Відновлення функцій та стану.

Рецензія на третю серію циклу "Помаранчева епоха" під назвою "Отрута".

Детальніше про допрем'єрний показ фільму читайте за цим посиланням, а рецензію Андрія Кокотюхи можна знайти тут.

Як особа, яка певний час займалася кінематографом, я переконаний, що ця історія є справжнім скарбом для сценаристів майбутніх голлівудських байопіків: харизматичний герой, що кидає виклик системі, ледь не втрачає життя, але все ж здобуває перемогу над своїми смертельними супротивниками, хоч і на короткий час. Чи не дивно, що Спілберґ, Фінчер і Нолан ще не звернули увагу на цю тему? Власне, йдеться про одіссею Віктора Ющенка (перепрошую за емоційність!). На даний момент ми маємо документальний трилер Олександра Зінченка "Помаранчева епоха", який виходить на "Суспільному", і один з його епізодів має лаконічну назву: "Отрута".

Визнаймо відверто, що до нашого третього президента було чимало питань. Він залишився в пам'яті часом нерішучим, часом надмірно компромісним, але називати його невдахою, як нахабно, з кайфом почав глузувати його наступник разом зі своїм почтом -- ось хто виявився перед історією класичним лузером -- несправедливо з точки зору як елементарної моралі, так і фактажу. Власне, процес, якщо можна так висловитися, реабілітації Віктора Андрійовича розпочав ще в попередньому своєму фільмі Олександр Зінченко, показавши на пальцях, що саме за Ющенка українська економіка розвивалася найуспішніше за всю свою історію ("Якби Чорновіл. Кращий сценарій для України?"). Так, була ідейно й організаційно строката опозиція, була класична "п'ята колона", була критична залежність від московських ресурсів, передусім газу, й був анархічний електорат, який чіплявся до будь-якого невдалого кроку й водночас був готовий повірити на слово черговому "рятівникові" -- все правда. Але чомусь майже не згадують про фатальний фактор: всесвітню фінансову кризу 2007 -- 2008 років із неминучим обвалом усе ще крихкої економіки. Це вона коштувала Ющенку наступного терміну, так само як ковід обнулив шанси Порошенка на переобрання -- класичний форс-мажор.

Проте в будь-якій хроніці подій найзначнішими залишаються не лише захоплюючі, а й важливі людські аспекти — стосунки, вчинки та емоції. У цьому контексті епізод замаху на вбивство постає насамперед як людська драма, яка яскраво демонструє, на якій стороні стоять учасники стосовно суворої і незаперечної істини. Якби автори вирішили, вони могли б розтягнути сюжет отруєння на кілька епізодів, гарантуючи глядачам емоційні моменти, і їх ніхто б не засудив. Проте вони зберегли стриманий тон, дозволяючи емоціям проявлятися лише в коротких висловлюваннях героїв. Відзначимо почуття міри та дотримання позиції не вигадника, а спостерігача-хроніста як одну з ключових переваг "Помаранчевої епохи".

Зінченко недарма назвав доволі короткий в історичному вимірі відрізок часу пишномовним словом "епоха", бо саме тоді Україна визначилася зі своїм курсом і своєю врешті-решт ідентичністю. Щільність подій і зіткнення сенсів зашкалювала. Білоруський сценарій був більш ніж імовірний як у сенсі згортання (точніше, не розгортання) демократії, так і в наближенні до імперської мовно-культурної моделі. Московські політики й політтехнологи почувалися в Києві вдома не гірше за московських "зірок" попсцени. Зусилля Ющенка з повернення історичної пам'яті як на шляху до влади, так і вже при владі бралися на глум (хто пам'ятає дотепника, який запустив зі сцени мем "сеньйор Голодомор"?) і знецінювалися. Третій президент, попри все, зумів просунутися на цьому напрямі так далеко, що четвертому не вдалося обнулити його досягнення, хоча спроби робилися з розмахом.

Мені здається, що авторам удається адекватно передати не лише канву подій, а й настрій "вулиці", той самий дух часу, який подекуди може загубитися серед авантюрних колізій. І водночас відчувається природний подив: до якої ж міри змінилися за ці роки українці! Я би не наважився стверджувати, що всі й кожен помудрішали, але те, що двадцять і більше років тому сприймалося як прояв особистої позиції, мало не вчинок, сьогодні вже норма, яку можна не помічати. Маю на увазі як повсякденні звички, побутову поведінку, так і активізм, солідарність, готовність до спільних дій.

Водночас, наважуся висловити деякі спостереження, які можуть здаватися старомодними. У нашій політичній культурі існує суттєвий недолік, який, можливо, не є єдиним, але я хотів би акцентувати увагу саме на ньому: це відсутність вдячності. Хоча громадські діячі, духовні лідери, науковці та митці можуть сподіватися на визнання, політики, особливо ті, хто мав владу, часто не отримують прощення. В деяких випадках це може бути справедливо, але в інших - це справжній гріх.

Водночас, як сам фільм, так і його новий епізод викликають чимало розчарування: за межами екрану залишається безліч деталей, кожна з яких заслуговує на окреме обговорення. Ось кілька з них, перерахованих у випадковому порядку.

Темники. У розповіді Вахтанга Кіпіані ми отримуємо інформацію про розкриття "Української правди": темники створювалися в Адміністрації президента. Але хто саме стояв за цим? Це ж ціла система, потужна, адаптивна і в багатьох аспектах досконала! Як функціонувала ця технологія? Яким чином ухвалювалися рішення? Хто насправді відповідав за реалізацію політики? Яка доля спіткала цих людей у подальшому?

Журналісти. Серед них були ті, хто беззаперечно слідував вказівкам адміністрації, вдаючи, що все гаразд, а також ті, хто демонстративно ігнорував правила, наприклад, одягаючи помаранчеву краватку під час ефіру. І, звичайно, не можна не згадати сміливців, які, попри очевидні ризики, висловлювали свої думки відкрито, знаючи, до чого це може призвести. Серед них – не лише "Українська правда", "Дзеркало тижня", "Телекритика", 5 канал, а й десятки, навіть сотні професіоналів із різних міст. Чи не варто їх вшанувати?

-- Команда. Ясна річ, що Ющенко був не сам. З розповідей випливає, що лідер опозиції мав чималу групу підтримки, так само ефективну й креативну. Хто вони? Чи всі залишилися до кінця? Як складалися стосунки з тимчасовими союзниками? Хто допомагав серед бізнесменів, адже без такої допомоги все би загальмувалося?

-- Токсична субстанція. Враховуючи сучасні знання про індустрію політичних замахів, організовану московськими спецслужбами, було б цікаво відстежити, куди саме вели сліди діоксину. Не лише вказати загальний напрямок, а й розглянути проміжні етапи цього процесу.

Опоненти. Яка доля спіткала ідейних або ситуаційних супротивників? Декілька з них на короткий час з'являються на екрані, але було б цікаво дізнатися більше про їхні подальші життєві шляхи.

Насправді, я вживаю іронію: команда проєкту вже виконала величезну роботу і продовжує занурюватися в деталі. Зациклення на нюансах та відгалуженнях сюжету — це справжня небезпека, і для того, щоб уникнути цих "дитячих" спокус, потрібен справжній характер. Суть полягає в тому, щоб передати цілісну історію з висоти пташиного польоту, а точніше, з перспективи нашого накопиченого досвіду, всього, що ми вже знаємо і пережили. Тож, хто хоче поринути глибше — будь ласка, досліджуйте далі.

Хіба що припустити екзотичний варіант: колись, у майбутньому, коли дійдуть руки, випустити фільм у варіанті, так би сказати, lux edition, із доданими розшифровками ключових інтерв'ю. Дарую ідею!

Жанр рецензії передбачає наявність певних зауважень, критичних зауваг та вибагливих смакових оцінок. Але в мене їх немає.

"Помаранчевий період". Частина 3 "Токсин"

Автором є Олександр Зінченко.

Режисер Сергій Лисенко

Оператор-постановник Євген Шевченко

Ексклюзивний продюсер Олександр Опанасюк

Продюсер Володимир Ладижець

НСТУ 2026

Фотограф: Богдан Пошивайло, Музей Революції Гідності