Віктор Каспрук: Суверенітет України перетворився на предмет суперечок: Москва не бажає прийняти рівноправний мир -- Блоги | OBOZ.UA

Кремль не звертає уваги на міжнародні норми у своїх стосунках з Києвом. Внаслідок цього, досягнення миру на основі рівноправності та визнання Російською Федерацією суверенітету України є основною перепоною для закінчення конфлікту.

Недавня заява міністра закордонних справ Росії Сергєя Лаврова, в якій він стверджує, що "ні в Євросоюзі ніхто не згадав про гарантії безпеки для Росії, без чого неможливо подолати конфлікт", відображає справжню позицію Москви стосовно її тривалої та кривавої війни в Україні. По суті, це політична декларація, що свідчить про небажання Російської Федерації визнавати Україну як рівноправного учасника міжнародних відносин, що залишається одним з основних і найскладніших бар'єрів на шляху до досягнення будь-якого реального та стабільного миру в Європі та у світі.

Росія, здійснивши агресію проти України в 2014 році, могла вважати міжнародне визнання української незалежності лише непорозумінням, яке, на її думку, можна було швидко і остаточно "виправити" за допомогою військової сили. Сьогодні, на п'ятому році масштабного конфлікту, Кремль намагається знайти нові способи легітимації своєї позиції, що не визнає український суверенітет. Це супроводжується висуненням неприйнятних вимог і прагненням нав'язати колективному Заходу своє спотворене бачення ситуації як єдине можливе рішення.

Згідно з "логікою" Лаврова, забезпечення "гарантій безпеки для Росії" насправді означає ліквідацію незалежності України від Москви. Ця кремлівська стратегія ґрунтується на ідеї "обмеженого суверенітету". Чітко видно, що російські "гарантії безпеки" є політичним евфемізмом, спрямованим на досягнення повного геополітичного контролю над Україною та перетворення її на "буферну зону".

Оскільки для Москви безпека полягає не у відсутності загрози нападу, а у відсутності суб'єктності сусідів і неспроможності їх ухвалювати самостійні рішення. В баченні Путіна Україна має стати територією без права на власну зовнішню політику, армію чи союзи. І в ідеалі для злочинного російського режиму "безпечною" Україною є така Україна, якої не існує як незалежного суб'єкта на політичній мапі світу.

Це явище можна розглядати не лише як результат окремих рішень або внутрішньополітичних прагнень Кремля, а радше як системний прояв гібридної зовнішньої політики, що базується на історичних міфах, імперських уявленнях про сфери впливу та відмові приймати сучасні міжнародно-правові реалії. Це яскраво демонструє, наскільки глибокі психологічні, культурні та політичні імперські комплекси можуть впливати на зовнішню політику Російської Федерації в XXI столітті.

З історичної перспективи Росія завжди бачила себе не лише як одну з багатьох держав, а як осередок унікальної цивілізаційної моделі, що нібито має право впливати на політичні події в сусідніх країнах.

Цей феномен виявлявся в політиці "братання народів" ще за часів Радянського Союзу, де під красивими лозунгами маскувався системний контроль та жорстка насильницька русифікація. У пострадянський період ця концепція перетворилася на ідею "русского мира", яка, за словами її прихильників, нібито виправдовує втручання в справи незалежних держав, що, на думку Москви, мають історичні або культурні зв’язки з Росією.

Для України це питання стало особливо важливим після 2014 року, коли анексія Криму та вторгнення незаконних російських формувань на Донбас продемонстрували, що Росія не має наміру визнавати територіальну цілісність України в межах її визнаних міжнародно кордонів, а також ігнорує правовий статус української держави.

Тому заява Сергєя Лаврова щодо ролі Євросоюзу в майбутньому переговорному процесі та питання гарантій безпеки є класичним прикладом російської дипломатичної риторики, спрямованої на заперечення суб'єктності України та дискредитацію західних інституцій.

Ми спостерігаємо, як Москва намагається встановити свою ієрархію в області безпеки, де "гарантії для Росії" виступають не як засіб для забезпечення стабільності, а як вимога визнати право агресора накладати вето на суверенні рішення сусідніх країн.

Слід підкреслити, що визнання незалежної України, яка має право на автономні політичні рішення та формує свою власну зовнішню політику, вимагало б від Кремля перегляду його стратегічного підходу. Однак, з огляду на нинішню ситуацію, видно, що такого кроку він не планує.

Наразі цей підхід має декілька наслідків для міжнародної спільноти. Він ускладнює будь-які переговори щодо миру, оскільки переговорний процес передбачає взаємне визнання сторін як рівноправних учасників. Проте, якщо одна зі сторін системно заперечує таку рівність, будь-які домовленості залишаються потенційно нестійкими, а їхнє виконання опиняється під загрозою.

Невизнання режимом Путіна України як рівноправного учасника міжнародних відносин формує тривалу загрозу для глобальної системи безпеки. Таке нехтування підриває фундаментальні принципи суверенітету та територіальної цілісності, які є основоположними для Статуту ООН та міжнародного права в цілому.

Ще одним важливим чинником виявилася внутрішньополітична ситуація всередині самої Російської Федерації. Кремль демонструє, що його зовнішньополітичні дії повністю підпорядковані логіці зміцнення путінського режиму. Де легітимізація влади через залякування зовнішнім ворогом та створення образу захисника "русского мира" служать засобом мобілізації суспільства.

Визнання України як повноправного учасника міжнародного права поставило б під сумнів саму основу внутрішньої легітимації режиму Путіна, що є неприпустимим для Москви.

Отже, сучасна стратегія Кремля грунтується на запереченні української самостійності та прагненні повернути Україну під свій геополітичний вплив. Це тісно пов'язано з підтримкою існуючої системи влади та збереженням контролю над соціумом.

Це свідчить про те, що всі стратегії вирішення конфлікту між Росією та Україною мають включати не лише військові або дипломатичні аспекти, але й враховувати глибокі культурно-психологічні чинники. Справжні мирні переговори неможливі без переосмислення базового підходу Москви до статусу України. Проте наразі Росія не готова до таких змін і не має наміру коригувати свою позицію.

Поки Російська Федерація продовжує вважати українську державність "тимчасовим явищем" і розглядає Україну як частину своєї легітимної сфери впливу, усі угоди залишаються лише на папері та можуть бути легко порушені. Це створює потребу для міжнародних гравців у впровадженні гнучкої стратегії, що поєднує елементи стримування та дипломатичного тиску, підкріпленого міжнародними санкціями, а також активного просування легітимності української державності на всіх міжнародних майданчиках.

Ігнорування Росією рівноправності України підтверджує, що міжнародне право залишається ключовим інструментом безпеки для країн, які протистоять більш сильним агресорам. Відмова Російської Федерації визнати суверенітет України не лише загрожує миру, але й активує глобальні правові механізми реагування, які мають стримуючий вплив, хоч і не завжди одразу очевидний.

Можна стверджувати, що відмова Російської Федерації визнати Україну рівноправним учасником міжнародного правового поля є складною проблемою, що охоплює історичні міфи, імперські прагнення, спроби привласнення української ідентичності, нав'язування ідеї "єдиного народу", внутрішньополітичну легітимацію та сучасні тенденції у міжнародних відносинах.

Це явище пропагування сумнівної "російської величі" формує фундаментальний бар'єр для будь-якого реального миру і підкреслює, що мир лише через військові або дипломатичні угоди у сучасному світі неможливий. Він потребує визнання правової та політичної рівності всіх учасників. А у глобальному контексті це є сигналом для міжнародного співтовариства про необхідність поєднувати право, стратегію та політичну волю у боротьбі за стабільний і справедливий світовий порядок.

На сьогоднішній день можна зазначити, що явище агресивного просування ідеї "російської величі" виступає не лише як складова ідеологічної підтримки війни, але й становить серйозний виклик для сучасної системи міжнародної безпеки. Ця ідеологія, по суті, заперечує Вестфальський принцип суверенної рівності держав, замінюючи його новою неоімперською ієрархією, де право на повноцінну суб'єктність визнається лише за обраним колом "величних держав".

Отже, будь-яка ініціатива щодо вирішення конфлікту, що ґрунтується лише на традиційних дипломатичних методах або тимчасових військових угодах, з самого початку має всі шанси на стратегічну невдачу. Це відбувається тому, що такі підходи не враховують істинні причини агресії — переконання агресора з Московії в його винятковому праві контролювати майбутнє України.

Справжній і тривалий мир у глобальному вимірі можливий лише за умови повної відмови Москви від своєї імперської міфології та повернення до принципу правової рівності всіх учасників міжнародних відносин. На що ні диктатор Путін, ні його злочинна кремлівська камарилья ніколи добровільно не підуть.

Для глобальної спільноти це означає потребу в переході від політики невдалого "стримування" реваншистської держави - Росії, до стратегії активного захисту міжнародного права. У цьому контексті юридична відповідальність за порушення суверенітету, економічний тиск та політична воля до ізоляції агресора повинні функціонувати як єдиний скоординований механізм.

Без кардинальної переоцінки політичних і стратегічних аспектів взаємодії з Російською Федерацією структура міжнародної безпеки залишиться ненадійною. Адже будь-який план, що ґрунтується на ілюзії "відновлення звичної ситуації" в умовах авторитарного режиму Путіна, лише відтерміновує новий етап агресії.

Стабільності світової системи безпеки можливо досягнути лише тоді, коли Росія буде позбавлена статусу "потенційного партнера" і переведена в категорію довготривалої системної загрози, що потребує не діалогу, а технологічної та військової переваги.

Тільки шляхом затвердження верховенства права над силою та безумовного визнання самостійності кожної нації можна створити основу для стабільного і справедливого світового порядку, який у майбутньому зможе протистояти спробам відродження тоталітарного експансіонізму.