Ніхто не створював "посібників" для театрального мистецтва в умовах повномасштабної війни, і саме зараз ми беремося за їх написання.
Після початку повномасштабного вторгнення український театр опинився перед необхідністю переосмислити не лише репертуар, а й саму свою роль у суспільстві. Глядачі приходять до залів після тривалих блекаутів та обстрілів, вистави перериваються сиренами або дограються при світлі ліхтариків, а театральні колективи шукають і знаходять способи працювати в умовах, для яких не існує готових управлінських рішень. Водночас театр залишається місцем теплої зустрічі, емоційного досвіду, збереження людських зв'язків і синергії.
Укрінформ провів бесіду з Кирилом Кашліковим, керівником театру імені Лесі Українки, щодо нової реальності, викликів, компромісів та меж можливого.
Шановний пане Кириле, столітній ювілей Національного театру імені Лесі Українки та його 101-й сезон відзначилися знаковою подією – грандіозною міжнародною постановкою "Касс_Андра", яку створив відомий європейський режисер Ґжегож Яжина. Цей проект об'єднав колективи двох національних театрів. Безумовно, в умовах війни це стало значним викликом для команди, як з точки зору менеджменту, так і з технічного аспекту. Якими основними критеріями можна вже сьогодні оцінити успіх цієї постановки? Чи варто звертати увагу на художній результат, закладені сенси, реакцію глядачів або ж фестивальні можливості?
На мою думку, завдання та цілі цієї колаборації були повністю досягнуті. Безсумнівно, це вимагало величезних зусиль і було надзвичайно амбітним кроком — об'єднати два великі національні театри в одному проєкті та запросити потужну міжнародну команду в наших умовах. У світлі подій, які відбулися в країні, а також впливу на кожну людину після лютого 2022 року, проект "Касс_Андра" став одним із перших свідчень професійного пошуку в театральному мистецтві. Теми, що стосуються нашого суспільства — війна, досвід людини під час війни, питання, як жити в умовах агресії, — активно досліджуються і, на мою думку, залишатимуться актуальними протягом усього нашого життя.
Ці питання є дуже чутливими, і наразі вони ще не отримали належного професійного вираження на театральній сцені. Існує вкрай мало текстів, які б могли передати ці теми мовою театру, особливо таких, що підходять для великих сцен. Хоча слід зазначити, що нестача драматургів існувала завжди, тому на сьогоднішній день ми маємо лише близько ста імен класичних авторів, чиї п'єси регулярно виконуються на сценах.
Я впевнений, що театр сьогодні займає одне з ключових місць у сучасному суспільстві — поряд із військовими, оборонними та енергетичними аспектами. Проте він не встигає адаптуватися до часу, незважаючи на величезний інтерес з боку громадськості.
"КАСС_АНДРА" – це важлива та майстерно створена п'єса в сучасному українському театрі. Вона є надзвичайно актуальною та своєчасною.
Проте сучасна українська драматургія, котра бажає висвітлювати ці питання, дійсно існує?
Безсумнівно. І з великим завзяттям — Театр Ветеранів вже в третій раз поспіль організував Фестиваль перших п'єс (у 2026 році він проходив на нашій сцені). Молоді автори, починаючи з "нуля", активно створюють живі тексти, і процес розвитку драматургії триває, проте на це знадобляться ще роки. Отже, Театр драматургів і Театр Ветеранів постійно перебувають у стані рефлексії, збагачуючи київську театральну сцену своїми виставами. І ось, великі національні театри нарешті починають реагувати: Давид Петросян одним із перших відкрив цю можливість з "Троянством", Іван Уривський — з "Одіссеєю — Меотидою", а тепер наша "Касс_Андра" стала частиною цього ланцюга. Важливий момент полягає в тому, що не лише те, що "Касс_Андру" поставив європейський режисер, а що команда професіоналів створила талановитий авторський текст про війну. Це рівень, про який можна обговорювати з професійної точки зору: наявність історії, взаємин між персонажами, режисерських рішень та простору.
Другий момент, особисто для мене не менш важливий, -- я з 2014 року мріяв поєднати два колективи -- національних театрів імені Івана Франка та імені Лесі Українки -- в одній творчій подорожі.
Звичайно, ви намагалися. Це ж не секрет, чи не так?
Так, це не є таємницею: я планував поставити виставу "Джульєтта і Ромео" з двома акторськими складам. Проте, на жаль, все не склалося (не варто шукати "підводні камені", оскільки їх не було, просто так сталося). У театрі Лесі ми реалізували свою постановку, яка до сьогоднішнього дня збирає повні зали, що стало для мене приємною несподіванкою, адже ми не очікували, що вона матиме таке тривале життя.
Третій аспект, що стосується критеріїв оцінювання успішності цього проєкту, полягає в тому, що в кінці вистави не виникає жодних внутрішніх запитань, таких як: чому? для чого все це? про що насправді прагнуть донести ці персонажі через свої слова?
Навіть якби в "Касс_Андрі" склалися лише два перші моменти -- талановитий текст на тему війни і здійснена мрія поставити виставу на дві трупи -- це було б круто, але склалися всі три.
Під час нашої розмови з Євгеном Миколайовичем Нищуком, генеральним директором і художнім керівником Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, ми обговорювали можливість співпраці. Основною метою була розробка українського театрального продукту, здатного конкурувати на європейській та світовій сцені, а також потрапити на престижні фестивалі і некомерційні платформи. Ми уникали сентиментальних висловлювань на кшталт: "Люди намагаються, адже у них війна". Коли відбулися перші прем'єри, я зрозумів, що ми досягли своєї мети. Це вистава, безсумнівно, відповідає європейським стандартам. І коли вона відбулася саме так, як ми задумували, це дало відповіді на всі запитання: чому співпрацюють два театри, чому підключений Ґжегож Яжина, і чому цей момент є таким актуальним?
Крім того, пан Ґжегож є безпосереднім свідком цієї війни – інтенсивні репетиції відбувалися в період значних обстрілів Києва в серпні, і він пережив це разом із нами...
-- Так, він усе побачив на власні очі і відчув. Це серйозна, добре написана сторінка в сучасному театрі України. Дуже правильна і вчасна. Я вірю, що в "Касс_Андри" попереду велике цікаве гастрольне та фестивальне життя, але це вже інша історія -- як його здійснити з провідними акторами, на яких тримається практично весь репертуар двох театрів. Мрії завжди спираються на ідеальний варіант поєднання, але життя зазвичай вносить корективи.
Наразі в театрі існує гармонія між рефлексією на сучасність та класичними творами.
Розглядаючи питання війни в театральному контексті, постає складне питання: як визначити межу між високим професійним театральним висловлюванням на цю тему та маніпуляцією чутливими темами в мистецтві? Яка реальна готовність глядачів сприймати такі п’єси? Деякі керівники театрів, зокрема в зонах, близьких до бойових дій, відверто зазначають, що їхня аудиторія не бажає відвідувати вистави про війну, оскільки сама є свідком її жорстоких реалій.
Визначення того, що вважається виставами на військову тематику, є досить суб'єктивним. Сьогодні ми всі перебуваємо під впливом війни. Навіть коли глядачі переглядають комедію, вони все одно сприймають її крізь призму війни, адже це частина їхнього досвіду. Особисто для мене вистава про війну не завжди асоціюється з вибухами, камуфляжем або відкритими розмовами про конфлікт. Сучасний театр активно шукає й обирає правильні п'єси для втілення актуальних тем. Що стосується відвідуваності, то, наприклад, "Касс_Андра" не є прямим відображенням війни, проте вона теж про це – зали переповнені. А "Одіссея – Меотида" в театрі Івана Франка, яка є спільним проєктом з 1-м корпусом Національної гвардії України "Азов", можливо, більше зосереджується на війні, але й тут не все обертається навколо цього – і знову ж, зали заповнені.
Це надзвичайно складна сфера, в якій необхідно враховувати безліч чинників. З одного боку, театр не може існувати в ізоляції від навколишньої дійсності, а з іншого – він зобов'язаний забезпечувати фінансову стабільність свого колективу, роблячи це на належному рівні, без переходу до легких бульварних комедій. У мене виникає стійке враження, що нині існує певний баланс між роздумами про сучасний період і класичними творами – як високою драмою, так і витонченою комедією.
Тому й виникають такі колаборації -- у театру Франка з "Азовом", а ми ось починаємо проєкт із Третім армійським корпусом ЗСУ. Вже немає поділу, де фронт, а де тил, де військовий, який тримав зброю, а де цивільний, будинок якого розбомбили, -- усі бачили війну. Безумовно, ми маємо розуміти, що хлопці та дівчата, які повертаються з фронту й шукають себе у творчості, не писатимуть ні про що інше. Вони мислять пережитим. І тут, як у живописі чи хімії, -- коли один колір поєднується з іншим і народжує щось нове. Так і в драматургії -- досвід людей, які впритул подивилися в обличчя війни, поєднується з досвідом людей, які бачать її не з такої близької відстані. Це нова театральна реальність.
Франц Кафка висловив одну чудову думку: "Щоб театр міг справляти вплив на життя, він повинен бути більш потужним та насиченим, ніж повсякденність. Це свого роду закон тяжіння. Коли стріляєш, слід націлюватися вище за мету". Якщо ти перебуваєш у залі в стабільній країні, на сцені мають розгортатися події, які перевищують твою звичну емоційну температуру на десять градусів. Проте в нашій ситуації рівень постійного стресу настільки високий, що ця істина Кафки вже не діє. Наразі актуальними стають інші жанри — висока комедія та драма: твори Ґольдоні, Кальдерона, Шекспіра та Міллера.
Вистави з запрошеними виконавцями для режисерського управління — це завжди справжні "американські гірки" емоцій.
-- Якщо згадати про зусилля, докладені командою для народження "Касс_Андри", про подолання яких саме труднощів ви говорите?
Вони були у великій кількості: від технологічних аспектів до логістичних викликів, які нині стали практично нездійсненними. Коли режисер або продюсер задумують новий проєкт, вони формують так званий дрімкаст, до якого входять найпопулярніші актори з різних театрів. Однак зібрати їх в одному місці — справжнє випробування, адже їхні графіки розписані до хвилини. Можливо, вдасться домовитися про один день, але що робити, коли мова йде про кілька місяців роботи над виставою? Репетиції вимагають часу та терпіння, особливо коли йдеться про якісні театральні проекти. Не можна прокинутися вранці з куплетом, а ввечері з'явитися в газеті. Підготувати щось за ніч — це лише прочитати текст з емоцією, і це зовсім не те саме, що робить Ґжегож Яжина або Томас Остермайер (можу підтвердити, я був свідком їх кастингів у Каунаському театрі в Литві під час роботи над "Мірою за міру" Шекспіра). Для цих режисерів репетиції — це справжній процес. Томас постійно запитує акторів: "Хто ТИ? Мене не цікавить персонаж, я хочу знати, хто ти насправді. Чому ТИ здійснюєш цей вчинок?" Ґжегож також довго і ретельно підбирав акторів для своєї вистави.
Спільні проєкти передбачають участь артистів з інших театральних колективів. Як ви аргументуєте своєму колективу важливість цього кроку, і де, на вашу думку, проходить межа між інтересами окремої трупи та художніми завданнями постановки?
У нашому репертуарі вистави з участю запрошених виконавців, і для режисерів це справжні «американські гірки»: потрібно знаходити баланс між повітряними тривогами, зайнятістю, лікарняними та відключеннями електрики...
Щодо питання запрошених акторів, то, на мою думку, театральні колективи зазвичай ставляться до цього з певною напругою та обережністю, особливо якщо не мають чітких відповідей на запитання: чому ми вирішили запросити саме цю особу, що стоїть за цим рішенням? Якщо на ці питання є ясні відповіді, навіть при наявності напруги, зберігається певна гармонія. Коли ми розпочинали у 2022 році з нульовим репертуаром, ініціативи запрошення акторів виходили від режисерів-постановників (для вистав "Отелло", "Земля", "Будівничий Сольнес"). Я сприймав це позитивно, адже це відповідало нашим потребам у той час.
То була стратегія перших років повномасштабного вторгнення -- вибудовування репертуару і запрошення постановочних груп. Не вибір п'єси, а саме запрошення тих, хто має досвід, знання, уміння збирати великі зали. Це був період кризового менеджменту, і якщо ми запрошуємо режисера, а він залучає свою команду, вступати в критичні дискусії не має жодного раціонального сенсу.
Це сучасні реалії театрального мистецтва. Я усвідомлюю прагнення акторів, проте іноді виникають проекти, які перевищують індивідуальні амбіції.
Раніше у нас був запланований "долгий крок" на три місяці, але після серпня ми більше не будемо рухатися в цьому напрямку.
-- Період кризового менеджменту, гадаю, завершився. Які завдання виходять на перший план тепер?
-- Той етап добіг кінця. Починається інший етап -- треба вижити...
Незважаючи на величезні випробування, з якими ми стикаємося, керівники, які в даний момент беруть на себе відповідальність у театральному середовищі, мають надзвичайно відкриті стосунки. Ми, представники Національної опери, Національної філармонії та Національного театру імені Івана Франка, постійно підтримуємо зв'язок, обмінюючись досвідом щодо того, як кожен із нас справляється з новими викликами. Адже ніхто не створив "інструкції" для театрів, як функціонувати під час повномасштабного вторгнення! Саме зараз ми активно працюємо над її написанням.
Раніше ми орієнтувалися на "довгий крок", плануючи заходи за три місяці вперед. Проте після серпня наш театр більше не дотримується цього підходу. Ми почали продавати квитки всього за півтора місяця, оскільки до ухвалення рішення про можливість проведення вистав у "жовтому" рівні нам потрібно було враховувати дні, на які були перенесені вистави через тривогу. Глядачі, які раніше купували квитки на всі вистави за кілька місяців, з серпня змінили свої звички, оскільки не мають повної впевненості, що зможуть відвідати виставу, не зіштовхнувшись із "червоним" рівнем тривоги. Прогнозувати ситуацію стало практично неможливо.
Театр відіграє ключову роль у системі оборонних укріплень, що охороняють нашу культурну ідентичність.
Чи спостерігається значне зменшення кількості глядачів через це?
-- На жаль, через обстріли, атаки на енергетику та мости ми спостерігаємо серйозний відтік. І за нашими соціологічними даними розуміємо, що глядачів із лівого берега ми поки що втратили... Наша аудиторія зараз -- переважно правий берег. Але я думаю, що це тимчасово, тому що театр посідає важливе місце в ланцюжку оборонних фортець, які захищають наш ментальний код. До нього був і буде інтерес, що б не відбувалося з людством. Можна день-два перебувати в ступорі, але після шоку і стресу настає адаптація і вакуум, який потрібно заповнити. У людини до цього історичний потяг, адже коли виникли перші театральні "постановки"? Ще біля багать, навколо яких люди збиралися після важкого дня і розповідали одне одному історії: хто під мамонтом залишився, хто що інше пережив на полюванні. Період, коли інстинкт виживання для нас є головним, минає, і настає потреба побути разом з іншими людьми.
Ми ж зараз не просто окрема нація, ми -- окремий тип людей, які продовжують жити за правилами цивілізації, намагаємося зберегти правила людського спілкування в нелюдських умовах, у які нас занурює агресор.
Здавалося, театр лише налагодив свою діяльність, пристосувавшись до умов "жовтої" тривоги, і вже встиг створити репертуар. Але тут виник новий серйозний виклик — масовані атаки на енергетичну інфраструктуру та відключення електрики. Чи підготували ви вже план дій для театру в таких обставинах?
-- Безумовно, ми намагаємося вирішити і цю проблему, але, як виявилося, це дуже складно зробити швидко. Завдяки програмі Мінкульту купили великий генератор на 460 кіловатів, який відповідає всім параметрам і стандартам, пройшли за програмою підключення. Тепер треба отримати дуже багато дозволів і допусків. Розраховуємо підключитися до кінця листопада.
У нас є акумуляторні ліхтарі, які використовуються, щоб підсвітити вихід для глядачів у разі відключення електрики. А іноді — щоб завершити виставу. Перший раз ми зіткнулися з повним вимкненням під час постановки "Джульєтта і Ромео" півроку тому. Я якраз був на прем'єрі "Казок Гофмана" Івана Уривського в Національній опері, коли отримав повідомлення: "У нас зникла електроенергія". Я кинувся до театру, і виставу завершили при світлі ліхтарів! Всі, хто був вільний, — монтувальники, освітлювачі, реквізитори — вийшли з освітлювальними приладами або телефонами, підсвічуючи сцену. Глядачі теж активно підтримували акторів. Це був один з найяскравіших показів за останні десять років! Таке важко зрозуміти глядачам у Варшаві чи Дубліні, для них це екстремальний випадок, а для нас — частина життя. Тому емоції, які пережила публіка й актори в той день, безцінні. Після 2022 року український театр став дещо іншим, завдяки новому зв'язку між глядачами та театром — це вже справжня синергія.
Звісно, технологічні вистави, де все побудовано на світлі та звуку, неможливо зіграти біля "багаття". Тоді потрібно ухвалювати рішення про перенесення, тому що люди приходять до театру не безкоштовно і за всіх складнощів мають отримати якісний продукт.
-- Ще один виробничий виклик, пов'язаний з війною: яка у вас ситуація з укомплектуванням штату суто чоловічих спеціальностей -- монтувальники, освітлювачі, робітники сцени? Чи вкладаєтеся в 50 відсотків бронювання військовозобов'язаних співробітників, щоб забезпечити нормальне функціонування установи?
Ми, як і наші колеги, досягли оптимального співвідношення між працівниками, які забезпечують процес, та акторами, що виступають. Проте 50 відсотків – це критично важливий поріг. Не хочу перебільшувати, але серйозно занепокоєний: якщо цей показник знизиться, це може призвести до серйозних наслідків. Наразі ми стикаємося з дефіцитом сценічних монтажників та виробничих працівників, хоча світлове та звукове обладнання в порядку. Що стосується акторів, є певний недолік, але театр все ще здатний функціонувати. Якщо ж відсоток зменшиться, ми отримамо зовсім інший формат театрального мистецтва.
Я ЗАРАЗ НАЗИВАЮ СЕБЕ КРИЗОВИМ МЕНЕДЖЕРОМ, А НЕ ДИРЕКТОРОМ-ХУДКЕРІВНИКОМ
Шановний Кириле, ви виконуєте дві важливі ролі: керівника театру та режисера, який створює постановки. Як ви самі розрізняєте ці функції у своїй діяльності? Чи виникають ситуації, коли ваше творче натхнення конфліктує з управлінськими обов'язками?
Зараз я вважаю себе кризовим менеджером, а не арт-директором, тому ухвалювані рішення стосовно роботи театру не пов'язані з творчими амбіціями, які іноді з’являються.
Існує цікава гра під назвою "Чому б і ні?". У цій грі ти ставиш собі це питання і шукаєш відповіді. Коли я роздумував, чи варто братися за "Смерть комівояжера" Артура Міллера, я теж зіграв у цю гру. Всі можливі варіанти "ні" зазнали поразки. Раніше я, як режисер, міг годинами (а інколи і ночами) міркувати, шукати музику та натхнення, але тепер такої можливості немає через необхідність економити енергію. Тепер я займаюся постановкою лише під час репетицій.
Ці чотири роки були для мене періодом стресового пошуку балансу і розв'язання завдань, щоб театр просто вистояв. Були помилки у виборі репертуару, я їх бачу, можна було щось скоригувати, але я нічого не можу із собою вдіяти, тому що не ставлюся до цього простору так, ніби тут усе буде так, як я сказав.
Я завжди обираю співробітників, з якими працюю, і якщо я їх обираю, то повністю їм довіряю. Я запрошую конкретного режисера, тому що прагну отримати його унікальне бачення, а не своє. Мене часто запитують: чи відвідую репетиції? Відповідаю: навіщо? Я приходжу на прем'єру, щоб побачити виставу, яку ми створили. Мені цікаво дізнатися, як цей текст інтерпретують Давид Петросян, Ольга Гаврилюк, Олексій Лісовець, Дмитро Богомазов або Іван Уривський. А якщо спектакль не досягає комерційного чи глядацького успіху, тоді потрібно проаналізувати ситуацію і зрозуміти причини.
-- У нашому минулому інтерв'ю ви говорили, що в театрі, крім основної сцени, де ставлять відомі українські та іноземні режисери, є ще сцени-"теплиці" для молоді, яка робить перші кроки в професії. Маю на увазі ваш творчий проєкт "Пошук". Ви його продовжуєте?
Ми будемо продовжувати "Пошук" доти, поки вистачить сил! Це надзвичайно важливо, оскільки цей проект приваблює молодь, яка має можливість повністю реалізувати свій потенціал. Вони з раннього віку пробують себе в творчості та отримують за це фінансову винагороду, що є дуже цінним. Досвідчені майстри не втручаються у їхній процес, а лише надають підтримку. Це є правильним стимулюванням, а не жорстким контролем, оскільки молодим людям необхідно самостійно знайти свій шлях, можливо, зазнати невдач. Якщо вони завжди будуть під опікою своїх наставників, то можуть зіткнутися з несподіваними труднощами в житті: настане момент, коли потрібно діяти самостійно, але виявиться, що навички залишилися на другорядному рівні, і можливість буде втрачена.
В рамках проєкту в 2025-2026 роках на "Сцені під дахом" відбулися вистави за участю: Михайла Ганєва з постановкою "Ліфт", Миколи Бабина з "Зоря. Початок", Максима Свеця з "Ой не ходи, Грицю...", та Юлії Лобановської з "За зачиненими дверима". А на "Новій сцені" проходить її надзвичайно популярна вистава "Ляльковий дім", що викликала великий інтерес у глядачів.
Я постійно згадую про "Сцену під дахом": уявіть собі, що на вході висить табличка з написом "Адміністрація не несе відповідальності". Всі події, що відбуваються там, є відповідальністю тих, хто організовує. Життя — як творче, так і соціальне — має їх загартувати, адже справжні прориви можливі лише за наявності певного ризику.
"Нова сцена" представляє собою більш зрілу платформу, де працюють досвідчені режисери, а адміністрація несе відповідальність за результати їхньої діяльності. У той час як основна сцена театру повністю підпорядкована адміністративній відповідальності щодо вибору репертуару. За цей час відбулося безліч різних подій, і я не шкодую ні про що. Проте, звісно, є моменти, які можна було б реалізувати з більшим успіхом.
Ви ж стверджували, що у вас немає жалю ні про що?!
Чи справді це може мене спростувати? В історії немає місця для умовностей. Той, хто нічого не робить, ніколи не помиляється.
ПОКИ Є СЬОГОДНІ, Є ЦЯ МИТЬ І ЦЕ ЖИТТЯ, ТРЕБА ЗНАХОДИТИ ХОРОШЕ СКРІЗЬ І ГОВОРИТИ ОДНЕ ОДНОМУ ПРО ЦЕ
-- Історія театру -- для його нинішнього керівника передусім джерело натхнення чи ще й зобов'язання відповідати рівню тих, хто створював цю сцену до вас?
Джерело натхнення. Ми маємо привілей бути нащадками місця, яке несе в собі багатий культурний контекст, просякнуте духом історії. Ось ми спілкуємося, а за стіною лунає "музика" поважної дерев'яної підлоги, що стогне під ногами акторів під час репетицій... Інші театри, яким по 15, 20, 30 років, виглядають як сучасні витвори мистецтва — неон, бетон, скло. Це, безумовно, стильно і привабливо. Але тут відчувається дух театральних епох, що охоплює століття. Це не лише питання суб'єктивної оцінки, а глибокого особистого сприйняття. Ми самі обираємо, з ким спілкуватися, де жити і куди вирушати. Мій вибір — саме це місце. Тут я відчуваю гармонію. Атмосфера цього театру — магічна, і вона вражає всіх, як українців, так і іноземних відвідувачів. Вона наповнена емоціями та створена людьми, які колись були тут і творили цю неповторну історію.
Що стосується знакової дати – ста років, то вона символізує офіційне визнання театру, як свідчення його "народження". У нашій епосі, де панують години та цифри, важливо було визначити дату, до якої можна було б звертатися. У 1926 році театр отримав офіційний статус завдяки рішенню Київського міськвиконкому. Проте, варто пам'ятати, що першу виставу в приміщенні театру Бергоньє презентували ще в 1891 році! З тих пір тут проходили численні антрепризи, а найвідоміші діячі українського театру ставили свої вистави на цій сцені. У 1923 році Лесь Курбас творив у цих стінах свої відомі вистави "Газ", "Рур" та "Джиммі Гіґґінс".
Театр Лесі вирізняється своєю порядністю, і в його минулому не було жодних кланових конфліктів. Хоча й мали місце ідеологічні суперечки, всередині трупи ніколи не виникало непорозумінь чи з'ясувань стосунків. Лише згадайте імена таких майстрів, як Надія Батуріна, Валерія Заклунна, Олександр Смоляров, Микола Рушковський, Юрій Мажуга та Михайло Романов — вони вражали публіку на сцені, а коли проходили поруч з театром, у перехожих зупинялося дихання. Ці особистості стали символами моральних цінностей і традицій українського театру. Ми, сучасники, прагнемо зберегти цей ціннісний код та продовжити його на українській сцені.
-- Пане Кириле, а чи змінилося за останні роки ваше особисте відчуття життя? Що сьогодні стало для вас особливо важливим?
-- Найтемніший час перед світанком. Розумію, що останніми роками ми постійно це повторюємо, і здається, що гірше вже нікуди. Але коли тиск зовнішніх чинників настільки великий, треба дуже добре розібратися у своїх внутрішніх емоціях. І мені здається, ми всередині себе можемо знайти багато позитивного. Потрібно максимально знаходити хороше там, де тільки можна його знайти. Як каже один із головних героїв "Смерті комівояжера": "Мертві нічого не варті", -- тому, поки є сьогодні, поки є ця мить і це життя, треба знаходити хороше і говорити одне одному про це.
Використання будь-яких матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови посилання на данний сайт.
© Force-news - Сила інформації. All Rights Reserved.