Конкуренція легітимностей: новий аспект української політичної арени.

На жаль, показники довіри самі по собі не можуть розкрити суть політичних конфліктів у країні, яка протягом п'яти років переживає повномасштабну війну і водночас намагається поєднати централізацію влади з тимчасовими обмеженнями окремих прав, свобод і політичної конкуренції, зберігаючи при цьому демократичні інститути.

Для того щоб глибше осмислити суть політичних криз в Україні під час війни, слід зважити на один ключовий фактор. Необхідність поєднання демократичних принципів із методами концентрації влади трансформує саму сутність демократичної легітимності. Це стосується тих основ, на яких громадяни готові визнавати право політичної еліти здійснювати управління державою.

Звичайно, довіра до влади залишається надзвичайно важливою і під час війни. Проте дедалі частіше політичні конфлікти виникають не через її дефіцит. Показово, що Володимир Зеленський увійшов у політичну кризу липня 2026 року з рівнем довіри у 61% -- показником, який для лідера будь-якої демократії є надзвичайно високим. Політичні кризи дедалі частіше виникають не тому, що громадяни перестають довіряти владі, а тому, що вони по-різному відповідають на запитання: що саме робить владу гідною цієї довіри.

Якщо проаналізувати дискусії, що розгорнулися навколо відставок Михайла Федорова та Олександра Сирського, стає очевидно: українці очікують від влади одночасного досягнення цілей, які нерідко суперечать одна одній. Вона має діяти швидко, рішуче й ефективно, не відступаючи від принципів верховенства права; забезпечувати соціальну справедливість, не підриваючи економічної свободи; послідовно боротися з корупцією, не порушуючи прав людини і права на приватність.

Безперечно, кожне з цих сподівань є абсолютно виправданим в умовах демократичного суспільства. Проте, вони все частіше стають джерелом конфліктів — не лише між різними соціальними групами, а й всередині системи переконань окремої особистості. Саме з цієї причини найскладніші політичні рішення дедалі рідше мають очевидно правильні варіанти. Лідерам держави доводиться знаходити баланс між суперечливими, але однаково важливими демократичними цінностями.

У таких обставинах критично важливими стають не лише індивідуальні побажання громадян, а й здатність уряду справлятися з основними викликами демократичного управління. У контексті повномасштабної війни до цих викликів відносяться:

* баланс між безпекою та свободою;

* гармонія між швидкістю прийняття рішень та демократичною відповідальністю;

* гармонія між державним впливом та економічною автономією;

* узгодження централізованого керівництва з незалежністю місцевих органів влади та активної участі громадянського суспільства;

* розподіл обмежених ресурсів між вимогами оборони, соціального забезпечення та відновлення після війни;

* гарантування відкритості уряду без загрози для національної безпеки.

Американський політичний теоретик Бенджамін Студебейкер охарактеризував цей процес як "Гідру легітимації". Як і в давньогрецькому міфі про Лернейську гідру, коли одна проблема отримує розв'язання, це майже завжди призводить до виникнення нових суперечностей. В результаті, боротьба за легітимність стає не стільки прагненням до остаточного вирішення конфліктів, скільки безперервним процесом досягнення балансу між різними суспільними очікуваннями.

Саме ця метафора допомагає зрозуміти ще одну важливу зміну, яку переживає українське суспільство. На початку повномасштабного вторгнення конкуренція різних критеріїв оцінки влади фактично відійшла на другий план. Домінувала спільна для більшості громадян логіка: легітимною є влада, здатна забезпечити виживання держави, організувати оборону та зберегти суспільну єдність. Інші критерії оцінки влади - ефективність державного управління, верховенство права, соціальна справедливість, економічна свобода та якість демократичних процедур - не зникли, але тимчасово поступилися місцем безпековому імперативу.

Проте з продовженням війни ця консолідація стає дедалі слабшою. Українське суспільство поступово повертається до властивої демократії конкуренції різних концепцій щодо легітимності влади. Мова не йде про заперечення української державності або демократичного шляху. Швидше, це стосується все більш інтенсивних дискусій про те, якою повинна бути демократична влада під час війни і за якими критеріями її можна оцінювати.

Тому навіть організація виборів навряд чи зможе ліквідувати цю конкуренцію. Вона просто перейде в нові площини — у дебати про мобілізацію, боротьбу з корупцією, соціальну політику, економічні свободи, а також у пошуку балансу між безпекою і правами людини. В таких умовах одним із ключових завдань української політики стає не досягнення загального консенсусу, а розробка інституційних механізмів, які здатні узгоджувати різні погляди на легітимність демократичної влади.

Фактично сучасна українська політика дедалі менше зводиться до вибору між правильними й неправильними рішеннями. Натомість вона дедалі більше стає мистецтвом пошуку балансу між різними, але однаково легітимними демократичними вимогами. Саме здатність влади знаходити цей баланс, переконливо пояснювати суспільству свій вибір і зберігати підтримку різних груп громадян визначатиме головну лінію політичних конфліктів найближчих років. Від цього значною мірою залежатиме і якість української демократії після війни.