Юлія Гонтарук, творча особистість у ролі режисера.

Крайньо необхідно підкреслити, що конфлікт розпочався ще в 2014 році.

Фільм "To Die To Live", створений українською режисеркою Юлією Гонтарук, розповідає про війну, яку Росія веде проти України вже понад десятиліття. У стрічці йдеться про складнощі, з якими стикаються цивільні особи, намагаючись відновити своє мирне існування, а також про те, як вони знову беруть до рук зброю після повномасштабного вторгнення агресора. Фільм підкреслює, що усвідомлення близькості смерті, а також "примирення" з нею, спонукає людей ще більше цінувати життя і переосмислювати свої стосунки з близькими.

Світова прем'єра фільму, який створювався протягом 12 років, відбулася на ювілейному 60-му міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах. Українські глядачі матимуть можливість побачити цю стрічку зимою, а автори вже мають нові плани, які поки що тримають у таємниці. Відомо лише, що національна прем'єра відбудеться на Одеському кінофестивалі. Крім того, заплановано покази в Латвії та Словаччині.

На інтерв'ю з журналісткою Укрінформу, яке проходило під час кінофестивалю в Карлових Варах, завітали не лише режисерка, а й один з персонажів фільму Сергій Кутраков разом із дружиною та сином, яких ми також зустріли на екрані.

Якби я мала можливість, я б представила більше матеріалів, що відображають реальність.

Укрінформ: - Насамперед, хочу привітати вашу команду з вражаючим успіхом світової прем'єри вашого фільму! Чи сподівалися ви на таку реакцію глядачів?

Юлія: - Якщо чесно, мені досі важко усвідомити, що цей тривалий шлях нарешті завершився. Я ще не повністю прийняла той факт, що у нас відбулася справжня світова прем'єра, коли глядачі стояли та аплодували близько десяти хвилин... Спочатку мені здавалося, що це просто ввічливість. Але вони продовжували стояти, стояти і ще раз стояти. Це, звичайно, надзвичайно приємно і зворушливо, аж до сліз.

Укрінформ: - Юлю, ви знімали своїх героїв близько 12 років, накопичували матеріал. Коли настав той момент, що ви вирішили зібрати все до купи та об'єднати в один великий фільм?

Юлія: - Важко визначити, оскільки ця стрічка, як і сама сюжетна лінія, постійно змінювалися.

Я приїхала в кінці січня 2015 року в Маріуполь на базу полку "Азов". І тоді це був фільм про "Залізну сотню", фільм про добровольців, про покоління молодих людей, які не були професійними військовими, і які стали на захист України. Оскільки це моє покоління, я могла їх фіксувати, знімати. Це була моя головна місія. От тоді й почалася вся ця історія. Це був фільм про молодих добровольців. Потім, коли герої почали повертатися додому, фільм став уже про повернення. Тобто це постійна трансформація.

Укрінформ: - У стрічці представлено чимало документальних матеріалів, знятих за допомогою боді-камер. Хто ж відповідав за основну зйомку?

Юлія: - У нас три оператори: Юра Грузінов, Денис Страшний і я. У періоді цивільного життя - більшість моїх кадрів. Ми ж документалісти, ти не можеш із собою возити багатокамерну зйомку, це одна-дві людини.

Укрінформ: - Ви займаєтеся копродукцією між Україною та Словаччиною. Який вплив мали іноземні партнери на сценарій? Чи надходили запити щодо спрощення матеріалу або його адаптації для західної аудиторії?

Юлія: - Це кіно, створене автором. Що вони можуть мені сказати, коли я сама спостерігала за героями, за солдатами, супроводжувала їх у цих окопах? Вони можуть висловити свої думки, але рішення приймати їх чи ні – це вже моє.

Хоча були звернення. Наприклад, звучали слова: "Розумієте, під час зйомок 'Азову' в Маріуполі потрібно прибрати смолоскипи, адже це виглядає занадто... жахливо". І я видалила їх, намагаючись адаптувати матеріал для європейської аудиторії.

Проте була одна сцена, яку я вилучила ще у 2022 році, але зовсім нещодавно вирішила відновити.

Звісно, кожен бачить це кіно по-іншому. Я розумію так, продюсери, режисер монтажу латвієць Улдіс - по-своєму, Сергій - по-своєму. Я впевнена, що у всіх героїв було своє кіно в голові.

Якщо б у мене була можливість, я б представила ще більше вражаючого та достовірного контенту...

Укрінформ: - Цього року на Карловарському фестивалі представлена тільки одна українська стрічка - ваша. Чи відчуваєте ви відповідальність за те, що всю вітчизняну кіноіндустрію тут представляєте? І чи свідчить це про те, що українських фільмів стає менше?

Юлія: - Я б не стала стверджувати, що українських фільмів стало менше. Можливо, просто була певна хвиля, коли з’явилася велика кількість стрічок, а цього року їх виходить не так багато. Також цілком ймовірно, що це пов’язано з фінансовими аспектами.

Для мене важливо донести цей досвід, який людина отримує на війні, цього "ключика" стосунків зі смертю, як прийняття смерті змінює особистість. Для мене було важливіше докопатися до цієї філософії, метафізики, яка відбувається з людиною.

І надзвичайно важливо просто говорити про те, що війна почалася в 2014 році, а не в 2022-му. Говорити про це - моя велика ціль.

СЕРГІЙ КУТРАКОВ "ШАХТА": ОСОБИСТІСТЬ ЗАВЖДИ ВПРОВАДЖУЄ НОВІСТІ

Укрінформ: - Ця війна рано чи пізно завершиться, але виклики, з якими зіткнуться герої стрічки, можуть стати ще більш серйозними. Люди повернуться до своїх домівок і їм доведеться адаптуватися до нового цивільного життя. Чи маєте ви намір знову повернутися до цієї теми та продовжити історії своїх персонажів у нових проектах?

Юлія: - Чи ще будуть у мене зйомки? Мені здається, що... цього вже вистачить. Але ж хто може сказати напевно? Я б не стала виключати жодних можливостей.

Укрінформ: - Нещодавно ваш фільм вперше був представлений світовій аудиторії. Коли ж українські глядачі матимуть можливість його переглянути?

Юлія: - Наша команда ще обмірковує деталі. Я планую організувати прем'єру приблизно на 10 лютого, коли відбудеться Широкинська наступальна операція. Це, по суті, ключовий момент у фільмі. До того ж, взимку глядачі частіше відвідують кінотеатри, ніж влітку.

Укрінформ: - Яка буде назва фільму для прокату - "Померти, аби жити", як звучатиме англійською?

Юлія: - Ні, я думаю, що ми знайдемо іншу назву. Не "Померти, щоб жити". Поки що воно мені не до кінця резонує...

У розмову вступає герой фільму, Сергій Кутраков "Шахта"

Сергій: - Мені це справді до вподоби.

Юлія: - Тобі подобається?

Сергій: - Так, "Загинути, аби воскреснути".

Укрінформ: - Сергію, під час перегляду у мене виникло відчуття, що ви серйозно переглянули свою концепцію життя: від прийняття неминучості смерті до спраги жити, що ви стали більш оптимістично дивитися на життя. Коли сталася ця трансформація?

Сергій: - Визначити конкретний момент, коли ти раптово змінився, вкрай складно. Ми ж розуміємо, що життя — це надзвичайно складне переплетіння різноманітних ниток і тканин, які тягнуться в різні боки та простори. Трансформація відбувається безперервно. Тобто основи твоїх нинішніх усвідомлень починаються ще в далекому минулому. І встановити, коли саме сталося якесь перетворення або перевтілення, майже неможливо. Адже ти завжди в русі, завжди змінюєшся. І через деякий час я також зазнаю змін, і вже зараз формуються основи того, ким я стану в майбутньому.

МИ ЛЮБИМО ЖИТТЯ ТА ГОТОВІ ЗА НЬОГО БОРОТИСЯ

Укрінформ: - Дванадцять років - це значний проміжок часу. На екрані ми спостерігаємо надзвичайно інтимні та чуттєві моменти з життя. Межа між автором і персонажами стає невидимою. Юлю, де для вас проходила межа між професійною відповідальністю як режисера і бажанням просто зупинитися, підійти і обійняти? Сергію, чи не було вам важко бути в центрі уваги, як під "мікроскопом"?

Юлія: - В певний момент ми всі справді стали близькими друзями і почали відзначати дні народження один одного.

Коли я працювала над цим фільмом, у мене в голові крутилася думка про те, що для досягнення максимальної чесності важливо мати абсолютну довіру у відносинах з героєм. Я прагнула фіксувати життя таким, яким воно є насправді. З часом я зрозуміла, що варто відмовитися від оператора та звукорежисера, адже присутність "багатоніжки" ускладнювала процес. Лише залишившись наодинці з героєм, я змогла скоротити дистанцію, і матеріал став істинно щирим. Я не ставила собі запитань щодо межі, але, звісно, у мені завжди живе внутрішній цензор.

Сергій: - Насправді, це не було так, що Юля постійно була з нами. Іноді траплялися моменти, коли ти навіть не бажав, щоб біля тебе хтось знаходився, особливо з камерою. Так, такі періоди дійсно мали місце. І в ті часи Юля говорила: "Я не хочу брати участь у цьому фільмі, мені це неприємно".

Вона вклала чимало зусиль, і незважаючи на всі труднощі, їй вдалося завершити цей фільм. Я глибоко поважаю ту рішучість, з якою вона пройшла шлях до фіналу. Вона усвідомила, що зупинка — це не варіант, необхідно продовжувати рухатися вперед.

Чи можна сказати, що цей фільм підводить підсумки певного періоду мого життя? Ні, це не так. Для мене все ще триває.

І ви дійсно праві, тут є оцей трансформаційний шлях від одного до іншого ставлення до життя та смерті. Цей фільм - про життя і смерть. Це глибока тема, яка стосується абсолютно всіх людей на світі. І Юлії вдалося зняти такий документальний фільм.

Укрінформ: - В анотації чітко вказано, що цей фільм досліджує невідступне прагнення до життя. Сергію, ви та ваші товариші, переживши втрати братів по зброї і, можливо, частини себе, знаходите нові сили, щоб продовжувати жити. Це зрозуміло нам, українцям. Чому важливо донести цю ідею до міжнародної аудиторії? Як можна показати, що ця трансформація робить наш народ дійсно незламним? Яка роль таких фільмів у західному кінематографі сьогодні?

Сергій: - Я вважаю, що це найефективніший спосіб донести наші думки про цю війну до західної аудиторії. Адже просто демонструючи зображення зруйнованих міст, ми не можемо передати найважливіше — людські життя та їхні долі. Цей фільм підкреслює, що ми поділяємо спільні цінності з Заходом, і головна з них — це життя. Ми цінуємо його, любимо і готові за нього боротися. Дуже важливо, щоб кожна людина в Європі та у всьому вільному світі зрозуміла, що за своє право на свободу потрібно боротися.

На жаль, ми опинилися в такій ситуації, коли вразливість перетворюється на своєрідне... благо. Сформувалася думка: "Чим більша твоя слабкість, тим сильніше наше до тебе прихильність і повага". На жаль, це дало можливість проявитися агресорам і варварам, які більше не стримуються. Проте, незалежно від наших бажань, нам необхідно знову навчитися захищати нашу цивілізацію та європейські цінності за допомогою сили. Це є найважливішим завданням на сьогодні. В даний момент ми є нацією, яка відстоює європейські цінності через силу.

На мою думку, цей фільм є чудовим прикладом того, як донести важливість захисту найціннішого, що має кожна людина - життя. Юлі вдалося майстерно передати цю ідею.

РОДИНА КУТРАКОВИХ: ЯКЩО ФІЛЬМ ДОПОМОЖЕ ХОЧА Б ОДНОМУ ВЕТЕРАНУ ПЕРЕРОДИТИСЯ, ЦЕ БУДЕ РЕЗУЛЬТАТ

У кімнаті присутні члени родини Сергія - дружина Сніжана та син Лука. Запитую Кутракових, чи були моменти, коли вони казали: "Так, Юлю, от це ми не будемо показувати".

Сніжана: - Я навіть не цікавилася, що саме відбуватиметься у фільмі. Ми вперше побачили його лише на прем'єрі.

Сергій: - Ми нічого не затверджували і не диктували Юлі, бо хто як не вона знає цю драматургію краще за стільки років.

Загалом, ми намагаємося жити так, щоб не було потреби змушувати когось щось виключати з цього фільму. Принаймні, так ми прагнемо діяти. Тому в цьому контексті я відчував себе досить спокійно. Можливо, у персонажів виникали якісь тривоги, думки на кшталт: "Все, досить, це вже набридло". Але ніколи не було спроб нав'язувати, як і де щось має відбуватися, або стверджувати, що щось неправильно – цього не сталося. Інакше фільм втратив би свою щирість, і глядач з добрим розумінням не сприйняв би його.

Уявляєте, скільки мегабайтів чи гігабайтів інтерв'ю в голові у Юлі. І коли в тебе рояться думки: "Поттер", "Шахта", "Танцор", треба їх переплести і все скласти у три ниточки, - куди там щоб ще хтось щось указував. Це була її ідея, яку вона тривалий час виношувала. Тепер ми розуміємо, що інакше в короткий час і неможливо показати трансформацію, яка, природно, в житті не відбувається швидко.

Укрінформ: - Відносини, не завжди безхмарні, у вашій родині показані досить відверто. Вам це не заважає?

Сніжана: - Я вже пройшла через це. Це залишилося в минулому. Звісно, воно десь у пам'яті зберігається, і на показі всі ці спогади знову виринули. Так, я плакала. Але, мабуть, це частина процесу трансформації, коли ти знову переживаєш все, вивільняєш свої емоції і знаходиш внутрішній спокій. Минуле не змінити. Згадати - і це вже добре, так буде легше жити далі.

Те, що ця інформація стала загальнодоступною — вже нічого не вдієш, не вдасться приховати. Я поки що не заглиблювалася в це питання. Проте, як ми вже обговорювали, якщо цей документальний фільм зможе надихнути хоча б одну родину, одного військового чи ветерана задуматися і зробити крок до змін — померти, щоб відродитися — це буде нашим успіхом. Адже сьогодні в Україні спостерігається високий рівень розлучень.

Сергій: - Історія наших конфліктів у фільмі, безумовно, відверта. Але це далеко не найгірший сценарій, який може спостерігатися в родинах сьогодні. У нашому випадку було ще "по-літньому", адже моя дружина працювала над своїми помилками, а я — над своїми. Завдяки цьому ми змогли подолати труднощі, опрацювати себе і, зрештою, досягти якісних стосунків. Однак, на жаль, не всім це вдається. Це говорить про силу, адже шлях "так, все, розійдемося" — це легкий вихід, на мою думку.

Сніжана: - А шлях поборотися - це важкий шлях. Ми ж кожен робимо свій вибір, робимо його щохвилини, щосекунди. І тут хто який вибір зробив, той тим шляхом і йде. Це про силу знову ж таки.

Укрінформ: - Луко, ти також виступаєш в ролі героя цього фільму, і глядач може спостерігати, як ти розвиваєшся та змінюєшся. Чи не заважало тобі, що камера зафіксувала твої сльози після поразки на рингу, а також інші емоційні миті?

Лука: - Чесно, ні. Я взагалі не пам'ятаю ці моменти з боксу чи коли я "павучком" повзав. Я їх побачив уперше.

А фільм мені дуже сподобався. Дуже цікавий. Тяжкий, звісно, морально, але мені все сподобалося.

Мій батько - це людина, якою я щиро горджуся. Він завжди був поруч, підтримуючи та люблячи мене. Моя мама також ніколи не залишала мене без уваги, завжди даруючи свою любов і підтримку. Наша сім'я дійсно дуже міцна. Я безмежно вдячний за те, що маю таку чудову родину.