Колективна провина. Як зростав путінський рейх

Колективна провина. Як зростав путінський рейх

Аби заспокоїти залишки совісті, деякі росіяни філігранно вигадують виправдання, чому їхня батьківщина остаточно перетворилася на тоталітарну загарбницьку країну-ізгоя. А вони самі до цього процесу, мовляв, не мали стосунку. “Треба вирізняти серед громадян РФ терористів і заручників режиму”, – верещить один із так званих ліберальних журналістів, збираючи валізу до Ізраїлю, куди ще дозволяють виїхати московитам із фінансовою подушкою.

Цей журналіст – мій ровесник, йому 36. Фактично одразу після закінчення школи він спостерігав еру Путіна зсередини. І до моменту, коли раптово настала мить остаточного повернення до порядків Радянського Союзу, не опирався режимові. Підлаштовувався потихеньку. Читав книжку пропагандиста Колєснікова “Я Путіна бачив”, де автор старанно вселяє в мізки росіян думку про велич і незамінність Володимира Володимировича, який на той час встиг підірвати кілька будинків, потопити підводний човен “Курськ”, вбити глядачів “Норд-Осту” та дітей у Беслані. “Заручник режиму” це сприймав як даність і був допущений клепати про Путіна репортажі на федеральних каналах.

Потім “заручник” подорослішав і перейшов на культурку, щоб не псувати собі карми. Жити було можна. Питання про політику оминав. Хоча здогадувався, що на Донбасі “не все так однозначно” й там “трішки присутні російські військові”. Про анексію Криму “заручник” не думав – референдум усе списав. А кримські татари у в’язницях – то ж були справжні злочинці. І таких “свідків Путіна” у РФ – повна скринька, вони уособлюють колективний розум схибленого агресора.

Z-солдатики наспівували: “Позовет в последний бой, дядя Вова, мы с тобой!”

Доки ми в Україні пропускали через себе дух двох революцій, не боячися втратити життя під кулями, ті “свідки Путіна” тихенько спостерігали. Бачили, як їхня країна стає великим концтабором, але синдром вивченої безпорадності не давав поворухнутись і щось змінити. Вони виросли в банці з Путіним і не хотіли з неї вистрибувати, хоча кришка була відкрита й сил боротися вистачало. Бо все влаштовувало.

Строковикам, яких відправляють в Україну вбивати наших дітей, поталанило ще більше. Їм 18–20 років, вони Росії без Путіна взагалі не уявляють, адже народилися на початку його правління. Ці z-солдатики нещодавно були підлітками й наспівували собі під носа патріотичну пісеньку “Позовет в последний бой, дядя Вова, мы с тобой!” Покликав, і вони пішли. Бо з народження чули, що президент поганого не порадить. Бо він – батько нації. Культ вождя та сліпу віру в його авторитет плекали в Росії всі ці довгі роки одноосібної узурпації влади. Під час пресконференцій Пу видавалося, що лише він може дати команду нарешті полагодити сільську вбиральню. Ніхто більше не вирішував питань без нього.

Сьогодні Росію варто одночасно порівнювати з нацистською Німеччиною і СРСР. Справді, символ Z подібний до частини свастики, а росфюрер поведений на олімпійських перемогах. Навіть за дружину обрав гімнастку-чемпіонку. Як і в рейху, в росімперців поширена ідея “переваги за національною ознакою” та культивування синдрому ображеної нації – “одних недостатньо поважали після Першої світової, других – після розвалу совка.

Видавалося, що лише Пу може дати команду нарешті полагодити сільську вбиральню

Втім, на відміну від 1930-х у Німеччині, ніякого підйому рівня життя громадян на сучасній Рашці не спостерігалося. Навіть нафтодолари не дуже допомогли. Окрім Москви та Петербурга. Провінція “широкої Расєюшкі” перебивалася на межі злиднів та потопала в розрусі. І це вже повне наслідування махрової сталінщини, коли все добро тягнули на ВДНГ, а доярки в селах сиділи без паспортів по коліна в лайні. Крім того, за сталінськими завітами, Кремль продовжує діяти за своїми доісторичними методичками, де прописано збирати докупи території та народи. Для цього сталіністи сьогодення витягають із запилених гебешних полиць папки про Новоросію та Донецько-Криворізьку республіку. Направду кривавого більшовицького терору в Російській Федерації збереглося значно більше, ніж виросло “нацистів”. Навіть тут московити пасуть задніх.

Одним із важливих факторів єднання для росіян завжди був образ ворога біля воріт. Путін крокував життям від однієї “маленької переможної війни” до іншої – в Ічкерії, Грузії, Сирії. Всі ці “превентивні напади” та “принуждения к миру” мали на меті сформувати в росіян страх, що без вождя їх уже точно поневолить якась крихітна країна. А ще – закріпити звичку сприймати військове втручання та загарбання частини чужих територій як належне. Саме тому сьогодні вони дружним хором підтримують “спецоперацію” в Україні. У стані війни Путін перебував чи не кожні п’ять років своєї нескінченної каденції. Почав із війни проти свого народу, підриваючи будинки та метро в Москві.

На відміну від нацистів, росіяни не просувають думки про поганий народ (як це було з євреями), а відокремлюють серед чеченців або українців поганих націоналістів і терористів. Інших – можна перевиховати. Але ніде правди діти, що приниження та висміювання українців та інших народів на Рашці було одним із постійних і вагомих елементів пропаганди. Ми для них завжди були “хохлами” й “малоросами”.

Імперська сутність мала підживлювати власну велич тим, що всі поза РФ – “недолюди, розумово відсталі, молодші недолугі брати”. І коли ми вісім років дивилися на уривки з шоу соловйових-кісельових як на виступ пацієнтів психлікарні, московити мотали їхні сентенції на вус. Ці герої екрана стали для більшості жителів РФ непохитними авторитетами. А людська сутність схильна виправдовувати все, що озвучують ті, хто їй імпонує.

Коли сформований настільки потужний потік брехні, в нього можна запхати будь-які потрібні наративи. І про вірусні лабораторії, і про необхідність сегрегації, і про гуманність існування таборів для винищення громадян, які опираються владі. Коли пацієнт довгий час довіряє гіпнотизеру з екрана – він сприйме його найжахливіші настанови.

Ми для них завжди були “хохлами” й “малоросами”

Сучасна Росія – такий собі постмодерн, що наслідує всі найжахливіші традиції минулих диктаторів. Сталін і Гітлер – лише показові та відомі всім приклади. РФ – це країна-симулякр, де всі сенси перекидають догори дриґом. Саме тут безсоромно показали свої обличчя “антифашисти”, які називають фашистами всіх навколо. Саме тут не вірять у численні фото- та відео­докази з потрощеними будівлями українських міст і мертвими людьми. “Ви нам фейків не підсовуйте”, – скажуть росіяни-фактчекери, які самі тільки те й робили, що споживали “розіп’ятих хлопчиків”. І побіжать шукати за супутниковими камерами спостереження базу “Азова” в пологовому будинку. І звичайно ж, імперці радо виправдають напад на незалежну країну тим, що на них могли б напасти першими українці.

Важливо усвідомлювати, що росіяни, які народилися, зростали та старіли під час ери Путіна, – зовсім не заручники системи. І навіть не німі свідки його злочинів. Всі вони таки співучасники, їхні думки суголосні з думками їхнього диктатора, чиїм світоглядом прописане їхнє буття. Прямо зараз пояснювати їм їхні гріхи перед людством немає жодного сенсу – прощати теж не можна. Бо путінізм – це колективна провина всього російського суспільства.

Олена Солодовнікова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.