У Харкові стартувала виставка Олі Федорової під назвою "Крик. Шепіт. Мовчання", присвячена темі війни.
"Гук, тихі слова, безмовність": у харківському ЄрміловЦентрі презентували виставку, присвячену війні, евакуації та боротьбі за виживання.
У середу, 18 листопада, у Харкові відбулася презентація виставки Олі Федорової під назвою "Крик. Шепіт. Мовчання". Ця експозиція об'єднує як серії, так і окремі твори, які були створені після початку повномасштабного вторгнення. Основою для них слугували домашні текстильні вироби, які роками зберігалися в родині художниці, а також знайдені тканини та папір.
Захід організував "ЄрміловЦентр" — перший у Харкові центр сучасного мистецтва. Цей заклад розпочав свою діяльність у 2012 році і отримав свою назву на честь видатного художника-авангардиста Василя Єрмілова.
Яка тема виставки? Чому її відкриття в Харкові є настільки значущим? Яким чином сучасне мистецтво у місті, що знаходиться поруч з фронтом, відображає війну, еміграцію та мовчання на ті питання, про які хочеться говорити вголос? Журналістка UA.News Аніта Віоліна відвідала цю подію і тепер готова поділитися своїми враженнями. Більше деталей – у нашій статті.
Яка основна ідея виставки "Крик. Шепіт. Мовчання"?
Виставка Олі Федорової об'єднала як серії, так і окремі витвори, які художниця створила з початку масштабного вторгнення. Для своїх робіт вона використовувала різноманітні тканини та папір, виявлені у бабусиній шафі.
Виставка складається з трьох секцій: "Крик", "Шепіт" і "Мовчання", які символізують різні стани голосу. Кожна з цих частин ілюструє реакцію мисткині на життя, що перебуває між двома крайнощами: війною і миром, тілесністю і розумом, емоціями і логікою.
У центрі творчої виставки знаходиться Харків 2022 року. Тоді єдиним бар'єром проти відчаю та звикання до абсурдності війни став безпосередній, неконтрольований гнів. Саме тому "Крик" об'єднав роботи, що вражають як формою, так і змістом. Цей гнів має на меті допомогти знайти сили для самопідтримки та можливість зібратися в найскладніші моменти.
У 2023-2024 роках Оля опинилася за кордоном у невизначеності. Світ навколо трансформується = проте внутрішні рефлекси, відточені важким досвідом та війною, продовжують проявлятися так само. Сама мисткиня фіксує цю невідповідність як болісний розкол, а гнів, що раніше слугував опорою, почав руйнувати зсередини. На зміну надривному крику прийшов шепіт. І через це роботи в "Шепіту" мають зовсім інший голос та характер: в одних відчуваються сподівання на зміни, в інших на перший план виходять вагання, почуття провини та туга. Відсторонений аналіз власних переживань дав поштовх до створення циклу про "отруєну мову", який досліджує появу неологізмів і те, як війна перепрошиває звичні сенси в буденному спілкуванні.
Остання частина твору, під назвою "Мовчання", говорить сама за себе, відображаючи момент повного відмовлення від слова. Втративши право на висловлення власних переживань щодо війни, не перебуваючи в її центрі, авторка свідомо обирає паузу. Замість слів вона звертається до ручної вишивки. За допомогою текстилю Оля втілює на полотні контури улюблених залишених місць і пейзажів, які зазнали змін або руйнувань внаслідок агресії Росії. Ця матеріальна фіксація дозволяє їй зберігати спогади та підтримувати глибокий зв'язок із втраченим простором, не втрачаючи надії на майбутнє повернення до нього.
Показати такий особистий досвід широкій аудиторії нелегко, і мисткиня цього не приховує:
"Для митця справжнє мистецтво є шляхом спілкування із навколишнім світом. Безумовно, чим ширша аудиторія, тим сильніший страх. Проте я відчуваю, і мені неодноразово говорили, що мої роботи знаходять відгук у серцях людей. Я ділюсь своїм особистим досвідом, який, хоч і є інтимним, насправді є спільним для багатьох," -- ділиться своїми думками Оля Федорова.
Оля також зазначила, що її рішучість у цьому питанні з’явилася завдяки здатності втілювати емоції, які відчувають багато людей, у візуальних образах. Завдяки цьому вона відчуває себе більш впевнено: усвідомлює, що її твори знаходять відгук у багатьох, і це приносить їй велике задоволення.
Як відбулося відкриття, і чому ця виставка має велике значення для мешканців Харкова.
Офіційна частина вечора була затишною й камерною. Директорка ЄрміловЦентру Наталя Іванова зазначила, що партнерство з Каразінським університетом і сама наявність цієї культурної інституції надзвичайно важливі для центру і, на її думку, для університету теж.
"Усе, що нас оточує, стало можливим завдяки мистецтву та творчим особистостям, які створюють те, що ми спостерігаємо сьогодні. Вся команда доклала чимало зусиль до організації цієї виставки. Незважаючи на погодні умови, на відкриття прийшло кілька десятків людей, серед яких були й іноземні шанувальники мистецтва," — зазначає Наталя Іванова.
Мисткиня із задоволенням спілкувалася з відвідувачами, відповідаючи на всі їхні запитання. Вона висловила вдячність "ЄрміловЦентру" та Каразінському університету за сміливість в організації такої масштабної виставки. Поділилася своїми почуттями, зазначивши, що завжди з радістю повертається до Харкова, хоча, на жаль, не має можливості жити тут постійно, і це важко переживати — відзначила, що ці емоції відображаються в її творчості. Пригадала, як у 2012 році, коли центр тільки відкривався, вона приходила сюди в надії, що колись зможе провести тут свою виставку, водночас замислюючись про те, як можна заповнити такий великий простір. І ось, тепер її мрія стала реальністю.
Оля Федорова окремо висловила свою вдячність кураторці Олександрі за те, що вона погодилася приєднатися до проєкту за її ініціативою. Також вона подякувала команді центру за їхню неймовірну працю та за те, що вони втілили в життя багато чудових ідей з роботами.
Для самої художниці ця виставка стала ще й поверненням до рідного міста. Оля нині навчається за кордоном і приїздить до Харкова нечасто. У коментарі для нашого видання вона поділилася, з якими почуттями повернулася. Художниця зізналася, що приїхала з обережністю: вона не була певна, чи Харків досі її приймає. Але те, що відкриття відбулося, те, як відреагував "ЄрміловЦентр" і як відреагували люди, дало їй надію, що її тут досі чекають і що це місто все ще залишається її містом.
У тому, що такі роботи відгукуються, директорка "ЄрміловЦентру" Наталя Іванова бачить головну цінність виставки для міста. На її думку, у мистецтва в Харкові і загалом в країні є кілька важливих функцій.
На думку Наталії Іванової, мистецтво виконує кілька важливих функцій. Воно може слугувати засобом просвітництва, допомагати відновлювати внутрішній спокій і сприяти вираженню емоцій. Саме ці ролі мистецтво реалізує сьогодні в Харкові.
Особливу роль тут відіграє спілкування, яке виникає навколо робіт. Для відвідувачів важливо побачити, що вони не самі переживають ці емоції. Бо виставка, за словами Іванової, досить щемка -- "художниця просто роздяглася перед своєю аудиторією". Оля показала, що відчуває вимушено переселена людина: та, що була змушена залишити домівку, нині мусить залишатися в Європі, де облаштовує життя й навчається. Показала вона й внутрішні розриви, які з цим пов'язані. Коли глядач і художниця опиняються на одній хвилі і добре розуміють одне одного -- це, за словами Наталі, дає відчуття, що в тебе є однодумці й що суспільство ділить ті самі питання, що й ти.
"В мистецтві я бачу величезну комунікацію: взаємодію між художником та глядачем, а також спілкування між самими глядачами. Коли вони уважно розглядають твори, між ними виникає обмін думками. У кожного викликають різні емоції, адже сприйняття мистецтва унікальне. Цей процес завжди супроводжується обміном поглядами та новими усвідомленнями. Митець комунікує зі своєю аудиторією через свої роботи, тому це стає не лише ментальною, а й інформаційною підтримкою," - зазначає директорка центру.
Ще один погляд на виставку запропонувала її кураторка, Олександра Шовкун. Ми запитали її про те, як взагалі робити виставки в такі нелегкі часи в прифронтовому Харкові і з якими труднощами вони зіткнулися під час роботи.
"Зазначити щось конкретне про Харків мені важко, оскільки в контексті виставки Олі Федорової я отримала запрошення взяти участь. Тому я мала можливість працювати з її персональною виставкою і не потребувала створювати проєкти з нуля. Але я родом з Дніпра, яке також можна вважати прифронтовим містом. Якщо говорити про кураторство в нашому регіоні, то ми, як і в Харкові, стикаємося з серйозною нестачею художників. У Харкові, наприклад, є значний простір для роботи, і для успішної реалізації персонального проєкту потрібен певний досвід. Не кожен молодий художник або художниця може заповнити цей простір своїми роботами. Тому я вважаю, що це і є основна проблема. Або ж потрібно працювати над якимось груповим проєктом," – пояснила Олександра.
Виставка Олі Федорової, як зазначила Олександра, є дещо іншою історією. З одного боку, художниця перебуває в цьому контексті і починала саме з нього. Проте, з іншого боку, вона вже залишила це місце, що відкриває можливість для щирої розмови про те, як змінюється здатність висловлюватися, коли людина виходить за межі звичного оточення. Замість того, щоб просто свідчити, вона починає фіксувати та спостерігати, передаючи те, що відбувається, оскільки власний досвід і внутрішня рефлексія вже недоступні. Ця розмова стає актуальною, адже в Харкові нині багато людей, які переїхали з інших міст і також не можуть дати свідчення про своє рідне місто. До всього цього, виставка порушує більш загальні теми, такі як відчуження від міста і спроби зберегти його у якійсь формі.
Отже, відкриття виставки "Крик. Шепіт. Мовчання" стало справжнім емоційним досвідом. Неодноразово лунало слово "співпереживання", яке, безумовно, найкраще передає атмосферу цього вечора. Для Олі Федорової цей захід став символом повернення до рідного Харкова, до родини та мистецького простору, про який вона мріяла протягом кількох років. А для відвідувачів це була можливість усвідомити, що війна має безліч відтінків голосів — від гучного до тихого, а також мовчазного.