Дипломат Ігор Осташ:”Ліван – острів свободи. Це перша арабська країна, що офіційно підтримала Україну”

Дипломат Ігор Осташ:”Ліван – острів свободи. Це перша арабська країна, що офіційно підтримала Україну”

Ліван – перша арабська країна, яка відкрито засудила широкомасштабне вторгнення Росії та запустила процес підтримки України на всьому Близькому Сході.

– Багато держав висловлювало стурбованість, не схвалювало війни, але Ліван чітко артикулював, що засуджує російську агресію. Це був однозначний меседж. Таке рішення мало під собою певний ґрунт. Ліванці часто переживали такі ситуації, починаючи з 1975 року. Країна часто зазнавала жахливих вторгнень на свою територію. Бейрут тривалий час був без центру – його практично зруйнували, як у Маріуполі чи Алеппо. Знищували комунікації, мости, дороги. На зустрічах із ліванцями я часто порівнював картину їхньої розбомбленої батьківщини з Україною, що страждає так само. І коли міністр закордонних справ Лівану розповідав, чому ухвалили рішення засудити агресію, він сказав, що причиною такої позиції є їхня історія. Бо ліванський народ страждав так само, як і український. Коли на одній пресконференції ліванські журналісти мене запитали, що я думаю про цю заяву, то відповів: вона написана кров’ю багатьох ліванських поколінь.

Ігор ОСТАШ, 62 роки, дипломат. Народився 4 серпня 1959 року в селі Дуліби на Львівщині. Закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка, за спеціальністю ”Філолог-славіст” та Київський університет імені Тараса Шевченка за фахом ”Правознавство”. У 2006–2011 роках – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді. Нині Надзвичайний і Повноважний Посол України в Ліванській Республіці. Автор багатьох наукових та публіцистичних праць, зокрема: Ukraine in 1990’s, Quo vadis, Ukraine, редактор видань: ”Українська мова як іноземна: методика викладання”, ”Сам собі редактор”, ”Українська щодня”, ”Бонді, або Повернення Богдана Весоловського”, упорядник факсимільного видання Мазепинського Євангелія. Володіє анґлійською, французькою, арабською, чеською, польською, словацькою, сербською, хорватською мовами. У шлюбі. Дружина – письменниця, 60-річна Марина Гримич. Має дочку Наталку і сина Данила. Захоплення – теніс, футбол, шахи, гірськолижний спорт, гітара і джаз
Ігор ОСТАШ, 62 роки, дипломат. Народився 4 серпня 1959 року в селі Дуліби на Львівщині. Закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка, за спеціальністю ”Філолог-славіст” та Київський університет імені Тараса Шевченка за фахом ”Правознавство”. У 2006–2011 роках – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді. Нині Надзвичайний і Повноважний Посол України в Ліванській Республіці. Автор багатьох наукових та публіцистичних праць, зокрема: Ukraine in 1990’s, Quo vadis, Ukraine, редактор видань: ”Українська мова як іноземна: методика викладання”, ”Сам собі редактор”, ”Українська щодня”, ”Бонді, або Повернення Богдана Весоловського”, упорядник факсимільного видання Мазепинського Євангелія. Володіє анґлійською, французькою, арабською, чеською, польською, словацькою, сербською, хорватською мовами. У шлюбі. Дружина – письменниця, 60-річна Марина Гримич. Має дочку Наталку і сина Данила. Захоплення – теніс, футбол, шахи, гірськолижний спорт, гітара і джаз

Тоді чому підтримка України на дипломатичному рівні не відбулась автоматично? Які для цього були перепони?

– Емоційно ліванці одразу були на нашому боці. Але, перебуваючи під постійним тиском Росії в регіоні, де вона намагається грати роль миротворця й нести “русский мир”, Лівану важко було говорити вголос. Росіяни постійно заграють із ним, обіцяючи повернути сирійських біженців на територію їхньої країни, а це найболючіша проблема для Лівану. Зараз там перебуває близько півтора мільйона сирійців. Ще є велика кількість біженців із Палестини. Для країни це навантаження на економіку й безпеку. Біженці переважно живуть у таборах, які погано контролюють правоохоронні органи. Є серйозні проблеми з криміналом, наркотиками.

Росіян не пускають у двері, то вони лізуть у вікно

Але коли Росія обіцяє допомогти із сирійськими біженцями, то це суперечить позиції Організації Об’єднаних Націй, яка вважає, що не можна повертати додому сирійських біженців без гарантій миру, підписаних угод, політичного врегулювання. Проте росіяни намагаються влізти в душу, щоб щось пообіцяти, а потім користуватися з цього.

Одразу після вторгнення у вас відбулася жорстка розмова з колишнім російським послом в ефірі ліванського телеканалу “Аль Джадід”.

– Я був на прямому ефірі, і вони несподівано вивели на екран російського дипломата – й у нас почався діалог. Я намагався бути максимально жорстким, почав його пресингувати. Говорив, що він виконує роль пропагандиста, бреше ліванцям і світу, що це не війна, а спецоперація. Насамкінець я сказав: “Майте на увазі, що кров українських дітей – на руках брехливих російських дипломатів”. Остання моя фраза була така: “Я думаю, що найближчим часом вам доведеться болісно шукати аргументи, щоб захистити вашого Путлера на Нюрнберзькому трибуналі-2”. Хочу віддати належне цьому послу – він не мав що відповісти, для нього це, напевно, був шок. Розумію, що я вийшов за рамки дипломатичності. Тисячі ліванців дивилися цей популярний прайм-таймівський ефір. Але я не міг стриматися. Анітрохи не шкодую про це, бо з ними треба боротися жорстко. Вони розуміють не мову дипломатії, а лише мову сили української армії.

У позитивному сенсі дивує, що арабська країна має такі відкриті медіа-майданчики для спілкування.

– В арабському світі Ліван – це острів свободи. Тут є вільні телеканали й медіа, що мають аудиторію в усьому арабському світі, а також у США, Канаді, Австралії, ЄС. Також там є прекрасні поліграфічні потужності. Друкується опозиційна преса багатьох країн регіону – все те, що підтримує на плаву демократію. Ліван – лідер демократичного арабського світу.

Москва не розуміє дипломатії

Як вдалося переконати ліванських дипломатів стати на проукраїнську позицію?

– Ми працювали з урядом Лівану, зустрічалися з тамтешніми політиками. Діяли в команді з європейськими дипломатами, представниками Великої сімки. Зараз часто зустрічаємось і разом обговорюємо наші спільні дії. На багатьох посольствах майорять українські прапори. Було приємно, що після моєї зустрічі з міністром закордонних справ буквально через годину з’явилася заява про засудження російської агресії. Одразу ж почалася брутальна атака, жорсткий пресинг росіян на ліванське МЗС. Вони кілька днів чинили тиск, почали в політичних колах запускати тези про те, що ліванці ще поміняють чи пом’якшать свою позицію. Але незабаром відбулася зустріч послів країн ЄС із президентом Лівану Мішелем Ауном, де він чітко заявив: “Ми нічого не міняємо, це наша офіційна позиція”. Через день прем’єр-міністр Нажиб Мікаті повторив те саме. І це було серйозне фіаско росіян.

Сирійці в Україні будуть гарматним м’ясом

Після завершення баталії російське посольство у стилі байки Езопа про лисицю й виноград заявило, що попри цю позицію ліванської держави вони все одно підтримуватимуть із нею дружні відносини. Було цікаво спостерігати, як їх не пускають у двері, а вони намагаються залізти у вікно. Але цього разу їх звідусюди ніжно попросили.

Яке ця історія мала продовження в рамках розгляду резолюції на сесії Генасамблеї ООН?

– Спочатку були певні побоювання, тому що ліванці попередили, що узгоджуватимуть свою позицію з Лігою арабських держав. Ми переживали, бо розуміли, що більшість арабського світу досить консервативна та інертна й не хоче відкритого протистояння з Росією. Але в підсумку побачили, що багато арабських країн підтримало позицію Лівану. І це означає, що в Лізі арабських держав дослухалися до ліванського голосу. Це для нас була важлива й потужна перемога.

Незважаючи на це, були чутки, що Росія залучатиме ліванських найманців до своїх іноземних загонів.

– Багато ліванців воює за межами своєї країни, законодавство до цього лояльне. Але в політичному сенсі можуть бути покарані політики, які провокують, закликають чи вербують. Головною інтригою була позиція Хезболли – впливової політичної та реальної військової сили, що воює в Сирії. Однак після чуток з’явилося звернення керівника Хезболли Хасана Насралли, який заявив: вкиди, що його організація постачає Росії найманців і консультантів, – брехня: “Нас там немає, це не наша війна, і ми будемо спростовувати це на всіх рівнях”. Тобто він відмежувався. Думаю, це також була велика несподіванка для росіян, які працюють із Хезболлою пліч-о-пліч у Сирії. Ця заява стала холодним душем для Моск­ви, а для нас розвіяла певні сумніви про міфічних ліванських найманців. Частково ці міфи з’являлися через те, що в Україні деякі експерти плутають Ліван із Лівією. Однак питання остаточно не закрите, оскільки час від часу знову з’являються повідомлення про спроби вербування.

Зустріч із представниками G7
Зустріч із представниками G7

Наскільки в сенсі війни для арабського світу важлива думка впливових представників релігійних громад?

– Є цікавий нюанс – ставлення тих чи інших конфесій до війни в сенсі справедливості чи несправедливості. Іранський лідер аятола Хаменеї заявив, що засуджує війну як спосіб вирішення проблеми. Це була обтічна заява у стилі духовного лідера, але меседж чіткий – війна засуджувалася. Я припускаю, що хтось десь бере участь у війні, але це можуть бути тільки якісь окремі особи, які захотіли заробити. Але реально – і держава, і всі політичні партії відмежувалися від найманства. Ліванська влада не хоче, щоб її громадяни брали участь у цій війні, а політики побоюються наслідків парламентських виборів, які вже стартували в Лівані.

Але є ще одна непередбачувана сусідка Лівану – Сирія. На голосуванні в ООН вона була однією з чотирьох країн, які підтримали Росію. І одразу ж з’явилися погрози про 40 тисяч сирійських найманців, які нібито десантуються в Україні.

– Кількість надто перебільшена. Сирійських бійців максимум можна буде рахувати сотнями. Ці близькі до Асада формування, про які йде мова, загалом налічують близько 30 тисяч. Вони в основному складаються з алавітів (шиїтська релігійна течія. – Країна). І якби вони відіслали кілька тисяч бійців – це було б значне послаблення чи оголення тилів. Щойно вони почали про це говорити, як деякі загони ІДІЛ у Сирії активізувалися.

Режим Асада тримався на російських штиках

Водночас їхній військовий досвід досить обмежений, тому сирійські найманці не становлять реальної загрози для України. Сирійська армія ніколи не була особливо сильною і звикла воювати зовсім в інших умовах. І якщо закинути її на українську територію, це буде просто гарматне м’ясо.

Які настрої в сирійських громадах? Чи вони разом із владою дружно стали на бік московитів?

– Сирія розділилася в поглядах на ситуацію. Так голова Алепської торгової палати, провладна людина, заявив, що Сирії не треба брати участь у війні з Україною. В багатьох містах на північному сході опозиція вивішує українські прапори та робить написи “Слава Україні, слава Сирії”. Тобто представники влади й опозиції серйозно тиснуть на Асада. Всі розуміють, що Росія слабшає, втрачає все більше крові і з часом не матиме навіть фінансових можливостей тиснути на Сирію. Ще є проблема з державними сирійськими фінансами, частину яких вони зберігають у російських банках, що потрапили під санкції чи були відключені від SWIFT. Курс їхньої валюти іде по траєкторії, подібної до падіння російського рубля.

Ще є проблеми з логістикою російського забезпечення Сирії. Туреччина заблокувала в Босфорі прохід російським військовим суднам, а це був головний канал постачання Сирії. Ситуація непроста, і багато сирійських політиків, переважно опозиційних, говорить: якщо їхня країна ув’яжеться у війну – це для неї не минеться без наслідків.

А можливо, навпаки, це буде шансом на відродження Сирії поза диктаторським режимом?

– Справді, зараз, коли весь світ спостерігає, як росіяни намагаються повернути вагнерівців із Сирії та Лівії та витягнути хоча б кілька сотень сирійців до Росії, всі бачать, що в їхній армії реальні проблеми з мобілізацією і резервом. Всі стурбовані, бо розуміють, що змінюється ситуація на Близькому Сході. Дехто на це розраховує, плануючи посилити свої позиції.

На сирійському треку багато гравців – США, ЄС, Іран, Саудівська Аравія, Туреччина, Ізраїль. Коли Росія ослабить свої позиції, це означатиме переформатування сирійської кризи. Росіяни впливали на переговори через так званий Астанинський процес, втручалися в роботу сирійської конституційної комісіі. Але ситуація дає шанс сирійцям домовитися в інших форматах. Сподіваємося, ця можливість буде позитивна для розв’язання проблеми. Режим Асада тримався на російських штиках, і коли їх не стане, ситуація видаватиметься інакшою. Взагалі на Близькому Сході всі конфліктні зони зазнають змін.

Сьогодні жваво обговорюється можливість розміщення іноземних миротворців в Україні. Ліван багато років тому вже мав такий до­свід. Наскільки він виявився доречним?

– Коли ще починалися події на Донбасі, я вивчав цей досвід і намагався екстраполювати його на українську ситуацію. Ліван та Ізраїль – у стані війни, між ними “блакитна лінія”. Миротворча місія в Лівані була визначена ООН чисельністю в 15 тисяч “блакитних шоломів”. Порівняно з Україною, це надто коротка лінія кордону. Щоб був ефект на території України, потрібно не менше 100 тисяч миротворців. Але коли Росія має право вето в Раді Безпеки ООН, досягнути рішення про місію миротворців буде складно, і це процес тривалий. До того ж під час бойових дій це нереально. Про миротворців можна говорити після підписання якогось перемир’я.

У Лівані в рамках миротворчої місії був український батальйон

Щодо ліванського досвіду, то тут із 2001-го до 2006 року в миротворчій місії був український батальйон. Ліванці його добре пам’ятають – українські сапери й інженери були найкращими, знешкодили понад шість тисяч мін. Наші медики безкоштовно лікували місцеве населення, а будівельники допомагали з об’єктами інфраструктури.

А зараз багато ліванських медиків, які отримали освіту в українських вузах, висловило готовність приїхати в Україну, щоб надавати медичну допомогу постраждалим. Коли вони прибудуть?

– Це залежатиме від нашого Міністерства охорони здоров’я. Матеріали на всіх охочих лікарів ми передаємо туди, і вони вирішують, що робити з ліванськими волонтерами. Ми лише розпочали цей процес.

В арабських країн є власні інтереси, пов’язані з російсько-українською війною. І вони полягають у глобальному перерозподілі нафтогазового ринку, звідки РФ можуть максимально витиснути.

– На арабський світ, особливо на країни Перської затоки, очікує економічне зростання. Вони замінять російські потоки нафти й газу. Вже зараз робиться багато спроб домовитися. І це не тільки Перська затока, Саудівська Аравія, Катар, а й Іран. США і ЄС готуються підписати угоду з Іраном. Є й перша ластівка. Кілька днів тому Катар і Саудівську Аравію відвідав міністр економіки Німеччини Роберт Хабек – і було підписано угоди про постачання скрапленого газу та співпрацю у водневій енергетиці. За цим пильно спостерігає Ліван, що має в Середземному морі поклади нафти й газу. Були вже перші спроби буріння. Російські компанії теж намагалися прорватися, створити консорціум. Але тепер відбудеться перегрупування, швидше за все, під французьким чи італійським впливом. Для ліванців це шанс використати цю ситуацію, щоб запустити свої нафто- й газоносні поля. Це був би економічний прорив, але поки що він перебуває в зародковому стані.

Коли ж Росія позбудеться визначення “країна-бензоколонка”?

– Як сказав прем’єр-міністр Нідерландів, Європа не готова вже завтра припинити використовувати російський газ. Але в разі потужного заміщення з Близького Сходу це відбудеться набагато швидше. Для нас це також позитивний момент, бо щойно Європа відмовиться від російських нафти й газу, ситуація докорінно зміниться. Навіть Болгарія, що завжди була залежною від Москви, з наступного року відмовляється купувати в неї блакитне паливо. Про це також заявили Польща і ще кілька країн. В політиці завжди є інтереси, і в цій ситуації переважатимуть національні зацікавлення арабських країн, що виходять на ринок із новими надіями.

Ліванці зібрали Україні 10 тонн гуманітарного вантажу. Що саме доставили?

– Із перших днів війни ліванці приносили ліки, консерви, одяг, дитячі речі. Перший вантаж ми відправили через Польщу. Після цього я звернувся до багатьох ліванських бізнесменів, які виробляють продукти. Деякі з них пов’язані з Україною. Так тут у гірському містечку Байсур працює перша в Лівані українська лінія з Дніпра, що вироб­ляє пасту – макарони. Є люди, які виготовляють та експортують консервований хумус, страви з баклажанів, нут, навіть качине м’ясо і фуа-гра. Я відчув, що всі вони співчувають нам і переживають за долю України. Тому все найкраще, що є в Лівані, буде у другому гуманітарному вантажі. У нас складна логістика – немає прямих рейсів, але ми працюємо з поляками, румунами, і сподіваюся, зможемо переправити кілька вантажів.

На Близькому Сході всі конфліктні зони зазнають змін

Один із найкрасивіших музеїв Лівану палац Сюрсок підсвітили синьо-жовтою ілюмінацією. Тут звучав арабською мовою Тарас Шевченко в перекладі ліванського письменника Михаїла Нуайме. Які ще культурні події плануються, щоб нагадувати про Україну?

– Готуємо кілька мистецьких акцій для фандрайзингу на підтримку нашої армії та на контейнери з гуманітарною допомогою. У Лівані популярна українська піаністка Тетяна Примак-Хурі, що навчалася в Київській національній музичній академії імені Чайковського й вийшла заміж за ліванського композитора, також випускника цієї академії Гутафа Хурі. Ми зараз готуємо її фортепіанний благодійний концерт “Від Бейрута до Києва”, у програмі якого буде українська та європейська музика. На цю подію запросимо багатьох наших ліванських друзів. Проведемо автопробіг на підтримку України та розгорнемо 30-мет­ровий синьо-жовтий прапор на головному майдані Бейрута – Площі мучеників. Це аналог нашого майдану Незалежності, і тут також відбувалися події ліванської революції.

У нас є два фронти – інформаційний, на якому ми ведемо боротьбу з ворогами, та солідарності й допомоги українцям. Вірю, що ми переможемо в цій війні, що вже народила для світу нову націю героїв.

Автор: Олена СОЛОДОВНІКОВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.