"Ці ініціативи демонструють, що ми не одні": військова фотохудожниця Ірина iSky розповідає про свою службу, жіночий одяг та важливість підтримки.

Перед початком повномасштабної війни Ірина, відома як iSky, мала успішну кар'єру фотографа, співпрацюючи з відомими спортсменами та артистами, подорожуючи світом і більше десяти років займаючись підприємництвом. Наразі вона є молодшим сержантом у складі 59-ї бригади "Степові Хижаки". Тепер її камера перетворилася на зброю, через яку вона документує події війни та фіксує працю своїх побратимів і побратимок.

"Зараз я роблю перші кроки в навчанні говорити про себе без зменшення своїх досягнень," — ділиться Ірина на початку нашої бесіди. Ми обговорюємо її шлях до служби, творчість, особисті трансформації, жіночий військовий одяг та потребу постійно підтверджувати свою компетентність.

Це третє інтерв'ю в рамках серії "неВИДИМА", ініційованої Cosmopolitan Ukraine у співпраці з проєктом EVA та Arm Women Now. Основна мета цього проєкту — привернути увагу до справжніх потреб жінок, які служать у Силах безпеки та оборони України, а також сприяти збору коштів для забезпечення їх адаптованою зимовою формою.

Iryna iSky

Моє існування складалося саме так, як я завжди мріяв. Я мав можливість подорожувати, отримувати безліч вражень і переживати багато незабутніх моментів.

До речі, коли мене запросили на це інтерв'ю, сама назва проєкту "неВИДИМА" змусила мене усвідомити дуже важливу річ: я, в принципі, теж була невидимою для себе. Раніше, коли мене питали, чим я займалася до служби, я відповідала: "Ну, мистецтвом. Фотографувала". Але зараз я вчуся говорити про себе, не применшуючи власних досягнень.

Я була рушійною силою. Не просто фотографувала.

Я працювала з легендою репу Coolio, ми навіть разом каталися на сноубордах. Працювала з Олександром Усиком -- зробила йому фотосесію за сім хвилин.

Саме завдяки моїм зусиллям в Україні з'явилося поняття амбасадора бренду Nikon. Я активно використовувала їхнє обладнання для фотографії і одного разу усвідомила, що в усіх куточках світу є амбасадори, а в нашій країні – ні. Це мене дуже здивувало. Я вирішила почати відзначати Nikon у своїх соціальних мережах. В результаті, вони звернули на мене увагу і запросили провести майстер-клас для аудиторії, що налічує 14 мільйонів людей. Про це я, до речі, майже нікому не розповідаю.

Пізніше я висловила ідею організувати конкурс для українських фотографів. Згодом його було оголошено. Я взяла участь у змаганні на рівні з іншими, стала однією з перших амбасадорок бренду, але через три місяці змушена була відмовитися від цього статусу – розпочалося повномасштабне вторгнення.

Тоді до мене звернулися військові, яким були потрібні об'єктиви з великим зумом. Я написала в головний офіс Nikon, але там відповіли: "Давайте поговоримо, коли закінчиться війна". А потім я дізналася, що вони відкрили великий офіс у Москві. Я розірвала співпрацю і продала всю свою техніку. І тоді зрозуміла: мені абсолютно байдуже, якою маркою фотографувати. Мої навички не залежать від фотоапарата.

До повномасштабного вторгнення я була абсолютно реалізованою людиною. Дванадцять років була підприємицею, знала, що таке працювати на себе і працювати не для галочки, а на результат. Багато знімала екшн: бокс, ралі, танцювальні фестивалі. І розуміла, що ці навички можуть знадобитися у війську.

Я не тримаю в руках зброю. Моя зброя — це фотоапарат.

Він допомагає фіксувати злочини росії, роботу техніки, створювати портрети побратимів і посестер. Я знала, що можу бути корисною. Тому й пішла до війська.

Мій чоловік і я розпочали волонтерську діяльність від самого початку повномасштабного вторгнення. Ми подорожували разом із артистами по всій лінії фронту. Зізнаюся, мій розум досі не може впорядкувати ті події в чітку хронологію. Для мене це все виглядає як безперервний потік — неймовірно стресовий, емоційний та виснажливий. Сьогодні я тут, а вже завтра — в іншому місці.

Не впевнений у тому, де проведеш ніч. Тому я навіть не пригадую жодних сумнівів. Просто в один момент, здається, одне життя згасло, а натомість запалилося інше.

Мої мистецькі твори постійно експонуються на виставках. Щодо документальних матеріалів, вважаю, що їх побачить вже наступне покоління, якщо, звісно, вони будуть придатні для показу. Хоча багато з моїх фотографій уже були представлені на різних заходах — ті, які можна було оприлюднити. Я фіксувала наслідки злочинів, вчинених росіянами. Час від часу мої роботи також стають частиною контенту моєї команди.

Коли ми з чоловіком приєдналися до команди, там почали з'являтися якісні матеріали, які, на мою думку, дійсно відображають діяльність наших військових.

Дуже швидкий! Я чітко пригадую той капюшон. Це був зимовий період, а мені видали демісезонну форму. У ній було справжнє холоду. Звісно, вона була чоловічою. Куртка була гладкою, надто гучною і постійно шурхотіла. Це була саме та партія, навколо якої згодом розгорівся великий корупційний скандал. Я відчувала себе в ній так, як у дитинстві, коли тебе одягають у величезну куртку, натягують капюшон, який стоїть сам по собі, і тебе кличуть: "Іра!" — ти повертаєш голову, а капюшон залишається дивитися вперед.

Я вперше зрозуміла важливість форми, коли отримала свій перший комплект від Arm Women Now. Одягнувши його, я замислилася: "Справді, це можливо? Чи може бути так комфортно?" Раніше я дотримувалася думки, що важливо лише те, як я працюю, а не те, як я почуваюся чи виглядаю. Головним був результат.

Коли працюєш із танкістами або артилеристами, все відбувається в неймовірному темпі. Момент, коли потрібно зробити знімок, триває лише кілька секунд. А до цього доводиться годинами очікувати: мерзнути, стояти під дощем або витягуватись у багнюці. Але коли починається дія, ти повинна бути готовою до всього в одну мить. Я завжди свідомо ставила собі завдання не допускати помилок. І коли вперше вирушила на виїзд у жіночій формі, раптом зрозуміла: "Я ж ледве відчула втому".

Бо мені було зручно. Я не мерзла. Мій організм не витрачав зайву енергію на боротьбу з дискомфортом. Усю цю енергію я могла спрямувати на виконання свого завдання.

Безумовно. Розгляньте будь-яку галузь. У спорті ми спостерігаємо наявність чоловічих і жіночих спортивних форм. У політиці є свої специфічні дрес-коди. Навіть скафандри для астронавтів розробляються з урахуванням жіночої фізіології. Це не просто розмежування між чоловіками та жінками, а й прогрес у самій галузі.

Якщо проаналізувати історичний шлях, можна виявити певну тенденцію. На початку жінок, які обирали традиційно чоловічі професії, часто сприймали як тих, хто "перебирає". Проте в подальшому їхня присутність сприяла прогресу в цих галузях.

Отже, коли ми обговорюємо жіночу військову форму, ми не лише акцентуємо на зручності для жінок. Це також стосується прогресу українських збройних сил.

Існує дуже наочний приклад. Лише в 2015 році почали активно обговорювати, що краш-тести автомобілів в основному проводилися на манекенах з чоловічою анатомією. Коли ж увагу звернули на жіночу фізіологію, стало зрозуміло ще одне: навіть чоловіки відрізняються один від одного. Вони мають різний зріст, статуру та комплекцію. Таким чином, включення жінок у різні сфери змушує нас більш широко розглядати потреби всіх людей.

Це, врешті-решт, і є те, що сприяє розвитку цієї галузі.

Розумієте, концепція "не втратити себе" для мене пройшла через значні зміни. Нелогічно залишатися незмінною, коли світ навколо постійно трансформується. Як стверджують, лише необачний не коригує своїх переконань. Тому я не можу сказати, що надто прив'язана до тієї Іри, якою була до початку війни.

Я перетворилася, але мої цілі залишилися незмінними.

Я також маю велику любов до своєї нації. Прагну популяризувати автентичні елементи нашої культури в щоденному житті. Моя мета – щоб молоде покоління та суспільство в цілому черпали натхнення з української естетики та наших глибоких смислів.

Є один дуже наочний приклад, який щоразу підкреслює нашу неповторність. Якщо задуматися над казками різних культур світу, ми помітимо, що в них часто зустрічається образ принцеси, яка чекає на свого рятівника. Проте в українських казках існує інший архетип — дідова дочка. Вона не чекає на принца, що прийде її визволити. Натомість, вона сама вирушає до своєї мети, самостійно долає всі перешкоди і врешті-решт досягає щастя.

Це є яскравим прикладом тієї мудрості, яку наші предки передали нам у спадок. Саме таке усвідомлення викликає в мені гордість за свою націю.

Ця частина моєї сутності залишиться незмінною. Відданість своїй країні — попри всі виклики.

Все навколо підлягає змінам. У якійсь мірі я стала більш рішучою, в інших аспектах — більш чутливою. А деякі моменти зробили мене вразливішою. Проте моя внутрішня суть та мета залишилися стабільними. Лише маршрути, якими я їх досягаю, змінюються.

Плачу! (Сміється.)

Недавно я втратила свою стару сторінку в Instagram. Протягом року вона зазнавала постійних кібератак через мої публікації про ІПСО, розвінчування міфів та обговорення актуальних соціальних питань. Врешті-решт, її просто знищили. Тепер я стою перед вибором: створити нову сторінку чи залишити все як є?

Тоді я усвідомила, що новий Instagram може стати моїм альтернативним світом. Це місце, де я відчуваю себе щасливою, реалізованою та вільною, займаючись тим, що приносить мені радість. Коли я змінила підхід до ведення свого профілю, зрозуміла, що можна втілювати значущі ідеї без необхідності порушувати складні теми.

Згадую, як вперше зняла відео, яке стало для мене вирішальним моментом. Я одягла спортивний костюм, доповнила його традиційним українським намистом і записала короткий ролик, який швидко набрав більше мільйона переглядів. Тоді я зрозуміла, що можу продемонструвати інший аспект української культури, показуючи, як наші традиційні елементи гармонійно поєднуються з сучасним життям. Це наповнює мене енергією та надихає, а також, схоже, допомагає іншим закохатися у свою культуру.

Мій чоловік постійно наголошує: "Ти рідко ділишся своїми думками. Твої історії занадто короткі". Коли я написала той допис, мене охопила думка: чому ж так багато людей зацікавлено слухали мене на попередній сторінці? Адже вони практично нічого не знали про мене. Я ділилася лише кількома випадковими моментами зі свого життя.

Потім зрозуміла, що важливо говорити про себе чесно. Так чи інакше, соціальні мережі для кожного з нас -- це певною мірою альтернативна реальність. Але відвертість не має бути альтернативною. Я хочу бути чесною.

Мені здається, що у світі, де так багато фальші, люди дуже тонко відчувають щирість.

Я просто вирішила показувати себе такою, якою є. І саме тоді зрозуміла дуже важливу річ: я видима для себе в першу чергу. І це справді має значення.

На жаль, я не можу виділити якийсь окремий момент, який би вразив мене найбільше. Але особливо я відчула цю проблему, коли опублікувала свій останній пост про гендерну рівність на своїй попередній сторінці. Лише через кілька годин його видалили разом з усім акаунтом. Після цього я отримала безліч коментарів і зрозуміла, що наше суспільство все ще часто плутає поняття рівності та відповідальності.

Коли ми обговорюємо питання рівноправності та визнання жінок, це не обмежується лише рівністю обов'язків. Рівноправність означає, що права та відповідальність розподіляються порівну. Наприклад, у багатьох країнах Європи обидва батьки можуть взяти декретну відпустку для догляду за дитиною. Також важливим аспектом рівності є забезпечення однакової оплати за аналогічну працю.

Отже, коли ми обговорюємо роль жінок у військовій службі, мова не йде про обов'язкове служіння всіх жінок на рівні з чоловіками. Це питання має інший аспект. Жінка повинна мати можливість обирати.

Якщо ми обговорюємо концепцію рівності, важливо розуміти, що вона не може обмежуватись тільки правами чи лише обов'язками. Ці аспекти повинні співіснувати. Я щиро сподіваюся, що наше суспільство зрозуміє цю істину.

Щоб уникнути повторення тривалої та важкої боротьби, яку колись пережили суфражистки за здобуття справедливого представництва, нам слід вжити заходів вже сьогодні.

Я вважаю, що так. Просто сьогодні дуже багато роблять волонтерські організації. Наприклад, Arm Women Now. Важливо розуміти: вони не зобов'язані забезпечувати військовослужбовиць формою. Це їхня власна ініціатива. Завдяки емпатії й тому, що вони бачать цю проблему, вони створюють і передають жінкам форму, адаптовану саме до жіночої анатомії.

Проте, якщо бути відвертими, жінки-військовослужбовці все ще часто стикаються з цією проблемою наодинці. Багато питань наразі вдається вирішити лише завдяки зусиллям волонтерів.

Право на помилку. Виглядає так, що жінки часто позбавлені цього.

Я пригадую свій перший виїзд до артилеристів. На мені була велика чоловіча уніформа, яка обмежувала мої рухи. Я відчувала холод. Ставши поруч із гарматою, я просто чекала. Артилеристи готувалися до пострілу дуже довго. І раптом пролунала команда. Усе сталося миттєво. Я була в розгубленості і не змогла зафіксувати той момент, який планувала.

У мене був лише один шанс. Я пам'ятаю, як у той момент заціпеніла. В голові промайнула думка: "Це кінець. Мене більше сюди не покличуть". Але через кілька хвилин пролунав ще один постріл. І цього разу я вже була готова. Саме тоді я зафіксувала кадр, який до сьогодні залишається одним з моїх найулюбленіших. Після цього мене знову почали запрошувати на виїзди, довіряючи все складніші завдання.

Проте я часто замислююся над тим, як би склалася ситуація, якби другий шанс не випав. Мені здається, що чоловікам суспільство набагато більше дозволяє робити помилки. Водночас жінка часто змушена відразу демонструвати свою силу, професіоналізм та витривалість. Ніби вона не має права на помилку з самого початку.

Ось чому мені так важливо, щоб ми навчилися більшою мірою довіряти жінкам. Адже часто після першої невдачі розпочинається справжній розвиток професіоналізму.

Бо вони роблять видимими речі, яких більшість людей просто не помічає. Коли людина бачить військову форму, вона найчастіше думає: форма є форма. Але вона не замислюється про те, що від того, наскільки ця форма зручна, може залежати, чи виконає військова своє завдання. Чи зможе вона довше працювати. Чи не захворіє. Чи не втратить концентрацію.

Мені дуже подобається ставити просте запитання: а що станеться, якщо цих жінок не буде? Що станеться, якщо не буде військових медикинь? Не буде операторок БпЛА? Не буде зв'язківок? Не буде фотографок, які документують злочини росії? Не буде тих, хто щодня виконує свою роботу поруч із чоловіками? Тоді ми дуже швидко зрозуміємо, наскільки вони були потрібні.

Ось чому я вважаю, що важливо обговорювати ці питання саме тепер. Не коли ситуація вже знаходиться під контролем, а тоді, коли ще є можливість вплинути на неї.

Я завжди підкреслюю: ми повинні вшановувати пам'ять тих, хто загинув. Проте важливо також надавати підтримку тим, хто залишився.

Уявіть собі спортсмена, який бере участь у марафоні. Як значно простіше йому буде долати дистанцію, коли він відчуває підтримку глядачів. Або ж Олександра Усика: коли він виходить на ринг і чує, як вболівальники за нього переживають, хіба це не підвищує його енергію та мотивацію?

Ми, військові, теж біжимо свій марафон. Просто дистанція в нас інша. І коли відчуваєш підтримку людей, це дає неймовірну кількість енергії.

Іноді трапляються моменти, коли я відчуваю себе абсолютно виснаженою і не маю сил, оскільки не спала. Але варто лише заглянути в банку збору й побачити, що люди зробили внески, як усе змінюється. Ніби отримую новий імпульс. Втома відходить на задній план, і я знову продовжую свою роботу.

Проекти на кшталт "неВИДИМА" заслуговують на підтримку, адже вони нагадують нам, що ми не наодинці. Цю дистанцію ми долаємо спільно, і чим швидше ми пройдемо її разом, тим швидше зможемо зміцнити нашу країну, армію та збудувати краще майбутнє.