевидною після вторгнення в 2022 році: вже через два дні після початку війни два автобуси з допомогою вирушили в Україну. Відтоді гуманітарна діяльність не вщухає. Італійський волонтер здійснив численні поїздки до України, остання з яких відбулася в січні минулого року в Івано-Франківськ, де він відвідав притулок для одиноких матерів та центр для літніх людей. Побачивши наслідки війни на власні очі, Джованні дійшов важливого висновку: "Хоча матеріальна допомога сьогодні є вкрай необхідною, справжньою трагедією завтрашнього дня стане психологічна реабілітація тисяч вдів, матерів та сиріт".

Ініціатива привезти до Італії "Українську Пієту" виникла з бажання родин загиблих поділитися своїм болем. Цей витвір, створений в рамках арт-терапії, має особливе значення. Вибір Риму та Тоді не є випадковістю: Рим є домом для знаменитої "Пʼєти" Мікеланджело, що розташована в базиліці Святого Петра, тоді як Тоді — рідне місто Якопоне, автора легендарного католицького гімну "Stabat Mater". На презентації українського артоб'єкта в міській раді образ Матері Божої був втілений через обличчя українських жінок. "Гімн Якопоне, – розповідає італійський волонтер, – звучав у виконанні українських жінок, чергуючись із голосами жінок з Тоді. Це була спільна молитва, що справила глибоке враження. Спочатку ми планували провести захід у церкві, але згодом вирішили, що це послання має досягти ширшої аудиторії, тому перенесли його до міської ради". Джованні Антонеллі зазначає, що такі ініціативи сприяють боротьбі з "втомою" суспільної думки. "Ми вважаємо, що важливо постійно підтримувати увагу до цієї теми, – наголошує він, – адже те, що відбувається в Україні, має безпосередній вплив на наше майбутнє. Події в Україні — це події в Європі".

"Мій син Марко пішов з життя 30 квітня 2024 року, в час Страсного тижня. Він мав відсвяткувати своє 33-річчя", - з ніжністю згадує Марія Вуянко, відома у своїй сфері краєзнавиця. Марко, єдиний син, поділяв з мамою захоплення історією: закінчив аспірантуру і мріяв про наукову кар'єру. Але 25 лютого 2022 року він не зволікав: "Він одразу ж пішов до військомату, сказавши: "Хто, якщо не я?". Для нього захист своєї батьківщини та родини був найважливішим завданням". Марія розповідає, що, коли вперше побачила величезну картину "Української П'єти", не могла відірвати від неї погляду. "Це було настільки пронизливо", - ділиться вона, підкреслюючи, що можливість долучитися до створення цього шедевра мала величезне значення для неї. У образі Пʼєти пані Марія побачила два ключові моменти свого материнства: "коли ти тримаєш дитину одразу після народження, і коли тримаєш її, усвідомлюючи, що більше не побачиш". Вона також додала, що слова гімну "Stabat Mater dolorosa" - "Стояла Скорбна Мати", які звучали під час презентації артоб'єкту, торкаються сердець всіх матерів, дружин та, особливо, дітей.

Олена Мордик народилася в Донецьку. У 2014 році, коли розпочалася війна, вона разом із чоловіком та двома доньками переїхала до Маріуполя, де залишалася до лютого 2022 року. "За тиждень до початку повномасштабного вторгнення мій чоловік наполягав на тому, щоб відправити доньок на захід України. Оскільки ми обидва військові, вирішили залишитися, щоб захистити місто", - розповідає Олена. Її чоловік Сергій загинув під час оборони "Азовсталі"; Олені вдалося побачити його всього за день до його загибелі, але незабаром після цього вона потрапила в полон до російських військ. Про свої переживання в полоні Олена згадує "жахливу антисанітарію, переповнені камери і, перш за все, нестерпний голод": "Я схудла майже на 20 кілограмів. Ми з доньками почали уявляти собі страви, писали рецепти, згадуючи смаки, які нам були знайомі... Це ніби допомагало нам відчути, що ми поїли, і ставало трохи легше. Я ніколи не думала, що в XXI столітті зіштовхнуся з таким голодом". Після трьох місяців утримання Олену звільнили. Нині вона живе в Івано-Франківську зі своїми доньками, де використовує свій досвід, щоб допомагати іншим ветеранам у процесі реабілітації.

"Мій чоловік загинув у 48 років на бахмутському фронті. Незважаючи на можливість залишитися вдома, щоб піклуватися про своїх літніх батьків з інвалідністю, він обрав шлях служби: його метою було захистити нашого сина, який вже з 2019 року боронив країну," - ділиться Віра Соболь. Віра та Ярослав одружилися в молодості, разом здобуваючи знання, що допомагали створити затишок і добробут у їхній родині. Вони виховали в своїх двох дітях любов до праці та культури. Ярослав відзначав кожне їхнє досягнення, купуючи книги, і з роками зібрав велику сімейну бібліотеку. На початку війни їхня донька продавала ці книги на вулиці, зумівши зібрати чималі кошти на підтримку збройних сил. Тіло Ярослава досі не повернули, але його дружина зберігає надію: "Кожна душа, яка віддала своє життя за нас, заслуговує на гідне прощання." Водночас вона перетворила свій біль на служіння: доглядала за свекром до його смерті, допомагала свекрусі в лікуванні. Віра також вишиває ікони для благодійних аукціонів. Її зв'язок з "Українською П'єтою" має для неї велике значення: донька, студентка графічного дизайну, долучилася до цього проєкту, присвятивши його пам'яті батька. "У зображенні на картині я бачу страждання кожної української жінки," - говорить Віра. Сьогодні вона черпає сили в музиці та підтримці інших вдів з Асоціації: "Ми розуміємо одна одну з півпогляду; разом перетворюємо нашу скорботу на нову форму любові та стійкості."