"Війна не знає дітей": баланс страждання та сподівань.
Перший фільм театрального режисера та музиканта Дмитра Тодорюка, який отримав нагороду за найкращий документальний фільм на фестивалі "Молодість", розповідає про дитячі спогади в умовах війни.
Дмитро Тодорюк — людина, що поєднує в собі безліч талантів та різноманітних захоплень. Він має дві вищі освіти в академічних консерваторіях: одну в галузі вокалу, іншу — в режисурі. Серед його вражаючих досягнень — стрибки з парашутом, гра в кіно та авторство пісень для поп-гурту "Авіатор". У 2010 році, у віці 28 років, Дмитро презентував в Муніципальному театрі опери та балету для дітей та юнацтва в Києві оперу Франсіса Пуленка, засновану на п'єсі "Перси Тіресія". Цей текст, написаний видатним французьким письменником Ґійомом Аполлінером, вперше ввів термін "сюрреалізм" (в дослівному перекладі — "сюрреалістична драма"). Постановка Тодорюка викликала великий резонанс і була відзначена театральною премією "Київська Пектораль".
Фільм "У війни нема дітей" став першим режисерським проектом Тодорюка. Ідея цього стрічки виникла у Валерії Никифорець, яка її запропонувала на завершальному етапі навчання в Лондонській кіноакадемії, де проходила курс з документального режисури. Через чутливість теми та участь у зйомках неповнолітніх, керівництво закладу відмовилося підтримати реалізацію проекту в рамках навчальної програми. Тому Валерія вирішила втілити свою концепцію самостійно. В результаті, проект успішно пройшов офіційний конкурс Державного агентства України з питань кіно і отримав майже повне фінансування. Основним режисером став Дмитро Тодорюк, а Валерія Никифорець та Ганна Єресько виконали ролі співрежисерок.
"У війни немає дітей" структурований за розділами, що відображають історії різних персонажів: "Христя. Спокійний настрій", "Бабуся Зоя. Гоголь-моголь", "Тимур. Чуєш, як гримить битва?". Ще одна важлива сюжетна лінія, що об'єднує всі епізоди, стосується маленької скрипальки Марійки "Сови" Щокіної, яка проходить навчання у скаутському таборі. Мелодія колискової "Ходить сон коло вікон", яку виконує Марійка на початку, слугує музичним фоном для всього фільму.
Це різні життєві історії, але всі вони так чи інакше пов’язані з війною. Артем, батько Христини, повернувся з фронту у відпустку і разом із родиною вирушив на цвинтар, щоб вшанувати пам'ять своїх близьких. Проте неподалік села Леміщене їхній автомобіль наїхав на російську протитанкову міну. Мати загинула відразу, менший брат помер через тиждень від отриманих травм, а Христина, з важкими опіками обличчя, проходить через численні пластичні операції. Бабуся Зоя Павленко та її донька Тетяна страждають від іншого виду мук – невідомості. Їхній син і онук Денис уже кілька років перебуває у полоні. Тимур Нечевілов, учень школи, разом із матір’ю Іриною пережив окупацію, але вони не просто чекали на звільнення. Вони активно займалися партизанською діяльністю, збираючи і передаючи Силам оборони України цінну інформацію.
Тодорюк, Никифорець та Єресько вирішили утриматися від коментарів за кадром і інтерв'ю, зайнявши роль спостерігачів, що в документальному жанрі називається "муха на стіні": вони залишаються невидимими для своїх героїв. Це дозволяє їм зафіксувати моменти глибокої щирості та потужних емоцій. В умовах війни справді немає дітей. Після перших пострілів малеча вимушена швидко дорослішати. Загалом, у стрічці переважають смуток і біль, проте є також місце для радості та надії: хоча ми платимо високу ціну, все ж є за що боротися.