Володимир Ращук розповідає про війну, акторську кар'єру, батьківські обов'язки та своє життя після служби на фронті в інтерв'ю.

Війна змінила його життя назавжди, але не забрала головного - бажання творити. В ексклюзивному інтерв'ю Володимир Ращук відверто розповів про фронт, повернення до акторства, батьківство та дисципліну.

Володимир Ращук, український актор театру та кіно, а також капітан Національної гвардії з позивним "Артист", живе на межі двох світів: творчості та військової служби. Після пережитих фронтових подій, поранень і контузій він втратив майже 40 кілограмів і повернувся на сцену бодибілдингу. Володимир вірить, що мистецтво має неймовірну силу реабілітації, яка перевершує дію будь-яких ліків.

У ексклюзивній розмові з редакцією сайту 1plus1 про службу і професію Володимира Ращука, батьківство, дисципліну, страхи та мрію збудувати власний дім - читайте далі.

Ваше існування тепер нагадує дві паралельні реальності - військова служба та кінематограф. Де вам сьогодні важче з психологічної точки зору?

З початком повномасштабного вторгнення мені взагалі не вірилося, що я колись зможу повернутися до професії. І те, що через три роки я вперше зміг встати в кадр - просто на ротації - стало для мене ключовим поворотом. Тоді я зрозумів: мистецтво реабілітує й реанімує мене набагато краще, ніж крапельниці та шпиталі після всіх травм і контузій.

Поєднувати військову справу й акторство зараз справді непросто - специфіка кардинально різна. Але саме це тримає мене в балансі, не дає з'їхати з глузду. Обидві професії для мене органічні, а от їхнє поєднання інколи викликає внутрішній дисонанс.

Військова справа теж творча, теж креативна -- просто по-іншому. Іншого варіанту жити зараз у мене немає: для збереження себе, продовження боротьби й цивільної адаптації це поєднання мені необхідне.

З моменту старту повномасштабної агресії ви усвідомлено обрали шлях захисника своєї країни. Як цей вибір вплинув на ваше сприйняття професії актора?

24 лютого 2022 року я пішов у батальйон добровольцем, а згодом мобілізувався. У жаху війни я був майже певен, що навряд чи колись повернуся до професії. Були періоди, коли під час повномасштабної я ставився до акторства як до чогось несерйозного, адже основні сили мають бути на фронті, на боротьбі, на ідеї. Це відчуття, по суті, залишається зі мною й досі.

Але кардинально змінилося моє ставлення до самої професії. Досвід, який я здобув на війні, інтегрувався в мене - я тепер зовсім іншої акторської якості, у зовсім іншій формі. І цим досвідом хочу ділитися, хочу його масштабувати. Плани - і акторські, і не тільки - стали набагато вищими, а отже, й вимог до себе побільшало.

Сьогодні професія для мене - одне з головних завдань: через неї я можу говорити з людьми про масштаб, про біль, про втрати, про цінності, про любов. Це набагато сильніша й потужніша зброя, ніж була до вторгнення.

Чи мали ви в дитинстві мрії про сценічне життя, чи це покликання з'явилося у вашому житті несподівано?

З самого дитинства в Маріуполі я був дуже енергійним хлопцем: капітанував у шкільній команді КВК, виступав у ролі Діда Мороза та вів усі святкові заходи. Але думка про те, щоб зробити це своєю професією, навіть не приходила мені в голову. Моя активність більше помічала сестра. Я ж прагнув бути бунтарем, завжди шукаючи компанії однолітків, і щоб я не пішов неправильним шляхом, сестра вирішила записати мене в театральну студію при Маріупольському театрі.

Це була моя перша сценічна вистава, і вона справді вразила мене. Ми виконували п'єсу Чехова "Ведмідь", і на фестивалі аматорських театрів я здобув нагороду за найкращу чоловічу роль.

Коли настав час приймати рішення про навчання, моя сестра впевнено заявила: "Я вже визначилася, ти їдеш до Києва". Так я і опинився тут, і вирішив вступити. Ця професія перетворилася для мене на щось більше, ніж просто робота — вона стала невід'ємною частиною мого життя.

- Пригадуєте свою першу роль? Яка вона була?

Я вже говорив про свою першу роль – це була вистава в аматорському театрі Маріуполя, де я виконував роль у чеховській п'єсі "Ведмідь". Але моя друга роль була просто вражаючою: це була вистава, присвячена дітям під час війни, яка називалася "Останні свідки". Ми багато разів виконували її на малій сцені Маріупольського театру, і вона здобула величезну популярність.

Чи траплялися в твоєму житті ситуації, коли виникало бажання залишити акторську кар'єру?

Покинути акторство хотілося багато разів. Я людина проста, і всі ці інтриги, всі підкилимні ігрища, яких у професії вистачає, страшенно мене дратували на перших етапах. Дратують і досі: чому не можна, щоб усе було просто й чесно?

Згадую, як я відвідав свою вчительку в Маріуполі, режисера та педагога Анжеліку Арганівну Добрунову, і сказав їй:

"Там усі вовки, готові тебе зжерти. Я, мабуть, піду". А вона відповіла: "А ти від свого педагога вже все взяв? Ти його переріс?".

І в той момент я усвідомив: необхідно вдосконалювати свої професійні навички, прагнути до кращого, отримувати максимум знань від кожної людини, яка зустрічається на моєму шляху. І коли я перевершую свого наставника, потрібно рухатися далі. Саме так і розвивалося моє життя.

Безпосередньо у війні я вже не мав жодної надії на повернення до своєї професії. Проте вона на фронті справді стала мені в нагоді: у спілкуванні, організації людей та розвитку креативного мислення. Я щиро вдячний їй за це. Тепер, на п'ятому році конфлікту, усвідомлюю, що без своєї професії витримати все це було б набагато складніше.

Ваш син вже встиг знятися в кіно ще у ранньому дитинстві. Якщо через 20 років Ярема підійде до вас з проханням: "Тату, я хочу стати актором", якою була б ваша реакція?

Ситуація склалася так, що Яремка повинен був з'явитися на світ у листопаді, ставши Скорпіоном, але, з'явившись на місяць раніше, він став Терезами, майже в день мого народження, 5 жовтня. Я вважаю, що Терези — це знак, сповнений творчої енергії, і я дійсно в це вірю. З дитинства він проявляє свої артистичні здібності.

Якщо у нього виникне бажання стати актором, я не заперечуватиму. Проте важливо пояснити, що це не просто розвага, а справжня професія, до якої потрібно ставитися з усією серйозністю, адже на плечах актора лежить велика відповідальність. Багато хто вважає, що актор просто виходить на сцену, робить кілька жестів і все. Але насправді це надзвичайно складна робота: зміни по 16 годин, зйомки в зимову пору, коли зображаєш літо, або навпаки, спека чи холод, величезна кількість тексту, виконання каскадерських трюків в найрізноманітніших умовах. Коли я сам починав свій шлях у цій професії, я не усвідомлював усіх цих нюансів.

Тож я, мабуть, буду "за", бо задатки в нього є, і генетично, і зовні. Кажу це не тому, що він мій син: він справді дуже гарний хлопець. А от про те, що працювати буде важко, я його попереджу.

- А якщо скаже: "Хочу бути військовим"?

З військовим складніше. Знаєте, наша армія до повномасштабного вторгнення була не про престиж. На жаль, ми жили в часи після розпаду Радянського Союзу, коли нас роззброювали, а до військових не було особливої поваги, ні медійно, ні взагалі. Часто це були здеградовані пострадянські формації.

Зараз усе інакше. Наше військо з 2014-го, а надто з повномасштабною - це еліта, це креатив, це приклад для всього світу. І в будь-якому разі син освоюватиме військову науку, бо нам жити поруч із сусідом, який тримає різні ножі напоготові. Він має розумітися і на тактиці, і на тактичній медицині, і на керуванні дронами. Базові навички для хлопця - це обов'язково.

А чи дійсно я бажав би, щоб він обрав шлях військового? Це питання має свої нюанси. Напевно, скоріше "так", ніж "ні".

- Що для вас означає бути батьком?

Бути татом — це означає стати взірцем, завжди підтримувати свою дитину і демонструвати на власному прикладі, яким чином слід поводитися справжньому чоловікові. Мій син є для мене найбільшим стимулом до самовдосконалення і прагнення бути гідним чоловіком у всіх аспектах життя.

Я став батьком у зрілому віці — мені було 38, коли з'явився на світ мій син. Я дуже прагну стати йому справжнім другом: щоб у будь-якій ситуації він знав, що може звернутися до мене за допомогою — без критики, а з розумінням і конструктивною розмовою. Мені важливо, щоб він самостійно приймав рішення і обирав свій шлях у житті.

- Як відомо, ви схудли майже на 40 кілограмів. Це було бажання краще виглядати чи насамперед питання здоров'я?

Після поранень і на війні вся спортивна активність знизилася. Через контузію і поранення я почав усе заїдати, спосіб життя став малорухливим. А від спорту в мене й так було багато болячок - грижі, підламані ребра, переломи. У якийсь момент я зрозумів, що мені важко ходити: живіт настільки перетягував, що важко було рухатися. Але найважче - це дивитися на себе в дзеркало. Тобі здається, що ти ще молодий і гарний, а бачиш здорованя, який зовсім не схожий на того, яким ти був.

Моя перша думка полягала в тому, що в 38 виглядати краще, ніж у 20. Ще на фронті я розпочав заняття спортом і прагнув дотримуватися здорового харчування, тому просив, щоб мені доставляли певні продукти, а коли була можливість, готував їжу самостійно. Коли я скинув перші 20 кілограмів, моє самопочуття значно покращилося: я став більш енергійним і активним, а всі аспекти мого життя почали змінюватися на краще.

І ось, я вирішив досягти своєї ідеальної фізичної форми. Тоді я визначив для себе нову мету - взяти участь у змаганнях. Я хотів довести, що після травм і контузій людина здатна повернутися у спорт, і що кожен ветеран може знайти своє місце в суспільстві, адже немає нічого неможливого. Мій виступ проходив у категорії ветеранів. Це став новий етап у моїй боротьбі з власними обмеженнями, і мої товариші по службі щиро підтримували мене. Вони говорили, що я слугую прикладом і джерелом натхнення, адже бачили, як я готувався ще під час служби на фронті.

Ну і здоров'я, звісно, підтягнулося, коли я скинув із себе той "мішок картоплі" - 40 кілограмів. Тепер я функціональний: можу підтягнутися 20 разів, 40 - на брусах, 100 - відтиснутися, присідати з великою вагою, пробігти 10 кілометрів. У 38 я почуваюся набагато краще, ніж у 20. Мета досягнута. А головне - це мотивація для побратимів і для всіх ветеранів: не опускати руки, змінюватися. Ну і приклад для сина. Це, мабуть, і була моя найбільша мета.

Ви навіть з’явилися на сцені бодибілдингу. Що спонукало вас прийняти цей виклик?

Протягом усього життя я був спортсменом-змагуном. З раннього віку почав займатися вільною боротьбою, потім перейшов до плавання та водного поло. Коли переїхав до Києва, відкрив для себе кросфіт, важку атлетику, пауерліфтинг і гонки з перешкодами. До початку повномасштабної війни я активно брав участь у змаганнях і досягнув значних успіхів. Хоча війна позначилася на моїй фізичній формі, моє бажання змагатися, виступати на сцені і досягати перемог залишилось незмінним.

Як я вже згадував, це стало для мене найбільшою мотивацією - не здаватися і повернутися у форму. Справа не лише в харчуванні, а передусім у щоденних тренуваннях і самодисципліні. Кожного дня я уважно зважував усе, навіть воду. Саме ця дисципліна є моєю гордістю; вона є основою всього. А вихід на сцену, напевно, відображає мою сутність, мою ДНК.

- Ні для кого не секрет, що багато людей починають худнути і здаються. А що допомогло вам не зійти з дистанції?

Суть в тому, що всі прагнуть розкрити таємницю, але насправді жодної таємниці не існує. З часом я усвідомив, що досягнення успіху вимагає виконання рутинних, повторюваних дій. Якщо це можна назвати секретом, то мій полягає у відсутності вибору. Я маю детально складений план харчування та тренувань, і відхилитися від нього неможливо.

Ніщо не здатне завадити моїй тренувальній сесії сьогодні: будь-які обставини, навіть якщо годинник показує третю чи четверту, не мають значення — тренування відбудеться. Я споживаю ту їжу, яку приготував напередодні, і не маю можливості вибрати щось інше. Лише моя їжа залишається у виборі. І це не викликає у мене смутку: мені подобається те, що я їм, я насолоджуюсь цим, та й варіанти шкідливих страв просто відсутні.

Оточення, безумовно, має своє значення, але на цьому шляху ти залишаєшся наодинці зі своїми думками – тут немає тих, хто міг би допомогти чи дати пораду. Щодня потрібно повторювати одні й ті ж дії, і саме це веде до досягнення мети. Не можна сподіватися, що, змінивши харчування, купивши найкращий спортзал і найкваліфікованішого тренера, ти зможеш за один інтенсивний тренувальний сеанс скинути той жир, що накопичувався протягом тридцяти років. Так не працює, і саме тому багато людей зриваються.

Які звички сприяють вашій підтримці фізичної форми? Мені було б цікаво почути про ваші фітнес-методи!

Секрет насправді дуже простий: я навчився цінувати звичайну їжу, яка приносить мені задоволення. Усі ми маємо схожу систему отримання допаміну. Багато людей шукають цю насолоду в їжі, намагаючись заїсти стрес або компенсувати його якимось напоєм. Це швидке, мимолетне задоволення, яке насправді нічого не вирішує. Натомість я знайшов спосіб насолоджуватися простою, але смачною їжею. Вечорами я готую всі чотири прийоми їжі, упаковую їх у чотири контейнери і вже заздалегідь знаю, що і коли буду їсти. У мене немає ситуацій, коли їжі просто не вистачає.

Якщо я десь з'їм бургер чи піцу, мені після цього зле, і почуваюся так, ніби в болід залив 76-й бензин: на ньому теж можна їхати, але не так. А коли їм свою чисту їжу, то ніби залив супер-пальне з високим октановим числом, і організм працює відповідно. Тому весь секрет полягає у монотонності, у дисципліні, у тому, щоб щодня робити те саме. І я розумію, що це назавжди, а не якась чергова дієта. Я зробив із цього спосіб життя. Найбільший кайф у тому, що це я керую їжею й обставинами, а не вони мною. Мені подобається самому робити свій вибір. Оце, мабуть, і є мій головний секрет.

Чим найбільше стурбований Володимир Ращук сьогодні?

Я звик довіряти людям, вірити їм, і не можу жити в постійному страху, що мене зрадять. Але, мабуть, найбільше боюся саме того, коли зі мною ведуть подвійні ігри - цих зрад і "ножів у спину".

Я також відчуваю страх перед тим, що можу не зробити щось важливе. Зараз я в такому етапі життя, коли чітко усвідомлюю свої бажання, знаю, хто я насправді, і що відчуваю. Мені не страшно діяти, але лякає думка про те, що я можу пожалкувати про можливість, яка залишилася нереалізованою. Саме ці дві речі, мабуть, викликають у мені найбільший трепет.

Чи надаєте ви собі можливість мріяти? Якщо так, то про що ви мрієте?

Я завжди був мрійником, і, можливо, саме це допомагало мені витримувати найважчі моменти в житті, адже мої мрії не дозволяли мені зациклюватися на негативі.

Я щиро прагну повернутися до життя в країні без обмежень і знову мати можливість літати літаками. Мене навіть надихає ідея навчитися керувати одномоторним літаком. Мрію створити своє власне кіно: не як режисер, адже у мене немає амбіцій у цій сфері, а як творець продукту. Навколо стільки обдарованих людей, які теж мають свої мрії, і я відчуваю, що починаю їх колекціонувати. У ці складні часи багато людей втратили здатність мріяти, але саме на мрійниках тримається наш світ.

І, хоч як парадоксально, мрію про власне житло, тому що його в мене досі немає. Хочу з нуля збудувати свій дім, уже навіть малюю його проєкт. Щось дуже просте. Як для кожного чоловіка, побудувати дім - це одна з базових потреб. Ось про ці три речі я зараз і мрію. Ну і просто бути щасливим.

Коли конфлікт завершиться, які ваші перші дії?

Перш за все, я збираюся демобілізуватися. Ніколи не думав, що опинюся у військовій службі. Зараз я капітан Національної гвардії, і шлях мій від рядового до цього звання пройшов через усі випробування війни. Те, що я зміг стати ефективним у бойових діях, вже свідчить про деякі досягнення, хоча мріяти про це я не збирався.

Отже, по-перше, як, напевно, більшість військових, я планую демобілізуватися. А по-друге, я, ймовірно, вирушу за кордон на кілька місяців. Мені хочеться нових вражень, хочу знову відчути смак життя і насолодитися красою світу. Ось такі, власне, мої плани. Дуже прості бажання.