Харківський музей образотворчих мистецтв: як охоронити творчість та людей?

Російський безпілотник, що 14 червня вразив будівлю Харківського художнього музею та пошкодив його експонати, викликав хвилю обурення в соціальних мережах.

На якийсь час там з'явилося безліч поціновувачів мистецтва та експертів із музеєзнавства. Звісно, можна не знати, що державний протокол евакуації з'явився лише в лютому 2026 року. Можна, мабуть, ніколи в житті не бачити самої будівлі музею й навіть не уявляти, скільки там поверхів. Але чи можна за такого рівня обізнаності розпалювати хейт на адресу музейників, -- це вже питання морального характеру.

Однак можна щиро висловити співчуття або надати практичну допомогу. Люди бувають різні. Наша бесіда з завідувачкою відділу іноземного мистецтва Харківського художнього музею Мариною Філатовою стосується збереження людей, людяності та художніх творів. І це не випадково так розташовано.

"Ми, працівники музею, зазвичай обговорюємо культурні скарби, колекції та неповторні експонати. Це частина нашої професії і наш обов'язок. Проте найважливішою цінністю залишається людина", -- переконана Марина Іванівна.

Шановна Марина, коли перші емоції вляжуться, у свідомості зазвичай відкладуться найяскравіші миті. Яким чином розпочався цей день для вас та вашої команди?

14 червня випала на неділю. І, хоч це може звучати незвично, я продовжую вважати це щасливим збігом, який уберіг людей. З початку повномасштабного вторгнення музей не відкриває свої двері для відвідувачів у звичному форматі. Харків є містом, яке знаходиться в зоні бойових дій, тому культурні заходи заборонені, а у неділю музей був зачинений. У приміщенні не було працівників. І це найважливіше. (В результаті обстрілу постраждали люди, які знаходилися поблизу будівлі. -- М.Б.)

Мій незабутній спогад пов'язаний із звуком. Я живу неподалік музею. Повертаючись додому, раптом відчула оглушливий шум, який пролетів над моєю головою, перш ніж я його побачила. Сховалася в арковому проході. Через кілька хвилин пролунав вибух. Це був такий гуркіт, що тіло встигло усвідомити небезпеку раніше, ніж розум. Я побачила, як до музею мчать пожежні автомобілі та швидка допомога. Як тільки зайшла в квартиру, отримала дзвінок від Віри Ярової, нашої головної зберігачки. Вона повідомила, що поліцейський із охорони зателефонував і сказав, що музей у вогні.

Угода досягнута: ми з чоловіком прибудемо на місце за десять хвилин, а вона старається приїхати якомога швидше.

-- Якщо відновити хронологію: що побачили, коли переступили поріг, як координували дії?

У той час хронологія перестає бути простим порядком подій. Це момент, коли розум не встигає за емоціями, і ти просто дієш, керуючись адреналіном.

Коли ми прибули на місце, біля музею вже працювали екстрені служби: рятувальники, медики, поліція, а також мер міста Ігор Терехов. Пожежники почали розгортати рукави, готуючи обладнання для подачі води. Я сповістила, що всередині залишилися цінні експонати. Ігор Терехов віддав команду максимально відстрочити використання води. Рятувальники розпочали ламати двері до сховища. Не було часу шукати ключі або дотримуватися звичних процедур музею. Усі — мер, наші колеги, реставратори з Харківського філіалу Національного науково-дослідного реставраційного центру України, художники з Харківської організації Національної спілки художників України, заступник директора департаменту культури і туризму Харківської ОВА Олександр Костін, а також волонтери з "Добробату" й просто небайдужі люди, які опинилися поруч — всі підтримували рятувальників у цій критичній ситуації.

Без жодної "поетичної" героїки. Дим, пил, напруга, уламки, крики, вода, сирена. Але в серці цього безладу люди діяли максимально швидко і точно, адже будівля стара: 1914 року, архітектурна пам’ятка місцевого значення, спроектована Олексієм Бекетовим... дерев'яні перекриття, дранка між залами. Вогонь поширюється швидко. Найбільшим шоком став сам вигляд музею. А ще — безсилля. Бекетовський особняк — це душа музею. Його обличчя, його спадщина, його нерв. І раптом ти бачиш його пораненим. Простір, в якому ми все життя охороняли красу, тепер сам потребує рятунку.

Як проходив процес визначення того, що потрібно рятувати в перші миті? Чи має музей власний внутрішній протокол "медичного сортування", або ж "тріажу" для експонатів, де цінність оцінюється, скажімо, за складом матеріалу?

У музейній діяльності завжди присутнє усвідомлення важливості пріоритетів. Ми аналізуємо художню та історичну цінність експонатів, а також враховуємо матеріал, їхній стан збереження, чутливість до води, вогню та механічних ушкоджень.

Проте, дискусії про "сортування" стикаються з реальністю, коли пожежники вигукують, що все ось-ось впаде, і починають активно заливаюти вогонь водою. У такі моменти вже не думаєш про матеріали, а просто кидаєшся всім, що є під рукою.

Вогонь руйнує все на своєму шляху в мить ока. Але й вода може стати серйозною небезпекою для художніх творів. Тому першочергові заходи були досить простими: вивести все, що можливо; відокремити вологі предмети від сухих; запобігти подальшому намоканню.

Слід завжди пам’ятати: жоден експонат не може бути важливішим за людське життя. Це не просто гарна фраза, а суворе правило, яке повинно діяти в екстремальних ситуаціях. Під час тренінгу, організованого ЮНЕСКО, присвяченого захисту культурної спадщини в умовах війни, мої закордонні колеги висловили важливу істину. У критичних ситуаціях, якщо перед вами стоїть вибір між людиною, твариною та експонатом, порядок дій має бути таким: спочатку рятуйте людину, потім тварину, і лише після цього – експонат. Для музейного працівника це може бути болючим усвідомленням, адже ми часто вважаємо, що повинні зберігати мистецькі твори за будь-яку ціну. Але жодна ціна не варта людського життя.

Як наразі визначають масштаби і характер завданих збитків? Які основні діагнози встановлюються для пошкодженої частини колекції?

-- Поки реставратори ННДРЦУ не завершили обстеження всіх постраждалих творів, я не маю права розкидатися висновками. Кожен предмет має бути звірений за документами, оглянутий і зафіксований актом. Важливо сказати, що постраждалі твори готувалися до евакуації, частково були спаковані. Їх не "забули". Вони були в процесі переміщення. Окремо рятували твори тимчасового зберігання, зокрема колекцію Іллі Лучковського. Саме про ці роботи багато хто питає, бо на відео було видно, як їх виносили. Але повний перелік і стан конкретних творів мають звучати тільки після офіційної фіксації. Інакше можна нашкодити. Сказати неточно -- дати привід для чуток. Реставратор іноді бачить шанс там, де неспеціаліст уже поставив би хрест. Буває й навпаки: зовні робота здається не дуже пошкодженою, а всередині вже пішли процеси, які важко зупинити. Найважливіше зараз -- стабілізація: висушити, не допустити грибка, не дати основі деформуватися ще більше, зафіксувати пошкодження, зробити описи. Реставрація -- це місяці, іноді роки роботи.

Чи є достатня кількість фахівців та необхідних матеріалів для цього?

Чесно кажучи, відповісти на це питання можна так: ні, подібних ресурсів завжди недостатньо. Це особливо стосується Харкова, особливо коли мова йде про велику кількість творів. Ентузіазм не може компенсувати брак обладнання, матеріалів, реставраційних приміщень, систем вентиляції та безпечних умов для зберігання фондів.

Чи існує нині ризик, що через бюрократичні затримки або брак фінансування постраждалі артефакти не зможуть своєчасно бути відправлені на реставрацію?

Так, така загроза справді існує, і вона є вельми серйозною. Відновлення потребує фінансових ресурсів, матеріалів, кваліфікованих спеціалістів, часу та відповідних приміщень. Найбільша небезпека полягає у втраті перших тижнів, коли ще є можливість зупинити деякі процеси руйнування. Мені навіть страшно уявити, що б сталося, якби ця жахлива ситуація трапилася під час морозів, коли вологі твори було б неможливо висушити природним методом.

Бюрократія в галузі музеїв не виникає без підстав. Вона слугує для захисту колекцій. Проте в умовах війни її функції не повинні ставити під загрозу порятунок.

-- З якими юридичними та логістичними глухими кутами стикався музей усі ці роки з початку повномасштабної війни?

-- На початок повномасштабного вторгнення не було сучасного, придатного саме для цієї війни порядку евакуації музейних фондів. Музейна система тягнула за собою старі радянські протоколи. І за цими протоколами для харківських музеїв у разі небезпеки була рекомендована евакуація фондів до російського Бєлгорода. Тобто люди на місцях мали приймати рішення в умовах реальної війни, а нормативна база жила в іншому вимірі.

Окрім вказаних старих протоколів, існував також загальний порядок евакуації в разі надзвичайних ситуацій, затверджений постановою Кабінету Міністрів №841 від 30 жовтня 2013 року. Цей документ залишається чинним і визначає основні принципи: хто має ухвалювати рішення, як організується евакуація, яким чином працюють комісії та які органи беруть участь у цьому процесі. Проте музейна колекція не може бути включена в загальну схему евакуації. Для її збереження необхідно розробити окрему методику, що враховує облік, збереження, ризики реставрації та юридичну відповідальність за кожен експонат. Картину, графічний аркуш, ікону, скульптуру чи предмет декоративно-ужиткового мистецтва не можна евакуювати так само, як звичайне майно.

Які переваги та недоліки рішення Кабінету Міністрів України №229, прийнятого 18 лютого 2026 року?

-- Вона справді важлива, бо затвердила окремий порядок тимчасового переміщення, тобто евакуації, культурних цінностей державної частини Музейного фонду України під час воєнного стану та їхнього повернення. Плюс у тому, що з'явилася зрозуміла зона обов'язкової евакуації. Культурні цінності мають переміщуватися із закладів, розташованих на територіях бойових дій або тимчасово окупованих, а також із закладів, що перебувають ближче як за 50 кілометрів від лінії зіткнення. Раніше музейники часто мусили доводити очевидне: небезпека реальна, вона тут.

Ще один плюс: визначено, що евакуйовані цінності мають переміщуватися до закладів, розташованих більш як за 75 кілометрів від лінії зіткнення. Це вже не абстрактне "безпечне місце". Також прописано черговість евакуації: унікальні культурні цінності та фондово-облікова документація, найцінніші твори загальнодержавного значення, потім інші культурні цінності державної частини Музейного фонду. Для великого музею це має значення, бо все одночасно евакуювати фізично неможливо.

Важливо і те, що у разі прямої загрози керівник закладу або уповноважена особа може самостійно ухвалити рішення про евакуацію, а потім невідкладно повідомити відповідні органи.

Проте недоліки також є очевидними. По-перше, цей документ з'явився майже через чотири роки після початку повномасштабного вторгнення. По-друге, постанова не забезпечує автоматичне створення місць для вивезення колекцій. Хоча можна зазначити "належні умови зберігання", в Україні все ще бракує спеціалізованих фондосховищ. Багато безпечніших регіонів вже прийняли значну кількість переміщених фондів.

По-третє, документ не вирішує питання людей. Можна прописати правильну черговість евакуації. Але хтось має знати колекцію так, щоб визначити цю черговість не формально, а по суті. Хтось має пакувати, переносити, описувати, звіряти, відповідати за акти, контролювати стан.

Все це здійснюють музейні працівники, які часто отримують заробітну плату, що не відповідає їхньому рівню освіти, обсягу відповідальності та ризикам, пов'язаним із війною. Просто наявність колекції не є вирішенням проблеми. Її реалізація потребує зусиль справжніх людей.

На якому етапі в даний момент знаходиться процес евакуації колекції?

Ми мали декілька етапів евакуації. Найцінніші експонати колекції були вивезені ще на самому початку повномасштабного вторгнення. Проте наша колекція налічує понад 26 тисяч предметів. Робота триває. Частина творів вже успішно переміщена, інші готуються до транспортування, деякі потребують огляду після ушкоджень, а ще частина потребує стабілізації перед будь-якою подорожжю. Не всі пошкоджені предмети можна просто взяти й перевезти. Іноді дорога може остаточно їх знищити.

-- Зараз дискутується ідея нового приміщення. Як ви бачите цю перспективу?

Проблема з приміщенням Харківського художнього музею існує вже давно. Колекція є досить великою, а будівля має історичне значення, проте вона не відповідає всім сучасним вимогам щодо зберігання фондів. На мою думку, музею необхідне не просто тимчасове рішення, а ретельно продуманий підхід. Бекетовський особняк повинен залишитися частиною музею, але для ефективної роботи з фондами та виставками в Харкові сьогодні потрібні нові умови. Безпечніші, більш просторі та технічно оснащені приміщення.

Важливо враховувати не тільки площу приміщення, а й умови зберігання, температурно-вологісний баланс, безпечні укриття, доступність, транспорт для перевезення експонатів, реставраційні лабораторії, а також простір для виставок і для команди, яка працюватиме там щодня. Музей повинен бути не лише привабливим місцем.

Я щиро сподіваюся, що це рішення не буде прийнято в кулуарах або в поспіху. У цьому процесі повинні брати участь музейники, архітектори, реставратори, інженери та фахівці з безпеки. Адже якщо на цьому етапі допустити помилку, ми будемо змушені жити з її наслідками протягом десятиліть.

Сьогодні на порядку денному стоїть питання про створення спеціалізованого підземного сховища для музею. Чи свідчить це про те, що традиційний стиль музею з просторими, добре освітленими залами стає історією?

-- У місті, яке живе під постійною загрозою ударів, у музею обов'язково має бути захищена частина. І в цьому випадку підземне сховище для колекції -- шанс вижити. Питання тільки в тому, що це має бути не просто бетонний підвал із табличкою "фондосховище". Це має бути професійний музейний простір: клімат, безпека, логістика, доступ реставраторів, нормальні умови для наукової та виставкової роботи. Інакше ми просто перенесемо проблему з однієї будівлі в іншу.

Хоч як це сумно, класичний формат музею у Харкові -- справді вже романтичне минуле.

Чи готові ми до нового етапу "підземного кураторства"? Яким чином українське бароко або класичний живопис можуть проявитися на бетонних стінах підземних приміщень?

Слово "підземне" не повинно нас лякати. Головне не те, чи це відбувається під землею або над нею. Важливо, чи виконано роботу на високому професійному рівні.

Безумовно, українське бароко в бетонному середовищі буде звучати по-іншому, ніж у традиційному концертному залі. Так само класичне мистецтво отримає нове сприйняття. Проте я вважаю, що це може призвести до відкриття нових сенсів, якщо підійти до цього питання з розумом.

Тут легко скотитися в красиву метафору. А музей більше не витримає самих лише метафор. Потрібна спільна робота, без якої "підземне кураторство" залишиться ефектною фразою.

Нові сенси не виникають лише з руйнування. Сам по собі процес руйнування не створює нічого нового. Щоб витягти сенси з болю, потрібно діяти дуже обережно. Іноді я сама сумніваюся, чи вистачить мені сил. Але в такі хвилини особливо чітко усвідомлюєш: за твоєю спиною не просто статистичні дані. За тобою стоять Дюрер, голландські графіки, та багатовікова європейська культура, що зібралася в Харкові. Поруч з тобою Аделунг, Каразін, Бецький, Алфьоров та багато інших людей, завдяки яким ця колекція стала можливою. І тоді вже не думаєш про свої сили. Просто усвідомлюєш, що не маєш права зупинити цю спадщину. Тому сьогодні ми просто виконуємо свою справу: рятуємо, перевіряємо, пояснюємо, шукаємо нові можливості для проєктів.

-- Чи немає у вас побоювань щодо можливого "перерозподілу" або децентралізації фондів на рівні вищих державних інституцій після війни?

Було б наївно вдавати, що подібні побоювання відсутні. Колекція є складним та взаємопов’язаним утворенням. Вона має свою історію розвитку, внутрішні закономірності, а також зв'язки між різними творами, художніми школами, митцями та колекціонерами.

Евакуація рятує, але роз'єднує збірку. І дуже важливо, щоб тимчасове переміщення не перетворилося на нову норму. Убезпечити колекцію можна тільки прозорими документами, чітким статусом переміщених предметів, державною позицією й професійною солідарністю. Харківська збірка має повернутися до Харкова, коли для цього будуть безпечні умови. І це треба проговорювати вже зараз. Не потім, коли всі втомляться, звикнуть і скажуть: "Ну, воно ж уже там". Ми стоїмо зараз тут, згадуючи наших попередників-музейників із 1940-х років, які так само рятували колекцію з вогню у Другу світову. Вони зберегли її тоді, а ми зобов'язані зберегти і повернути її зараз.

Як працівники музею справлялися з критикою?

Це справді болісно. Я відкритий до критики, але коли вирок виноситься без об'єктивного розуміння ситуації, це не є справжньою критикою. Це завдає великої шкоди тим, хто у цей час не перебуває в соцмережах, а займається порятунком музею.

Запитання можна і потрібно ставити. Музей є відкритою установою. Ми повинні роз'яснювати, що відбувалося, які дії були вжиті та які рішення приймалися. Іноді може здаватися, що існує єдине правильне рішення, яке просто не було реалізоване.

Нам необхідна система, що надає довіру професіоналам і водночас забезпечує захист фондів. Адже в даний час музейники часто відповідають за безліч справ, але не завжди володіють адекватними засобами для того, щоб врятувати це "все".

І знову ми звертаємося до людей. Адже жодна інструкція не зможе виконати роботу зі сховища. Жоден документ не перевірить інвентарний номер. Жоден наказ не може замінити зберігача, який володіє знаннями про свою частину колекції і усвідомлює, що можна перемістити, а що краще залишити до огляду реставратора.

Щодо другого поверху, чому колекція там була. Це було вимушене професійне рішення. Наш музей уже тричі страждав від вибухових хвиль, будівля має проблеми з фундаментом, а цокольний поверх абсолютно сирий. Ми рятували твори від повільної смерті від вологи. А тепер нас у цьому ж і звинувачують. Це не просто брак розуміння реальності сучасного Харкова, це системна хвороба нашого суспільства.

Чи справді оголошений збір фінансів є ефективним?

Будь-яка форма підтримки в даний момент є надзвичайно важливою — фінансова, матеріальна, професійна або інформаційна. Потреби величезні. Збір коштів справді може допомогти, але це лише невелика частина того, що необхідно, і не може замінити відповідальність держави. Донати здатні вирішити деякі термінові питання, але стратегічне відновлення музею — це завдання для уряду, регіональних адміністрацій, місцевих органів влади та міжнародних партнерів. Важливо говорити відверто: якщо музей є невід'ємною частиною національного культурного спадку, його відновлення не може залишатися лише на плечах його працівників.

Голова НСХУ Костянтин Чернявський повідомив про ініціативу збору художніх творів з різних куточків України для розширення експозиції музею. Якою, на вашу думку, буде організаційна структура цього нового спеціального фонду?

-- Це дуже важливий жест солідарності. Художники відгукуються, вони сприймають Харківський художній музей як свій, навіть якщо живуть в інших містах. Для нас це справді відчутна підтримка. Музейний фонд не може формуватися стихійно. Навіть у такій болючій ситуації кожна робота має пройти фаховий відбір. Треба розуміти її художній рівень, історичну вагу, стан збереження, місце в колекції, можливості подальшого зберігання.

Існує ще один важливий аспект, який не можна залишати поза увагою. Наразі музей стикається з серйозними труднощами в організації належних умов для прийому нових експонатів у свої фонди. Найважливішим завданням залишається порятунок та стабілізація вже існуючої колекції. Будівля зазнала ушкоджень, і питання безпеки приміщень та робочих місць для співробітників є надзвичайно актуальним. Тому в даний момент було б недоцільно приймати всі пропозиції від художників, якщо немає можливості забезпечити цим творам відповідні умови зберігання.

Якщо НСХУ зможе допомогти не тільки самим збором, а й організацією безпечного тимчасового зберігання цих робіт, це вже інша розмова. Тоді можна було б сформувати окремий масив творів, зафіксувати його, забезпечити умови, а пізніше експертна комісія спокійно й професійно відібрала б ті роботи, які справді мають увійти до музейної збірки.

Ця ініціатива може стати важливим свідченням часу, сильною історією, якщо зробити її не на хвилі емоцій, а з повагою до музейних правил.

Існує ще один варіант: деякі твори, які художники готові пожертвувати на підтримку музею, можна виставити на благодійному аукціоні. Зібрані кошти могли б бути використані для відновлення музею, реставрації пошкоджених експонатів та облаштування безпечних приміщень.

Стара колекція -- це основа, пам'ять, коріння. Новий фонд може стати відповіддю на теперішній час. Не заміною, а продовженням. Головне -- не втратити профілю музею й не діяти хаотично. Харківський художній музей має залишитися інституцією з глибокою історією і живою сучасною позицією.